23 червня 2022 року Україна отримала статус кандидата на вступ до ЄС. І хоча попереду у нас ще довгий шлях, це буде вже рух по фінішній прямій. Не секрет, що політичним каталізатором євроінтеграції України стала російська агресія. Але не менш важливо й те, що війна запустила зміни і в самому Європейському Союзі. Наразі цей процес лише розгортається і шукає своє русло, але скидається на те, що об’єднана Європа у тій чи іншій формі повертатиметься до свого коріння. Про яке коріння йдеться? За місяць, а саме 27 липня, виповниться 50 років зі смерті графа Ріхарда Ніколауса фон Куденхове-Калергі. Більшості українців (та й, певно, більшості сучасних мешканців ЄС) це ім’я невідоме — і дарма. Адже саме цей австрійський аристократ був головним ідеологом об’єднання Європи, під прямим впливом котрого перебували архітектори Європейського Союзу.
Ріхард Ніколас Куденхове-Калерґі
Куденхове-Калергі, чиї брабантські предки брали участь ще у Першому хрестовому поході, був сином австро-угорського дипломата та японки із давнього самурайського роду. Будучи природним космополітом, він глибоко вірив у ідею Європи і присвятив більшу частину свого життя практичному втіленню своєї мрії. 1923 року 29-річний граф опублікував свій знаменитий маніфест «Пан-Європа», який наробив багато шуму у політичних колах Старого світу. Не позбавлений ідеалізму і візіонерських мотивів, цей трактат містив дуже чіткий аналіз поточної ситуації, постановку проблеми і шлях її вирішення. Сьогодні прийнято вважати, що головним мотивом об’єднання було запобігання новим війнам між європейськими державами. Це цілком відповідає дійсності: після Першої, а надто після Другої світової війни цей мотив був дуже сильним і Куденхове-Калергі повністю його поділяв. Але не менш важливим для нього — і для його однодумців — був інший мотив, а саме об’єднання Заходу перед лицем російської загрози.
Читайте також: Велика традиція
«З часів Петра Великого Росія знаходиться у стані військового походу на Захід. — писав граф у своєму маніфесті. — Між 1915 та 1919 роками Росія повністю змінилася — і лише її експансивні прагнення залишились незмінними. Вони не прив’язані ні до певної політичної партії, ні до певної конкретної особи… Царський імперіалізм використовував гасла панслов’янської пропаганди — більшовицький імперіалізм спирається на Третій Інтернаціонал». Висновок Калергі був однозначним: «Все європейське питання зводиться до російської проблеми. Головною метою європейської політики мусить бути запобігання російському нашестю. Для цього існує лише один засіб — об’єднання Європи. Тому історія ставить Європу перед вибором: або, попри всю міжнаціональну ворожнечу, об’єднатися у союз держав, або одного дня стати жертвою російського завоювання. Третього Європі не дано».
Куденхове-Калергі
Головним практичним питанням для графа залишалося те, на якій платформі має відбутись об’єднання Європи. На думку Калергі, у Європі прагнення свободи домінує над прагненням до організації та порядку: навіть найменші і найслабші нації прагнуть незалежності та самовизначення. Тому Європа має стати спільнотою демократичних республік, об’єднаних спільною культурою. Тоді, у 1920-х роках, проєкт Куденхове-Калергі виглядав досить утопічно — принаймні, ті, кого він надихав, не мали достатньо сил, аби взятись за його практичне втілення. Однак, граф не полишав спроб мобілізувати своїх прихильників. 1923 року він заснував Пан’європейський союз, перший конгрес котрого пройшов того ж року у Відні за участі представників 24 європейських націй. Куденхове-Калергі був обраний президентом союзу — потім, вже у 1970-х, незадовго до своєї смерті, він складе повноваження на користь Отто фон Габсбурга — сина останнього австрійського імператора.
Але це буде потім. А тоді, по мірі активізації пан’європейських кіл, вони наживали собі все більше противників.
1932 року на третьому Пан’європейському конгресі Куденхове-Калергі засудив Гітлера на рівні зі Сталіним. Тому згодом на територіях, окупованих нацистами та їхніми союзниками, послідовників Калергі стали переслідувати, а йому самому довелося емігрувати до США. Однак, війна не відправила його проєкт у забуття. Коли 19 вересня 1946 року британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль виголосив в університеті Цюриха свою знамениту промову про необхідність створення Сполучених Штатів Європи, він фактично повторював основні тези маніфесту «Пан-Європа». І це не дивно, адже текст промови для нього підготував Куденхове-Калергі.
Читайте також: Зручна вибіркова амнезія, або Німецька історична (без)відповідальність перед Україною
Реалізацією пан’європейської ідеї зайнялися християнсько-демократичні лідери післявоєнної Європи. Насамперед йдеться про канцлера ФРН Конрада Аденауера, міністра закордонних справ Франції Роберта Шумана та італійського прем’єр-міністра Альчіде де Гаспері, якиї вважають батьками-засновниками ЄС. Що стосується Аденауера, його власні уявлення були цілком подібні до тих, котрих дотримувався Куденхове-Калергі. Аденауер також вважав, що руйнівна боротьба провідних західних країн — передусім Франції та Німеччини — спричинила до того, що Європа втратила світове лідерство. Втім, на відміну від графа-космополіта, Аденауер розглядав об’єднання Європи крізь призму національних інтересів Німеччини. Він вважав, що лише як рівноправний учасник об’єднаної Європи ФРН може відродити свою економічну та військову потугу. А головне — консолідація Заходу у протистоянні з СРСР наближатиме відновлення єдності Німеччини.
Роберт Шуман ліворуч і граф Куденхове Калергі праворуч, 1956 рік
Саме у СРСР Аденауер бачив головну загрозу для усієї Європи. Як і свого часу Калергі, Аденауер відзначав, що свій експансіонізм радянська Росія успадкувала від Росії царської, змінивши ідеологію панславізму на комунізм. Після свого візиту до СРСР у 1955 році Аденауер писав: «Панславістська ідея, за моїми враженнями, сильніша за комуністичну ідею. У Москві спогади про царів та російську історію оберігають ретельніше, ніж про Леніна і, під час мого візиту, про Сталіна». Але якщо царську Росію, на думку Аденауера, ще можна було вважати частиною європейського проєкту, то СРСР він називав повною цивілізаційною протилежністю західному світові. «Азія стоїть на Ельбі» — писав він ще 1946 року. Окрім підготовки до гіпотетичного військового наступу СРСР (вірогідність котрого Аденауер з часом став оцінювати скептично), об’єднання Європи мало також запобігти намаганням Москви розколоти табір вільних демократичних країн, маніпулюючи окремими урядами та суспільною думкою.
Читайте також: Цивілізація несвободи
У наступні десятиліття погляди європейського істеблішменту досить сильно змінились. Ще якихось десять років тому риторика в стилі Куденхове-Калергі або Аденауера спрималася б, як параноїдальний популізм. Але сьогодні вона відображає об’єктивну даність. Мрія про «Європу від Лісабона до Владивостока» виявилась ілюзією — інтелектуальною ширмою, за якою еліти Європи ховалися від незручних питань, які перед ними ставила історія. Після 24 лютого сховатись від реальності стало неможливо. Зараз суспільства та еліти ЄС змушені пригадувати, для чого насправді покоління їхніх дідів ініціювало об’єднання Старого Світу. Така реальність влаштовує не всіх, але придбати квиток у затишний вчорашній день неможливо. Тому вибір у об’єднаної Європи невеликий: або згадати про своє істинне історичне призначення, або стати жертвою антицивілізації, котра суне зі сходу.