«Ідея незалежності суперечить ідеї війни»

Після вбивства лідерів самопроголошеної Чеченської Республіки Ічкерія Аслана Масхадова та Абдул-Халіма Садулаєва, а також отруєння радіоактивним ізотопом полоній-210 колишнього офіцера ФСБ Алєксандра Літвінєнка Ахмед Закаєв має бути гранично обережний. Та все ж він погодився на зустріч із Тижнем.

 

У. Т.: Що, на ваш погляд, діється зараз у Чечні?

 

– Чечня окупована російськими військами, в республіці встановлено окупаційний режим. Усі вияви політичного, суспільного життя задавлено репресіями й прямим терором спецслужб. Тому звідти дуже рідко доходить правдива інформація про події. 

 

Війна і мир

 

У. Т.: Чи правда, що і Джохар Дудаєв, і Аслан Масхадов ніколи не підтримували ідеї війни й прагнули мирних переговорів?

 

– Так, це правда. Ми відновили незалежність Чечні не для того, щоб топити свою країну в крові й укривати руїнами, а щоб вона процвітала. Ідея незалежності завжди позитивна, будівнича, вона докорінно суперечить ідеї війни, смерті, руйнацій. Природно, що це усвідомлювали і Джохар Дудаєв (перший президент самопроголошеної Чеченської Республіки Ічкерія – 1991-1996 рр. – Ред.), і Аслан Масхадов (очолював ЧРІ у 1997–2005 рр. – Ред.). І коли Росія таки вчинила агресію проти Чеченської Республіки і війни уникнути не вдалося, наші президенти невтомно домагалися мирного врегулювання конфлікту. І це не просто слова, адже миротворчі пропозиції Джохара Дудаєва й Аслана Масхадова задокументовані.

 

У. Т.: Аслан Масхадов пропонував свій мирний план для Чечні: він передбачав, зокрема, виведення російських військ із території республіки, розформування партизанських загонів і перехід Ічкерії під міжнародний контроль (ЄС, ООН та інших організацій). Із погляду сьогодення, чи має цей план майбутнє? 

 

– Мирний план, про який ви кажете, широкій громадськості більш відомий як План обумовленої незалежності, або ж план Ахмадова – за прізвищем міністра закордонних справ Ічкерії, який обіймав посаду на момент публікації цього документа. Однак ухвалений він був колегіально Державним комітетом оборони ЧРІ та урядом країни. Підписав його власноруч президент Аслан Масхадов. Я, будучи тоді  віце-прем’єром, звичайно ж, підтримав цей план і підтримую досі. Хоча й тоді не приховував скептичного ставлення до можливості його втілення. І цей скептицизм, як ви розумієте, сьогодні зріс стократ. Я не думаю, що за теперішніх реалій План обумовленої незалежності має шанси на успіх.

 

У. Т.: Як ви оцінюєте нинішні процеси в Росії? Чи є загроза нової війни на території Чечні? 

 

– Російсько-чеченська війна триває від 1994 року. Вона тимчасово припинялась у видимих своїх виявах, але фактично точилась і далі. Щоправда, за допомогою спеціальних методів, які застосовував наш супротивник (економічна й фінансова блокади, диверсії, терористичні акти, інформаційна війна, підживлення криміналітету тощо). Тобто війна не припинялася, навіть у 1997–1999 роках, вона лише змінювала форми й методи. Путін та його оточення, зокрема і його ставленик Мєдвєдєв, який обіймає номінальну посаду президента РФ, прийшли до влади на хвилі шовіністичної гарячки розв’язаної ними другої воєнної кампанії в Чечні. Тож Путіну дуже важливо показати росіянам і всьому світові, що він досягнув успіху там, де зазнав невдачі його попередник Єльцин, тобто «повернув Чечню в лоно Росії» і «ліквідував небезпеку розпаду РФ». Путін у кожному своєму звітному виступі не втомлюється підкреслювати цю свою «заслугу». Одначе така бравада вже мало кого переконує не те що у світі, а й навіть у самій Росії. Адже люди бачать, як війна, спершу локалізована в кордонах Чечні, нині розповзлася по всьому Північному Кавказу й півдню Росії. Це і є реальна «заслуга» Путіна та голов­не його «досягнення».

 

Зрозуміло, доки влада Росії перебуває в руках Путіна та його ставлеників, про будь-яку незалежність Чечні говорити зайве. Я певен, що нинішній чекістський режим піде на будь-які нові жертви й нові воєнні злочини, щоб її не допустити. Адже це стало б для кремлівської влади політичним самогубством. Тому я пов’язую питання чеченської незалежності з питанням реальної демократизації Росії. І процеси, що сьогодні в ній відбуваються, вселяють у цьому сенсі певний оптимізм.

 

У. Т.: У 2001–2002 роках ви особисто брали участь у переговорах із представниками президента Путіна щодо врегулювання конфлікту. Наскільки, на ваш погляд, щирим було в обох сторін прагнення миру? 

 

– Із чеченського боку прагнення миру було щирим. Адже війна йшла не на російській, а на нашій території, гинули десятки тисяч наших громадян, руйнувань зазнавали наші міста. І воювали ми із супротивником, чиї людські ресурси були більші в півтораста разів, а перевага в матеріальних та фінансових ресурсах була взагалі незіставна. Тож природно, що ми дуже хотіли зупинити загибель та муки нашого народу і знайти достойний вихід із війни. Що ж до російської сторони, то в неї такого щирого бажання зупинити війну ми не спостерігали. Швидше це була тонко прорахована спецоперація з розколу чеченського керівництва з одночасною демонстрацією Заходові, що гостро критикував тоді Кремль за війну в Чечні, прагнення миру.

 

У. Т.: Чому Аслан Масхадов не влаштовував Кремль і частину чеченських військових?

 

– Аслан Масхадов був мужнім і вольовим лідером, цивілізованою людиною, готовою іти на розумні компроміси. Він був легітимно обраним чеченським народом президентом, і ці вибори, вслід за світовою громадськістю, мала визнати законними й сама Росія. Саме тому ні Аслан Масхадов, ні люди його типу не влаштовували кремлівських керівників, які бажали показати чеченський опір усьому світу у вигляді бандформувань, терористів, релігійних фанатиків. Віроломно вбивши Аслана Масхадова, а потім і його наступника Абдул-Халіма Садулаєва, Кремль нарешті одержав бажаних для нього терористів та релігійних фанатиків в особі Доку Умарова та братів Удуґових, які за ним стоять.

 

У. Т.: Чи відповідає дійсності твердження, що одна з найбільших помилок Аслана Масхадова – відсутність із його боку рішучої боротьби проти чеченських бандформувань, очолюваних реальними терористами, як-то Шаміль Басаєв? І ще один аспект: чи був вибір в Аслана Масхадова?

 

– По завершенні першої воєнної кампанії зусиллями російських спецслужб і через власні помилки ми опинилися в дуже складній ситуації, коли політичні розбіжності сплелися з інспірованими ззовні конфесійними чварами, а всі ці конфлікти погіршилися ще й через розгул криміналу. В цій ситуації, за тотальної озброєності народу, Асланові Масхадову доводилося діяти вкрай делікатно та обачно, щоб не розпалити збройної міжусобиці, в яку так прагнув занурити Чечню Кремль. Така обережність у словах і діях не була слабкістю Аслана Масхадова, його нерішучістю, а віддзеркалювала прагнення всіма силами уникнути громадянської війни. Це, власне, й був той вибір, який обставини залишили йому: або громадянська війна з неминучим новим вторгненням Росії, або неймовірно важкий процес пошуку внутрішнього чеченського миру. Що ж до Шаміля Басаєва, то життя й долю цієї людини, як, мабуть, і всіх нас, варто розглядати поетапно, адже Басаєв зразка 1997-го й Басаєв п’ятьма роками пізніше – це багато в чому різні люди.

 

Чеченський спектр

 

У. Т.: Наскільки розвиненим і представницьким є сьогодні помірковане політичне крило в чеченському суспільстві, зорієнтоване на співпрацю із Заходом, на діалог? Хто ці люди?

 

– Одразу хотів би сказати, що я не згоден із поділом прихильників чеченської незалежності на «поміркованих» і «радикальних». Він не відображає суті реалій. Річ у тім, що є в чеченському суспільстві сили, які стоять на правовій базі національної державності, і є сили, які перебувають на тій чи іншій відстані від цієї бази й відповідно тією чи іншою мірою в опозиції до неї. Звичайно, тут слід враховувати, що ставленик Кремля Рамзан Кадиров (з 2007 року очолює Чеченську Республіку – Ред.) заперечує чеченську державність із позицій російської Конституції, а Доку Умаров – із позицій довільно трактованого ним шаріату. Утім, обидві ці особистості є ворогами Чеченської держави, і кожна з них на свій лад служить інтересам якихось зовнішніх сил. Терміни «поміркованість» чи «радикалізм» для оцінки їхніх дій та політичних позицій можна застосувати не більше, ніж метричну систему для вимірювання температури. Повторюю: є в чеченському суспільстві сили, які твердо додержуються правових засад своєї державності, і є сили, які їй протистоять, підривають її. І критерієм дій усіх цих сил мають бути не «поміркованість» чи «радикалізм», а дотримання Конституції Чеченської Республіки Ічкерія, наших законів.

 

Що ж до наших зовнішньополітичних пріоритетів, то ми зорієнтовані не на співпрацю із Заходом чи Сходом як таким, а на досяг­нення Чеченською Рес­­пуб­­­лікою державного суверенітету. Взаємодія із Заходом чи з кимось іншим не є для нас самоціллю. 

 

Вердикт Робесп’єра

 

У. Т.: Що все-таки сталося в Польщі у вересні 2010 року, коли відбувався Чеченський конгрес? Чим поляки мотивували ваше затримання? 

 

– Сталося те, що народ Польщі сьогодні є заручником проросійської політики свого керівництва. У моєму питанні офіційна Варшава намагалася лавірувати між добрими відносинами з Путіним і нормами Женевської конвенції, яку вона підписала. Під час мого затримання поляки керувалися тим, що Росія в останні 11 років зберігає запит щодо мене через Інтерпол. І це попри те, що мене вже двічі затримували – в Данії та Великій Британії – і суд відкинув усі російські звинувачення, визнавши їх юридично необґрунтованими й мотивованими політично. І попри те, що я одержав політичний притулок у Сполученому Королівстві, після чого жодна із країн, які входять до Євросоюзу, не реагує на запит Москви. Дивним і нелогічним було те, що Польща, яка надала на своїй території політичний притулок більш як 20 тис. чеченців, у моєму випадку виконала бажання Росії, хоча доти я кілька разів бував у Польщі й мав офіційні зустрічі на рівні віце-спікерів її Сейму й Сенату. Та все ж польська влада в момент проведення ІІІ Всесвітнього чеченського конгресу відіграла прикру роль у спробі зірвати цей форум.

Польський суд у першій інстанції відмовив у моєму затриманні, а після апеляції прокуратури вищий рівень суду взагалі закрив цю справу.

 

У. Т.: Хто може стояти, на вашу думку, за нещодавнім терактом в аеропорту «Домодєдово»?

 

– На моє глибоке переконання, за вибухом у «Домодєдово» стоять ті самі сили, що й за вибухами в Буйнакську, Москві та Волгодонську восени 1999 року. Ті, що й за «Норд-Остом», Бесланом, убивством 250 тис. чеченців, серед яких 40 тис. дітей до десяти років. Ті, що стоять за руйнуваннями наших міст і селищ, за вигнанням із нашої окупованої країни сотень тисяч її громадян. Хоча, відповідальність узяв на себе Доку Умаров, але віднині це його незаздрісна доля: брати на себе всі терористичні акти російських спецслужб. Іще Робесп’єр, здається, скаржився на те, що «тепер уже годі зрозуміти, де закінчуються бунтівники й починається таємна поліція». Злегка його перефразувавши, можна сказати, що із приходом до влади Путіна в Росії теж стерлася межа між терористами й борцями з тероризмом.

 

Літопис геноциду

 

У. Т.: Чи є сьогодні задокументована інформація про жертви й наслідки бомбардувань мирного населення Чечні під час першої та другої воєн?

 

– Воєнні злочини, скоєні на території Чечні російською армією та спецслужбами, систематизують і документують такі відомі міжнародні правозахисні й гуманітарні організації, як Amnesty International, Human Rights Watch, російський «Меморіал» та інші. Із початком другої війни веде свій збір інформації і Генпрокуратура ЧРІ. Ми тісно контактуємо із представниками правозахисних організацій, працюємо над тим, щоб запровадити військовий трибунал зі злочинів у Чечні. Загальновідомо, що із приходом Путіна в Росії теж кояться злочини, і нас розуміють у середовищі російських правозахисників, бо, кажучи прямо, без їхньої участі ми не зможемо запровадити трибунал. У Росії є здорові сили, свідомі того, що треба заборонити КДБ (під усіма його абревіатурами) як злочинну організацію, винну в убивстві мільйонів людей на величезних просторах Євразії. В часи Єльцина прогаяли цю можливість, і тому світ одержав Путіна.

 

У. Т.: Чи визнають сьогодні геноцид чеченців демократичні країни на рівні політиків, громадськості, науковців, правозахисників? 

 

– Так, поза сумнівом, у західних країнах серед політиків найрізноманітнішого ідеологічного спектра є розуміння й відгук на злочини та геноцид у Чечні. Але, звичайно, не тією мірою і не в тих формах, які ми бажаємо бачити. Якось Збіґнєв Бжезінський сказав, що Чечня стала цвинтарем моральних цінностей, шанованих західним світом. Вважаю, що ці слова – точний діагноз і суворий вирок так званій real politic, якою лідери західних країн виправдовують свою співпрацю зі злочинним путінським режимом, вин­ним у найкривавішій, геноцидній війні в Європі від часів Другої світової. Попри це, ми дивимось оптимістично на майбутнє. Горезвісна real politic така огидна у своєму цинізмі, така відверто безпринципна, що нова генерація європейських політиків уже соромиться її дотримуватися. 

 

У. Т.: Ваше бачення майбуття свого народу, перспективи створення незалежної і суверенної Чеченської Республіки Ічкерія?

 

– Незалежність повинна насамперед утвердитись у головах людей, які становлять ту чи іншу національну спільноту. Тобто народ має повірити у власні сили, у здатність побудувати й підтримувати в дієвому стані таку складну соціальну організацію, якою є сучасна держава. Найбільшого випробування держава зазнає в період війни, коли народові доводиться демонструвати найвищий рівень колективних зусиль. Чеченський народ в обох війнах із честю витримав цей найважчий екзамен і довів усьому світові, що спроможний створити й підтримувати в «робочому стані» свою національну державу.

 

Зараз наша країна перебуває під окупацією, встановлено підконтрольний окупантам режим влади, суспільне й політичне життя народу задушене жорстокими репресіями, терором, системою заручництва. Але темрява, як відомо, найгустіша перед світанком. Я не раз казав, що вслід за фактичною деколонізацією нашої країни неминуче відбудеться і її деокупація, це питання найближчих років. У Росії є сили, які розуміють, у який кривавий глухий кут завела країну політика Путіна на Кавказі. І ці сили також усвідомлюють, що Росії куди вигідніше мати на своїх південних кордонах мирну, незалежну, демократичну Чечню, аніж невичерпний генератор насильства. Усе сказане дає мені підстави з оптимізмом дивитися в майбутнє.

 

 

1991 рік  – голова Спілки театральних діячів Чечні, член правління Спілки театральних діячів Росії.