Промова Кемерона озвучила те про, що всі вже знали: Європа більше не є єдиним проектом. Сьогодні існує дві Європи: одна з них – внутрішнє коло на чолі з Німеччиною, зацікавлене в подальшій інтеграції, інша – зовнішня група країн, зацікавлена у вільній торгівлі, але не хоче передавати політичну владу Брюсселю.
Кемерон зголосився очолити другу групу.
«Я не просто хочу кращу угоду для Британії», – заявив він. «Я хочу кращої угоди і для Європи».
Таке вже було. Майже 30 років Західна Європа була поділена на дві економічні зони: внутрішні шість країн-членів Європейського економічного співтовариства, яке пізніше стало Європейським Союзом та зовнішні сім країн, що входили до Європейської асоціації вільної торгівлі, або ЄАВТ.
ЄАВТ було засновано в 1960 році як альтернативну зону вільної торгівлі до більш політично орієнтованого ЄЕС. До країн-засновниць належали Швейцарія, Швеція й Австрія та чотири атлантичні нації – Британія, Данія, Норвегія та Португалія. Перші вважали, що ЄЕС було несумісним з їх нейтральним статусом. Останні не хотіли обмежувати свої політичні та торгові відносини з Європою і вибрали більш широку угоду. Фінляндія стала спеціальним членом ЄАВТ, знайшовши спосіб це зробити без конфліктів зі східним сусідом Радянським Союзом.
Протягом десятиліть ЄАВТ втратила членів на користь ЄЕС. Британія, Ірландія та Данія приєдналися до внутрішньої групи у 1973 році. Друга хвиля міграції сталась у 1995 році, коли до Європейського Союзу вступили Австрія, Фінляндія та Швеція. На сьогодні ЄАВТ є організацією-лобістом для чотирьох малих країн поза межами Європейського Союзу – Норвегії, Швейцарії, Ісландії та Ліхтенштейну.
Своєю промовою Кемерон відродив дух ЄАВТ. Він говорить до тих європейців, які мають побоювання щодо напрямку, в якому в останні роки рухається Європа. Він виступає за вільну торгівлю і добре функціонуючу ринкову економіку. Він утримує національний суверенітет від вторгнень з Брюсселю. Коротше кажучи, він хоче створити образ вільної ринкової Європи, який би конкурував з бюрократичними поглядами, котрі просуває Німеччина. «Влада повинна йти зверху до країн-членів, а не лише забиратися від них», – сказав він. «Країни різні. Вони роблять різний вибір. Ми не можемо все гармонізувати».
Берлін вбачає в англо-саксонському нео-лібералізмі одну з причин світової фінансової кризи. Їхньою відповіддю на ексцеси 1990-х років та останнє десятиліття став «ordoliberalism». Німецький термін можна перекласти як лібералізм, який базується на регулюванні. Його центральна ідея – економіка вільного ринку під сильним регулятивним контролем держави. Його ціллю є забезпечити виживання і вкінці-кінців нормального функціонування євро. Якщо це призводить до подальшої передачі суверенітету європейським інститутам, то так тому і бути. Потрібні жертви.
Британці бояться, що німецькі погляди приведуть Європу назад до змішаної економіки минулого. Саме тому впродовж останніх років вони ставали все більш ворожими до Брюсселю. Тепер вони придумали свою відповідь. Це нова версія старої ЄАВТ – більше вільної торгівлі і менше бюрократичного контролю над економікою. Як засновники ЄАВТ британці не бажають передавати європейським інституціям ще більше суверенітету. Їм подобається Європа, але вони не люблять наднаціональні інституції. Це чіткий вибір, який вітають багато європейців. Берлін, Париж і Брюссель повинні трохи почекати перед тим як знищити ідеї Кемерона. Він не виступає проти подальшої інтеграції єврозони. Він хоче бути певним, що країни, котрі знаходяться поза єврозоною, мають рівний доступ до єдиного ринку. Це не деструктивний, а конструктивний підхід. Ми можемо робити вигляд, що Європа – все ще один великий проект і відкидати нове британське бачення. Або ж ми можемо визнати, що існує дві взаємодоповнюючі Європи. Якщо ми зробимо останнє, то промова Кемерона здасться нам конструктивнішою, ніж це визнає багато хто в Брюсселі.
Про автора: Рісто Пентілла – президент Фінської торгової палати та генеральний секретар європейських зборів бізнес-лідерів Northern Light, які зустрічаються два рази на рік у Фінляндії для обговорення проблем та можливостей Європи.
© 2012 The New York Times