Найпрекрасніший, бо змушує передусім задуматися про своїх близьких, зрозуміти, що вони – єдині люди, яким ви потрібні, й що найсамотніший зі станів, смерть, легше переносити, коли хтось є поруч. А найстрашніший через дуже реалістичну, персоналізовану форму вмирання, коли незрозуміло як, але невпинно, поступово відключаються один за одним органи чуття у всіх без винятку людей на планеті: спочатку нюх, потім смак, потім слух, зір. Щоб насамкінець ще встигнути доторкнутися до найпрекраснішого – до коханих і рідних…
Ось ця туга, цей біль завжди приховано-самотнього життя і смерті радикально відрізняють апокаліптичну «Останню любов на Землі» («PerfectSense») від подібних до неї фільмів, принаймні останніх. На відміну від американського «Зараження» Стівена Содерберґа англійська «…любов…» душевніша, тепліша, ближча до людини.
На відміну від французького «Останнього романтика планети Земля» Арно Ларйо внутрішньо мотивована і позбавлена зовнішніх впливів. Ефектного падіння цивілізації чи натуралістичної загибелі окремих людей ви не побачите. Але для переконання в жахітті подій, коли весь світ рухається до свого кінця, не потрібно насичувати картинку фокусами комп’ютерної графіки. Достатньо взяти хороших акторів і камерно, зосереджуючись лише не їхніх реакціях і діях, відобразити уявний кошмар зміни себе, світу і всього в ньому.
Режисера Девіда МакКензі тому й вважають гарним, бо він уміє і працювати з акторами і надихати їх жити перед камерою, щоб глядач так само зміг прожити 92 хвилини екранного часу. Йому вдавалося це в попередніх стрічках: у «Холлем Фоу» на екрані «жив» актор Джеймі Белл, у «Молодому Адамі» – Еван МакҐреґор.
В «Останній любові на Землі» МакҐреґор живе в прямому та переносному сенсі разом із Євою Грін. Він грає кухаря, для якого втрата нюху та смаку – це все одно що для Бетховена – слуху. Вона епідеміолог, і її безрезультатні пошуки вакцини від хвороби, якої і виявити ніхто не може, – відповідь для науки, що коли час настане, важливо зрозуміти, у чому ідеальний сенс життя.