Іберійська пательня

Бій биків тут – річ звична. Їх проводять із березня по жовтень, plazas de toros є в усіх містах, влітку бої йдуть щонеділі, у святкові дні – щоденно. Але ця корида… Вона відбувається 15 травня, в день покровителя Мадрида Святого Ісідро і проходить на Пласа-де-Торос-де-Лас-Вентас – головній арені Іспанії. Друзі й раніше зваблювали нас коридою, та ми, попри любов до Гемінгвея, «Тавромахії» Пікассо та повагу до місцевих звичаїв, знаходили тактовні «відмазки». Причина – відраза до вбивства, що обов’язково станеться на твоїх очах. І от зараз ми тримали квитки, про які мріяли тисячі людей у світі, й на вагання лишалося три дні…

 

 

Мадрид не вельми популярне поміж туристів місто. Чи то роки відносної ізоляції Іспанії за часів диктатора Франко спричинили таку неувагу, чи то країна перевантажена скарбами на кшталт Барселони, Толедо або Гранади, а може, просто безкінечні морські й океанські пляжі не відпускають мандрівників в урбаністичні джунглі. Такої навали, як у Лондоні чи Парижі, коли місцеві жителі губляться поміж іноземців, у Мадриді ви не побачите. Тож якщо вам зустрінеться чималенька юрба, знайте: то мадридці поспішають до улюблених барів та кав’ярень.

 

Для українців кафе, зазвичай, – місце, де можна нашвидкуруч щось з’їсти, пересидіти дощик чи призначити коротку зустріч. Для іспанців – театральна ложа, звідки вони годинами ладні спостерігати реаліті-шоу життя. Тут зовсім не знайомі громадяни палко й не закомплексовано вступають у словесні баталії щодо останніх політичних подій, спортивних поразок чи перемог. Тут завсідники – майже родичі, випадкові відвідувачі – найдорожчі друзі, а господар – людина, втаємничена в усі перипетії вашого особистого життя. Бо ходити до конкретного кафе – це традиція, що передається у спадок.

 

«Hola!» – вітально вигукує дон Франциско Монтанья, ледь вгледівши нас на порозі своєї кав’ярні «Пін-Пін», і одразу хапає в обійми. Ми бачимо дона Франциско вперше, але ми прийшли з Анхеліто, родина якого ходить сюди роками.

 

Національні слабкості іспанців, як-от бажання зробити якнайменше (горезвісна маньяна) і при цьому отримати захват, пошану й подяку, деяка зверхність, а інколи навіть пиха, сповна компенсують примхливий темперамент і несамовита жага життя. Їжа – одна з найважливіших складових цієї пристрасті. Іспанці навіть зараз витрачають на неї третину родинних доходів. І чоловіки, й жінки залюбки готують удома: смачно, фантазійно й щедро. Та національна любов до публічності все ж перемагає – бари, кафе та ресторани переповнені з ранку до ночі. А от усілякі фаст-фуди цікавлять лише тинейджерів, які шалено сновигають на своїх ревучих мотобайках.

 

 

У кафе «Пін-Пін» до пана Монтаньї ми втрапили на обід, який в Іспанії є кульмінацією гурманства і зазвичай починається о шостій вечора. Потихеньку перетікаючи у вечерю, він може тривати й до третьої години ночі. Одразу після обіймів з’явилися пательня з величезними шматками свинини, баранини, кролятини, курятини та різноманітні морепродукти. До них – неймовірна кількість тушкованих і свіжих овочів, а також приправи, маринади, прянощі та вина. Обслуговує нас сам дон Франциско, інколи навіть умощується за наш стіл – ознака найвищої пошани.

 

Кав’ярні «Пін-Пін» уже понад сто років. Вона дісталася Франциско Монтаньї як посаг дружини, але Лусія буває тут рідко – шестеро дітей. Готує страви сам господар та двоє хлопців-кухарів, офіціанти – теж юнаки. В іспанських кафе, барах та ресторанах жінки працюють рідко. Може тому, що в давнину застілля часто закінчувалося кривавою штрикавкою. Зараз про таке не чути, бійок на кшталт тих, що трапляються в лондонських пабах, тут не буває.

 

А наш приятель Анхеліто тим часом розповідає, що до цієї кав’ярні вчащали його діди-прадіди, а сам він уперше потрапив сюди ще немовлям – батько приніс. Така традиція є й зараз. І ми зачудовано спостерігали, як під різнобарвний шумовий супровід, серед галасу, вигуків та сміху мирно посапують янголята. Хто в кошику, хто у візочку, а хто й на руках татуся, який саме цієї миті виголошує пафосний тост.

 

Десь опівночі до кав’ярні раптом ввалилася чимала компанія. Хмара білих мережив, що утворювали сукню, вельон на чорнявій кудлатій голівці не дали помилитися: весілля. А очі молодят промовисто стверджували: шлюб із любові. Анхеліто пояснив, що напередодні дня Святого Ісідро в місті справляють якнайбільше весіль, щоб «жити довго й щасливо і померти в один день». Такий от місцевий забобон. І поява в «Пін-Пін» веселої юрби теж давня мадридська традиція: втекти з друзями з власного весілля, покинувши старше покоління десь у ресторані, а самим швендяти всю ніч барами й кав’ярнями.

 

Ми відіслали молодим пляшку ігристого каталонського брюту й незчулися, як об’єдналися наші столики. Хуан та Марія разом уже сім років, а побратися змогли тільки зараз – збирали гроші на власне житло. Сяють, увесь час цілуються й не відпускають сплетених рук. І всі в голубах: у Іспанії це – ексклюзивний весільний подарунок. Білі порцелянові пташки й на кучерях Марії, й на традиційному гребені. У Хуана ж цей символ вірності й любові біліє в розетці смокінга та на запонках. Між іншим, ці коштовності фірми Lladró можна вже придбати й в Україні.

 

А мені на згадку про той вечір дісталася, як і всім весільним гостям, обручка з білим порцеляновим пташеням. Коли роздивлялася витончену прикрасу, дон Франциско попросив перекласти мені, що назва його кав’ярні суголосна звукам, якими скликають голубів: «Пін-Пін».

 

 

Така офіційна назва Мадрида ще з часів Габсбургів. Столицею Іспанії селище призначив у 1561 році король Філіп ІІ. На той час уже майже збудували палац-монастир Ескоріал, і хтось неподалік мав вирощувати городину, худобу, птицю, аби годувати монарший двір.

 

У когось паморочиться голова від склепіння завжди зеленкуватого мадридського неба, інші в захваті від довгої, п’янкої, просякнутої пахощами квітів ночі… А я поціновую відчуття невагомості, що охоплює, варто лише в полудень хвилин десять прогулятися тутешніми вулицями. Спека під +40°C, вологість на нулі – не місто, справжня розпечена пательня! А ти не йдеш – ширяєш над бруківкою!

 

Центр Іспанії – мадридська площа Пуерта-дель-Соль, Ворота Сонця. Звідси починається відлік кілометрів іспанськими дорогами, тут – центральний вузол ліній метро й автобусних маршрутів. І тут-таки скульптура-символ міста – величезний ведмідь, що обнюхує дерево. І саме тут на Новий рік збирається люд, аби під бій курантів з’їсти традиційні 12 виноградинок та замовити бажання.

 

Пішки хвилин п’ятнадцять, і ви в «золотому трикутнику» музеїв мистецтв. Найзнаменитіший – Прадо, що ввібрав найбільшу в світі колекцію іспанського живопису ХІІ–ХІХ сторіч, особливу цінність якої становлять полотна Веласкеса, Ель Греко, Сурбарана та Гойї. А крім того, величезна палітра європейського мистецтва: Босх, Ботічеллі, Караваджіо, Фра Анжеліко, Брейгель, Дюрер, Рембрандт, Рубенс… Перелік чи не безкінечний.

 

Навпроти музею Прадо – приватна колекція барона фон Тіссен-Борнеміса, яку Іспанії все ж таки вдалося вибороти серед численних країн-претендентів на її зберігання. Це багатюще зібрання складають не лише шедеври Тиціана, Ель Греко, Дюрера й Рафаеля. Широко представлене мистецтво США, роботи французьких та німецьких імпресіоністів.

 

Музей сучасного мистецтва правлячої нині королеви Софії мадридці спочатку не сприйняли, бо його колекцію формували в адміністративний спосіб із фондів уже усталених зібрань. Так, приміром, усесвітньо відому «Герніку» Пікассо вилучили з експозиції музею Прадо. Іспанці обож­нюють правлячу королівську родину, але відчули в цьому наругу над демократією. Та час спливає, давні чвари призабулись, проте сформувалася неперевершена колекція робіт Міро, Далі, Пікассо, Хуана Гріса. Час від часу музей королеви Софії проводить виставки найсучаснішого мистецтва, й тоді туди не проштовх­нутися.

 

 

 

Фієста вибухнула о 7.00 петардами, барабанним дробом та пронизливим ревінням дудок. Вулиці миттєво заполонили чи не всі три мільйони мадридців у традиційному вбранні – кастисос. Чоловіки в сірих костюмах і кашкетах, білих сорочках та неодмінних червоних гвоздиках у петлицях. На жінках – довгі сукні, переважно сірі, на головах – білі хусточки й червоні гвоздики, на плечах – величезні квітчасті, майже українські, хустки. Натовп поспішає до барокового собору Сан-Ісідро на вранішню літургію, після якої – обов’язковий ковток води зі святого джерельця. До речі, мадридці дуже засмутились, коли Ватикан призначив покровителем інтернету не їхнього Ісідро-орача, а Ісідро Севільського, що жив на шість сторіч раніше.

 

Упродовж усього дня представники чоловічої статі з різних районів Мадрида, по черзі змінюючи один одного, носитимуть містом ноші зі скульптурами свого святого, прикрашеного червоними та білими гвоздиками. І все це в супроводі кінних гвардійців у парадних мундирах та духових оркестрів. Віддавши данину святому Ісідро, можна піти й на танцювальні конкурси чотіс (іспанської мазурки) або до садів Лас-Вістільяс, де вже надриваються оркестри, на виставки та ярмарки.

 

Втім, серед веселощів народжується й зростає напруга, невловима повітряна вібрація нетерпіння, ба навіть роздратування. І це неможливо не помітити: місто чекає на кориду.

 

Арена Пласа-де-Торос-де-Лас-Вен­тас. Ми таки використали подаровані квитки. Вона схожа на щойно збудований Колізей: розміром, величчю, силою чогось незворотного, на чому наполягають її червоні цегляні мури в стилі іспанського модерну. Люд, що швидко заповнює всі її яруси, скидається на прочан, зібраних до урочистої меси.

 

Самотній звук труби – сигнал розпочати парад. Під пасодобль строго й церемоніально проходять колом закуті в оксамитово-золоті костюми тореро та їхні квадрильї-команди. За ними – не менш урочисто вдягнені служителі арени. Президент кориди помахом білої хусточки відкриває трьохактну містерію тавромахії.

 

Впродовж неї члени квадрильї, хто пішки, хто на коні, канонічно змінюючи один одного, намагатимуться виявити сильні й слабкі сторони бика. Вони заграватимуть із ним, будуть роз’ятрювати й дратувати, допоки дика тварина остаточно не оскаженіє, аби мати наснагу дати свій останній бій. Та скільки б не було водночас дійових осіб на арені, відразу знаєш, що насправді їх лише троє: матадор, бик і смерть, яка неодмінно переможе, хто б зараз не був убитий на твоїх очах: бик чи тореро.

 

Тягучий, ритуально-уповіль­не­ний танок смерті вимотує, кидає в провалля розпачу та піднімає до незрозумілого й небажаного захвату, щоб дати нам якесь нове, не очікуване знання про життя.

 

О Іспаніє, розпластана шкуро жертовного бика!