Явка “Сопот”

Приміщення обрано вдало. Присутні не звертають жодної уваги на те, що монументальний костел зсередини схожий на хворого на проказу, – таке враження справляють частково тиньковані стіни. Зате за плечима хористів – неземної краси олтар, а лави для публіки – в достатній кількості; організовані й досвідчені «європейські українці» місця займають мінімум за півтори години. Час очікування однаково не пропаде: багато з них уперше за три роки, що минули від останнього фестивалю, саме тут побачаться з родичами й друзями, котрі прибули з інших міст. У реальному житті для таких рандеву бракує часу, хіба що привід буде важливий – весілля чи похорон. «Мамо, я піду привітаюся з цьоцею Анею», – шепоче дівчинка у вишиванці. Дитина в національному строю – сьогодні швидше виняток, ніж правило. Народним одягом присутні не зловживають – уже завтра фестиваль перебазується до сусіднього Сопота, де майже цілодобово в «Лісовій опері» та нічних клубах лунатимуть українські фольклор і рок-музика, й от там можна буде «відриватися» у вишиванках на повну.

 

 

За останнім переписом 2002 року 31 тис. громадян Польщі назвалися українцями, ще 5 тис. – лемками. Здавалося б, для майже 39-мільйонної країни – крапля у Віслі. Але так лише здається. Польща – одна з небагатьох у Європі країн (та й у світі також), де національна ідентичність співпадає з державністю: завдяки «пересуненню території» країни зі сходу на захід та повоєнним депортаціям 98% населення становлять поляки, 1% – німці, а українська громада – третя за чисельністю. Греко-католики й православні – в щільному католицькому оточенні, й місцеві українці намагаються з усіх сил не розчинитися в однорідному середовищі, в котрому навіть звучання іноземної мови, якою би близькою вона не була, сприймається з подивом. Такий парадокс випливає з нетипового характеру формування того, що ми сьогодні називаємо «українською діаспорою в Польщі» – у 1947-му 152 тис. українців з етнічного пограниччя були брутально переселені на землі, котрі дісталися Річпосполитій від переможеної Німеччини, звідки до Берліна ближче, ніж до Варшави. Тому топоніми на кшталт Венгожево, Бранєво, Шпротава для сучасного польського українця так само природні, як для його предків Перемишль, Холм або Любачів.

 

Організаційне життя очолюваного Петром Тимою Об’єднання українців у Польщі, з одного боку, подиву гідне: кожна галузь діяльності – освіта, культура, політичні справи – розвивається за деталізованим і продуманим планом. З іншого, не можна не повірити словам народженої в Польщі українки третього після акції «Вісла» покоління Олі Соляр, що не вони мають школи, газети, творчі колективи, а навпаки, ті «мають» українців. На її думку, коли левова частка зусиль скерована лише на збереження національної ідентичності, це до певної міри викривлення.

 

Свідомі українці й сьогодні віддають дітей до «своїх» ліцеїв – таких навчальних закладів, де малі навчаються рідної мови й віри. Ліцеї є в чотирьох містах – у Білому Борі на Помор’ї (узбережжя Балтики), на Мазурах у Гурово Ілавецькому (північний схід), в Силезії у Ліґниці (південний захід, біля Німеччини – найбільш «лемківський», беручи до уваги специфіку напрямків розселення депортованих) і в Перемишлі. В останньому, наприклад, навчалися троє дітей родини Махейко, не зважаючи на те, що підліткам кожного тижня треба було долати 300-кілометрову відстань. І цей випадок не поодинокий. Об’єднання також розробило програму «Повернення». Вона передбачає підтримку тієї молоді, яка захотіла би переїхати на Закерзоння |див. словничок| – до Сянока, Холма, Криниці та інших міст на пограниччі. Програма цілковито утопічна, тому деякі активні «неозакерзонці» обирають інший шлях – їдуть на довго працювати до України. Серед них власник мережі «Кінопалац» Богдан Батрух, директор львівського видавництва «Свічадо» Богдан Трояновський, журналістська родина Ані та Ярослава Юнків, яка оселилася в Києві.

 

«Хоча ми й звикли до особливостей столичного життя з його дорожніми заторами й хамством, – говорить Аня, – та дім будуватимемо в околицях Гданська». Ярослав додає: «Україна – не моя ненька». Попри те, що його мама народилася саме в Києві, свого часу він зробив вибір на користь громадянства батька, оскільки Польща значно ближча до Європи.

 

 

Для періодичних зустрічей української діаспори Сопот пасує якнайкраще. Курортне містечко – спокійне, затишне й завдяки туристам звичне до різношерстої публіки. На вулицях голосять музиканти-псевдоіндуси, а вузькоокий хлопчина пропонує за 5 злотих (11,5 грн) написати будь-яке ім’я японською. До пляжів вервечкою спускаються переважно польські, німецькі й російські відпочивальники, навіть голови не повертаючи до іншої «течії», яка рухається вгору, де на вкритих деревами схилах розташований центральний фестивальний майданчик. Околиця «Лісової опери» та її сцена просто неба тимчасово перетворилися на найбільш концентрований український осередок у Польщі. Тим «паломникам», які самі не проживають у Сопоті чи Гданську або не мають там родичів, доводиться тулитися в готельчиках. Найвідчайдушніші розбивають намети поблизу «Опери» – побутові труднощі для них не перешкода. На ці липневі вихідні вони залишили за бортом усі буденні турботи з твердим наміром наговоритися українською, закупитися україномовною літературою та музичними дисками, наслухатися своїх пісень і придбати на згадку зроблені руками народних майстрів сувеніри.

 

Ремісничу складову та частину концертної програми останні півтора десятка років забезпечують митці з України, яких виряджають і державні структури (зокрема, Міністерство культури й туризму України), й приватні міжнародні благодійні фонди, як, наприклад, Open Ukraine, котрий опікується створенням позитивного іміджу нашої країни за кордоном і який цьогоріч підтримав поїздку сюди гурту «Мандри». Крім цієї веселої фолк-рокової ватаги, делегатами від нас стали джазова вокальна формація ManSound, гурт автентичного співу «Божичі» та готик-команда Dollheads – найвіддаленіша від фестивальної ідеології та веселощів як таких група. «Лялькові голови» запросив безпосередньо Петро Тима – він справедливо вважає, що українська діаспора має бачити не лише плахти й віночки, а й пізнавати сучасну українську культуру.

 

 

Та поки що поява тут альтернативних виконавців – щасливий виняток, а не пересічна подія. Українська діаспора не прагне хизуватися власною «просунутістю». Тому на вулицях Сопота й Гданська бракує плакатів з інформацією про фестиваль – на цей захід чужих не кличуть, дай Боже, щоби близько 5 тисяч своїх в «Опері» вмістилися. Важливо продемонструвати самим собі неперервність традиції.

 

Тому з погляду чужинця сходини польських українців між собою нагадують зібрання таємного ордену, не всі члени якого між собою знайомі. Розмову починають обережно й польською мовою. Правильна відповідь лише українською – наче пароль, знак близькості й готовності до порозуміння.

 

До перерви слухняні й організовані українці віддавали перевагу співам і танцям, не вирізняючи фахові колективи з-поміж аматорських – порція оплесків діставалася всім майже рівномірно. Й лише один казус мало не зіпсував хепі-енд імпрези. Чи то хлопцям з ManSound’у не пояснили, куди вони їдуть, чи вони вирішили розбавити український концентрат, але коли із ностальгією про Сан-Ремо вони затягнули італійське попурі, польські українці так само організовано потяглися до виходу. Їх трохи призупинила лише фінальна «Червона рута».