Художній переклад з однієї мови на іншу завжди своєрідне переписування художнього твору. Чи лишається ця тема провідною в сучасному перекладацтві? Які є інші проблемні моменти в тій царині?
— Поза сумнівом, ми досі потребуємо перекладати різні твори своїми мовами, а це означає розповідати. Маємо певним чином оголити первісний сенс, умовно поділити його на сегменти й знову відбудувати, використовуючи сучасні матеріали. Це важке завдання. Що складніше його виконати, то кращою є література. Якщо йдеться про переклад масової літератури, написаної простою мовою, то ваш креативний внесок у цей процес невеликий. Інакше ж перекладається важкий твір, наповнений складними фразами, мовними іграми різного штибу, покликаннями тощо, як-от «Улісс» Джеймса Джойса.
Зараз мій друг перекладає роман Пола Бітті «Розпродаж», що 2016 року отримав Букерівську премію. Це книжка американського автора про расизм у США. Він використовує чимало сленгу й дуже багато покликань. Наприклад, у ХІХ столітті в певних американських штатах «кавунами» називали чорношкіре населення, бо побутувало уявлення, що саме останні дуже люблять цю баштанну культуру. Тому спочатку треба зрозуміти, що за слово перед тобою, його значення в описаній культурі, а далі перенести у свою мову без втрати сенсу. Зробити це можна по-різному: завдяки приміткам, підбираючи питомі відповідники, винаходячи стратегію компенсації там, де перші дві речі не вдаються. Знову ж таки що ліпша література, то складніша вона для перекладу, і цей переклад креативніший.
«Сатурн, що пожирає свого сина» — одна з найвідоміших картин Франсіско Ґойї, видатного іспанського художника зламу XVIII–XIX століть. Ваш однойменний роман, що розповідає про сімейну історію чоловіків із родини цього митця, цілком авторська вигадка чи написанню книжки передувало ґрунтовне дослідження?
— Я послуговувався двома теоріями, які поки що не надто широко прийняті. Одна з них свідчить про те, що Франсіско Ґойя через психічні розлади не міг малювати чорною фарбою, особливо коли йдеться про фрески в його віллі в Мадриді. Очевидно, славнозвісні «Pinturas negras», або «Похмурі картини», намалював його син. Ця гіпотеза належить іспанському професору, мистецтвознавцеві Хуану Хосе Хункейрі. Прочитавши його книжку, зрозумів, що запропонована ним теза може бути вельми переконливою та не позбавленою сенсу. Коли чесно, то не знаю, чи це правда, але я її використав, бо якраз на цій базі поставала непогана історія, саме така, яку хотів оповісти.
Читайте також: Генрі Марш: «Догматичності в медицині не має бути, як і догматичних лікарів»
Протягом життя Ґойя мав багато романів із цілою вервечкою жінок, серед яких можна знайти навіть таку особу, як Марія Каєтана де Сільва, герцогиня Альба (про неї так кажуть, але мало підтверджень, що вона була однією з жінок художника), а також мав тривалий зв’язок зі своїм шкільним другом Мартіном Сапатою. Це прямо випливає з їхнього з художником листування. Ось тут я нічого не вигадував. Усі листи, які ввійшли до книжки, автентичні, перекладені мною.
Спираючись на те, що знав про Ґойю, а також на базові знання з психології, я спробував відновити емоційну структуру родини художника. Там жінки цілковито німі. Їм не дозволено вголос висловлювати те, що вони думають. Чоловіки ж комунікують, висловлюючи один одному вельми неприємні речі, бо інший спосіб спілкування сприймається як сентиментальність, слабкість. Мені кортіло змалювати ситуацію патріархальної родини.
Поряд із цим багато речей у книжці — мій винахід, авторська конструкція. Намагався знайти найбільш вірогідну схему, яка трималася б купи та вкладалася б у межі історії, про яку всі знають.
Перед тим, як написати цю книжку, я читав листи, документи, біографії — те, що містить у собі реальну інформацію про моїх героїв. Написане мною — це художній твір, жодним чином не біографія, який, одначе, спирається на доволі ґрунтовне дослідження, котре, маю сказати, потребувало багато часу.
«Сатурн, що пожирає свого сина» — це справді найвідоміша праця з циклу «Похмурі картини» Ґойї, яка візуально найбільше вражає. Водночас це сутнісне ядро мого роману, побудованого на монологах Франсіско, його сина Хав’єра та Маріано, брата художника. Між ними міститься екфразис згаданої вище картини, що теж оповідає історію родини. Постать Сатурна ключова: Хав’єр пригадує найгірші епізоди з родинного життя та опрацьовує їх у дуже психоаналітичний спосіб, малює, викидає назовні. У фіналі він чистий, особа, що може розповідати не тільки про погані речі, заподіяні йому батьком, а й, навпаки, про зло, яке він сам проявляв до батька. Франсіско Ґойя постає тут отим Сатурном, який пожирає всіх і вся на своєму шляху, не пережовуючи, навіть рідного сина. У цьому він чимось подібний до Пікассо. Проте Хав’єр теж не безгрішний, коли на те пішло. Це історія про батьків і синів, а також про розставання.
Читайте також: Джонатан Коу: «Сенс письменства у тому, щоб навчити людей розуміти одне одного»
В алхімії колір Сатурна чорний, а його металом є свинець. Це пряма відсилка до «Похмурих картин» Ґойї. Також цей римський бог є покровителем меланхолії, того явища, яке сьогодні називають депресією. Хав’єр Ґойя, до речі, постійно перебуває в такому стані. В іспанській мові отруєння свинцем називається сатурнізмом. Очевидно, що діти Франсіско Ґойї померли саме через отруєння свинцевими білилами, які використовував їхній батько. Річ у тім, що художник перед тим, як створити нову картину, полірував полотна, вкриті ґрунтом із свинцевих білил. Пил, що утворювався, був усюди в його будинку. Тому, очевидно, із семи дітей, які дружина народила Ґойї, тільки один син, власне Хав’єр, вижив. Сам художник втратив слух, вельми може бути, що внаслідок отруєння свинцевими білилами.
«Я народився на вулиці розчарування» — такі слова Хав’єра відкривають мою книжку. І це не жарт, бо справді вулиця називалася Calle de la sueno, тобто вулиця Розчарування. Задоволення в написанні історичного роману криється в тому, що сама реальність постачає деталі, із яких постають метафори.
Роман «Матінка Макрина» вибивається поза звичні стандарти історичного роману штибу Гюґо, Сенкевича, Еко тощо. Які реперні точки є в цій оповіді крім, власне, історії жінки, котрій довелося не зі своєї волі вдатися до містифікаторства й стати популярною в Європі особою того часу?
— Ірену Вінчеву, або ж матінку Макрину, у середині ХІХ століття знала мало не вся Європа, і про неї писали європейські газети. Дуже цікаво, як ця постать з’являється з нічого. Коли тільки починав писати цей твір, у польській Вікіпедії про мою головну героїню не було навіть коротенької біографічної нотатки. Тепер про неї є величезний веб-сайт.
Коли в 1920 роках дізналися, що йдеться про велетенське ошуканство, було вирішено забути про згадану вище особу. Для мене вона не є авантюристкою, наприклад як люди, що прагнуть пригод. Це жінка, яка хоче вижити, проходячи через жахливі історичні реалії. Жорстокість, приниження та образи, 20 років знущань із боку власного чоловіка — та канва, із якої стартує історія Ірени Вінчевої. Після смерті чоловіка вона вільна, але без копійки грошей у кишені, і все, чого хоче, — шматок хліба, аби вижити. Отут жінка й починає розповідати історію про те, що вона катована монашка, і бреше не з азарту, а через потребу якось себе забезпечити. Ця історія підхоплює та заносить її в Париж, Рим, на аудієнції до пап та аристократів. Зрештою, вона стає дуже відомою. У Франції її поява спричиняє масову істерію: вона змушена купувати чотири шалі на день, бо люди довкола практично зривають із її голови цю опону й роздирають на шматочки, аби мати собі святу реліквію сучасної мучениці. Справжнє божевілля!
Читайте також: Їржі Гаїчек: «Я прихильник здорового патріотизму, об’єктивності»
Для мене цікаво, як жінка без освіти, без вагомих знань про світ, без шафи прочитаних книжок мала велетенську здатність створювати та оповідати історії, винаходити метафори. Мова про літературного генія. Очевидно, і про велетенське природне обдарування. У якийсь момент Ірена Вінчева заробляє собі на життя тим, що розказує вигадані історії.
«Матінка Макрина» — це роман про багато проблем. Зокрема, про становище жінки в суспільстві, де панує жорстокість до слабших. Звільнення головної героїні, що перебуває на самому суспільному дні, відбувається завдяки її емоційній інтелігентності, талантам. Вона грає в ту гру, яку суспільство від неї хоче. Бажають люди героя — і вона їм його дає. Проте це також її особиста правдива історія: протягом багатьох років її катував чоловік. Історію цю вона подає довколишнім у спосіб, який вони хочуть. Згодом стає дуже популярною: їй приписують чудеса й пророцтва.
Авантюристи нікуди не зникають що тоді, що тепер. Їхні технології змінюються, але загальний метод лишається тим самим.
Стиль і настрій польської політики останнім роком чи двома вельми змінився. Чи відчутно його подих і в літературі? Якщо так, то в чому це виявляється?
Думаю, що я не тільки письменник, а й спостерігач того, що відбувається. У Польщі нині триває велетенський регрес, відкочування назад. Пояснення просте: у політиці нині праві та партія Качинського. Це впливає на теми для творів. Моя країна нині жваво проштовхує на-гора літературу, яка є патріотичною в дуже архаїчному розумінні. Це доба Генрика Сенкевича 2.0. Констатувати таке сумно, як і штучні політичні й історичні міфи.
Останні кілька років для польського політикуму були часом консерваторів, правих і католицького лобі. Праві почали свою ідеологічну війну та виграли її, бо не було що їм протиставити. Добре, маємо політику теплої води в крані. Інфраструктура є, гаряча вода в поляків у кранах теж, як і гроші від ЄС на різні проекти. Однак все одно люди прагнуть до ідеології, хочуть мати якісь внутрішні цінності, а не лише інфраструктуру й розмірене життя.
5–10 років тому я думав собі, що відбувається природний процес. Ми приєдналися до ЄС, узявши звідтам собі певну систему цінностей. Здавалося, що молодші покоління це приймуть і понесуть далі, що зміниться баланс у владі, яка стане більше центристською чи прогресивною. Що покращуватиметься не лише інфраструктура, а й соціальне ставлення, бо люди ставатимуть освіченішими й ліберальнішими. А от не сталося цього. Польща досі демократична країна, як і її сусіди. І та демократія не половинчаста, як у Туреччині. Думаю, про все це час задуматися.
——————
Яцек Денель народився 1980 року в Гданську. Випускник Міждисциплінарних індивідуальних гуманітарних курсів Варшавського університету. Відомий польський письменник і перекладач покоління 2000-х. Нагороджений медаллю «За заслуги в культурі Gloria Artis». Редактор англомовної антології «Six Polish Poets» («Шість польських поетів»), виданої Arc Publications у Лондоні 2008 року. Автор романів «Колекція» (1999), «Ляля» (2006), «Площа Ринок у Смирні» (2007), «Бальзакіана» (2008), «Фотопластикон» (2009), «Сатурн. Темні сторони життя чоловіків родини Ґойя» (2011), «Матінка Макрина» (2014), «Кривоклат» (2016).