Історія «рецесій» яструбів
Після кількох відносно спокійних десятиліть у американській зовнішній військовій політиці після виходу з В'єтнаму у 1973 році за президентства Річарда Ніксона (беззаперечного політичного “яструба”), війна, як така, почала поволі втрачати підтримку громадськості. Більше того, навіть в 1969 році, за чотири роки до виходу з В'єтнаму, близько 60% респондентів усіх вікових категорій були переконані, що війни бути не повинно, в порівнянні з 20-30%, які дотримувались схожої думки всього три роки до того. Незважаючи на важливість антикомуністичних ініціатив по всьому світу, війна й надалі була непопулярною серед американців не лише через очевидну жорстокість воєнних дій, але й через вагомі людські та економічні втрати. В результаті Ніксон ініціював вихід американців з В'єтнаму в 1973 році, що й призвело до стрімкого падіння уряду Південного В'єтнаму в 1975 році.
Після кількох президентів-яструбів (а саме Джонсона і Ніксона), а також виходу з В’єтнаму, в суспільстві з'явився запит на появу “голуба” на посаді президента. Обрання Джиммі Картера в 1976 році було однозначним волевиявленням електорату. До сьогодні, Джиммі Картера вважають одним з найбільших “голубів” сучасної американській історії. Незважаючи на це, через енергетичну кризу в кінці 1970их, його замінив “яструб” – Рональд Рейган, який виступав за конфронтацію з Радянським Союзом, як економічну так і технологічну. Поки можна було уникати великих воєнних невдач, з подальшими негативними економічними наслідками, “яструби” зберігали всі шанси бути переобраними. Яскравим прикладом цього були кілька десятиліть відносного миру після війну у В'єтнамі (без значних воєнних конфліктів, в яких брали участь тільки США). Звичайно, роль США у війні в Перській Затоці за президентства Джорджа Буша-старшого стала успіхом для американців після того, як війська Саддама Хусейна були розгромлені в Кувейті. Розпад Радянського Союзу й кінець холодної війни дещо знизили попит на агресивну зовнішню політику (принаймні так тоді здавалось), і в 1992 році Білл Клінтон, кандидат-голуб, виграв президентські вибори. Протягом короткого проміжку часу побутувало відчуття, що кінець історії таки наступив – комунізм зазнав поразки, і видавалось, що увесь світ тепер перебуватиме в обіймах ліберальної демократії.
Читайте також: «Ця війна була неминуча»: російський колоніалізм та самообман Заходу
Лише після затяжної війни в Іраку та Афганістані, які розпочались відповідно у 2003 та 2001 роках, громадська думка знову похитнулась на користь “голубів” зовнішньої політики. Наприклад, в 2003 році американська підтримка війни в Іраку сягала 54%, а в 2015 році – лише 37%. Так само, аж 70% підтримували вивід американських військ з Афганістану.
Іншими словами, ми можемо виокремити дві так звані “хвилі” приходу “яструбів” та “голубів” з часів закінчення війни у В'єтнамі. Після очевидної поразки у В'єтнамі виникла своєрідна “рецесія яструбів” в американській громадській думці, яка й призвела до обрання Картера президентом. Друга хвиля “яструбів” досягла свого піку за президентства Джорджа Буша-молодшого після його обрання в 2000 та 2008 році (за часів так званої політики контртерроризму), яка закінчилась першим терміном Барака Обами. Фактично, Барак Обама дотримувався антивоєнних позицій незабаром після початку війни в Афганістані на початку 2000-х років, а згодом був за це належним чином винагороджений успіхом своєї президентської кампанії. Під час свого перебування на посаді, Обама ініціював істотне зменшення оборонного бюджету, що призвело до найнижчої чисельності американських військових з часів Другої Світової війни. Ми можемо називати це другою “рецесією” яструбів.
Такі “рецесії” безперечно заохочували тиранів-опортуністів, які очікували на поступки американців в зовнішній політиці. З відчуттям безкарності, якому передувала на позір недбала зовнішня політика американців, росія анексувала український Крим і напала на Донбас в 2014 році. Ще більш легковажною була позиція Європи – європейські країни-члени НАТО витрачали на оборону значно менше, ніж заявлені 2% свого бюджету. Все це сприяло так званому умиротворенню росії, заохочення агресії авторитарного режиму та російських вимог подальших поступок. Після послаблення зовнішньої політики США за президентства Обами, з обранням Трампа ситуація мало змінилась, незважаючи на щорічне збільшення федерального бюджету. Трамп не бажав допомагати Україні, а також докладати реальних зусиль у війні проти Асада в Сирії. Крім цього, він постійно сперечався зі своїми радниками щодо можливих варіантів виходу з Сирії, Афганістану, Іраку та інших регіонів, де були присутні американські військові. За Трампа не відбулося відновлення зовнішньої політики, яка стала скоріше продовженням низхідної спіралі Обами.
Вихід з Афганістану – останній крок до війни в Україні
Вихід американських військ з афганістану став не одним з найбільш визначальних моментів адміністрації не лише Байдена, а й Трампа (адже саме він віддав наказ на виведення військ з Афганістану). Не секрет, що Трамп (як його описав Джон Болтон в своїх спогадах “Кімната, де це сталося: спогади про Білий дім” (англ.:“The Room Where It Happened”) часто дотримувався ізоляціоністських поглядів і підтримував виведення військ з Афганістану, Сирії та Іраку не особливо переймаючись наслідками, до яких може призвести такий непродуманий крок. Здавалось, що громадський осуд афганської стратегії мав дещо знизитися після виведення військ – адже так чи інакше, за 20 років Сполучені Штати витратили 2.3 трильйони доларів задля стримування Талібану. Довготривалої зміни режиму не сталось, а військові втрати американців досягли 2400 солдатів, тож цілком логічно, що громадськість підтримувала різні прояви ізоляціонізму, щоб уникнути подібного фіаско у майбутньому.
Подібні поступки стали невід'ємним елементом політики адміністрації Трампа. Не маючи жодних конкретних вимог, Трамп хотів засвітитися на міжнародній політичній сцені, як перший світовий лідер, який не лише зустрівся з Кім Чен Ином, а й підписав мирний договір з Талібаном. Так, тим самим Талібаном, який всього декілька років до того був визнаний терористичною організацією. Така поведінка яскраво демонструвала слабкість в зовнішній політиці і радники Трампа наполегливо рекомендували йому не йти ні на які домовленості без виконання попередніх вимог. За такою ж логікою, не можна виключити ймовірність того, що наступна адміністрація Трампа визнала б Крим частиною росії. Видавалося, що Трампа більше хвилював його власний імідж в американських та міжнародних медіа, аніж стратегічні позиції США щодо росії, Китаю та на Близькому Сході. Наприклад, нескінченні військові удари Ірану по Ємену були проігноровані. Більше того, Трамп був дуже зацікавлений в тому, щоб зменшити американську військову присутність або ж і взагалі вивести війська звідусіль, звідки це було можливо, аби лишень його президентство не асоціювалось зі стражданням чи поразками американців за кордоном. Тому, не дивно, що американська зовнішня політика перебувала на позиціях відступу. Станом на квітень 2022 року можна цілком впевнено стверджувати, що “рецесія” американських “яструбів” ще досі актуальна і з часів обрання Обами в 2009 не має жодних ознак того, що ситуація може змінитися.
Адміністрація Байдена покинула в Афганістані озброєння вартістю в 80 мільярдів доларів – спочатку це озброєння потрапило до рук афганської армії, але після того, як та майже миттєво здалась Талібану, американське озброєння перейшло до них. В ретроспективі, з точки зору військової допомоги, адміністрація Байдена схоже вважає, що надання Україні 800 мільйонів доларів виглядатиме широким жестом допомоги. Проте сьогодні вже стало зрозуміло, яка з цих двох країн заслуговувала більше військової допомоги й озброєння.
Громадська думка США у 2022 році та її вплив на зовнішню політику
Загалом може здаватися, що останні три американські президенти чітко продемонстрували, що попит на “яструбів” в американській політиці зменшився. Російсько-українська війна стала наймасштабнішим конфліктом в Європі з часів Другої Світової війни, і тому сказати, що адміністрація Байдена робить замало – це нічого не сказати. На жаль, такими є наслідки невдач в Афганістані та Іраку. Джордж Буш-молодший зловживав терпінням американців, які, як видавалось, стомились від постійних американських інтервенцій. Лише 17% американців підтримують ідею надання Україні всієї тієї військової допомоги, яку просить український уряд (незважаючи на те, що загалом американці підтримують Україну), якщо така підтримка призведе до прямої конфронтації з Росією. Та це й зрозуміло – від поразки в Афганістані пройшло всього лиш кілька місяців. Американські ветерани, ймовірно, ще багато десятиліть згадуватимуть тисячі афганців, які співпрацювали зі Сполученими Штатами до приходу талібів, і яких по-зрадницьки кинули напризволяще в серпні 2021. Владімір Путін недарма вибрав саме цей час для нападу на Україну – коли американці переймались своїми внутрішніми суперечностями спровокованими виводом військ з Афганістану.
Сучасні демократії, де майбутнє президента напряму залежить від рівня політичного рейтингу, зовнішня політика завжди залежатиме від громадського схвалення і підтримки дій президента. Натомість для росії, як для авторитарної держави, такий чинник, як громадська думка, не має особливого значення. Тож це означає, що американська зовнішня політика може зазнати поразки, а Україна так і не отримає підтримки, якої вона заслуговує.
Читайте також: Потреба одуритися
Загалом, американська громадська думка щодо міжнародних воєнних конфліктів залежить від вартості, а також наслідків кожного конкретного конфлікту. Після кількох затратних війн в Іраку та Афганістані, успіх яких був вельми сумнівним, громадськість почала сумніватись в раціональності такої політики. Через такі сумніви, на додачу до небажання проводити рішучу зовнішню політику, останні три американські адміністрації поводили себе доволі стримано. Така пасивна позиція не лише не стримала росію від нападу на Україну в 2022, а й створила комфортні умови для розгортання російської агресії. Компенсування невдач в попередніх міжнародних інтервенціях за рахунок ізоляціонізму, як ще однієї форми популізму, завжди було і продовжує бути програшною стратегією для Сполучених Штатів. Найдієвішим методом є не окреслення “червоних ліній”, які росія і так свідомо проігнорує, а надання прямої військової підтримки Україні. Окрім того, розміри такої допомоги повинні бути відчутно збільшені і дорівнювати мільярдам, які американці втратили в Афганістані.
Надія на тривалий мир з’явиться саме тоді, коли американці дійсно продемонструють, що вони не мають наміру блефувати. І як могли американські президенти (включно з “яструбом” Бушем) так помилятися щодо росії? Адже це не лише ганебна поразка в зовнішній політиці, але й колосальна некомпетентність і невміння оцінити ризики аж чотирма американськими президентами. Після численних воєнних злочинів, які росія чинила в Чечні, Грузії, Сирії та Україні (в 2014), невже не було зрозуміло, що стратегія “управління” російською тиранією не працює? Але Сполучені Штати й надалі продожували дотримуватись цієї стратегії. “Головне, щоб ситуація була більш-менш врівноваженою до кінця моєї каденції. Все інше – це вже проблеми наступної адміністрації”, – мабуть так думали останні чотири американські президенти.
Рішуча зовнішньополітична стратегія, спрямована проти Росії, є співзвучною з американськими інтересами
У 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті так і не було сформульовано остаточного висновку щодо прагнень Грузії та України долучитися до альянсу. Український уряд, ослаблений відсутністю політичної волі, а також небажанням Німеччини та Франції посприяти Україні, не робив жодних подальших кроків щодо можливого членства в НАТО, незважаючи на те, що двері Альянсу продовжували бути «відчиненими». Тим не менш, президент Джордж Буш був налаштований досить оптимістично щодо української перспективи в НАТО. Та саме це неприєднання до НАТО й призвело до багаторічних політичних потрясінь і неминучої війни з Росією. США та їхні партнери в НАТО так і не зробили ніяких серйозних кроків для зміцнення своєї присутності в Україні, оскільки проводили політику умиротворення Росії, незважаючи на постійну й реальну загрозу Російської агресії.
Джон Маккейн, один з найвідданіших американських друзів України, й відкритий противник стратегії “умиротворення” Росії, не раз застерігав американців й світову спільноту від загрози, якою й надалі була Росія. Протягом багатьох років він закликав американський уряд надати Україні більше важкого озброєння, й неодноразово висловлював жаль з приводу того, як мало Сполучені Штати допомагають Україні, в той самий час не вагаючись витрачати мільярди на Близькому Сході. Поза сумнівом, Маккейн би не вагався надати Україні всю необхідну підтримку в такий важкий для неї час. За кілька місяців до російського вторгнення він, дуже ймовірно, проводив би радикально іншу «політику стримування» щодо Росії. Ймовірно, що радикально інші передумови вторгнення запобігли б кровопролиттю, яке влаштувала Росія в Україні. Якби ще до 24 лютого 2022 року Росія від початку розуміла, що Україна матиме безумовну підтримку з боку Сполучених Штатів (а американці так ніколи чітко і не сформулювали свою позицію) багато життів, мабуть, було би врятовано. Проте, видається, що, як і в 2008 році, американська громадськість не бажає, щоб досвідчений та харизматичний лідер, як скажімо Маккейн, й справді протистояв такій глобальній загрозі, як Росія.
Демократії повинні переосмислити те, як вони захищатимуть себе та своїх демократичних союзників по всьому світі, оскільки авторитарні режими продовжують безжально експлуатувати їхню слабкість. Авторитарні режими не нехтують стратегіями з більш високим ризиком, а демократії залишаються пасивними і нерішучими.
Читайте також: Поки ми спостерігаємо за Україною, Китай чинить каверзи
Пентагон включив Росію до стратегії національної оборони як глобальну загрозу лише в 2018 році, під командуванням генерала Джеймса Меттіса, тодішнього міністра оборони. Непорозуміння між Пентагоном і Білим Домом (не тільки за президентства Трампа) виникали частіше, аніж цього хотілось би. Військові радники часто шукали негайної реакції на численні провокації суперників Америки, але Білий Дім не бажав долучатися до будь-яких активних дій.
Цілком очевидно, що Росія завжди повинна була бути центром будь-якої національної оборонної стратегії. Китай, один із основних економічних і політичних супротивників Сполучених Штатів, ніколи не порушував міжнародне право, так як Росія. Так, Китай дуже відомий численними порушеннями прав людини, але Китай досі не намагався цинічно труїти своїх перебіжчиків та втікачів-дисидентів, а тим більше жорстоко вдиратися в сусідні країни. Ба більше, Китай востаннє перебував у стані війни ще в 1979 році, коли масштабне зіткнення на кордоні з В’єтнамом зайшло в глухий кут. Іншими словами, нерозуміння чи небажання розглядати Росію як головного супротивника стало фатальним. Останні чотири американські президенти воліли закривати очі на неодноразові звірства Володимира Путіна в практично усіх війнах, які він розпочинав. Ціна такого зволікання й ігнорування російської загрози щороку зростала.
В результаті, після двох місяців війни в Україні, майже 1,7 мільярда людей у світі цілком ймовірно можуть опинитися на межі голодної смерті (зокрема йдеться про країни в Африці та на Близькому Сході). США, які формували глобальну економіку після Другої світової війни, безсумнівно, теж відчують наслідки цієї катастрофи. Голод призведе до посилення екстремізму та зростання тероризму в нестабільних країнах, які й до цього перебували в центрі уваги американської зовнішньої політики. Розумним виходом з такої ситуації стало б подолання першопочаткового кореню цих проблем – Росії. Саме Росія є загрозою номер один для сучасного світу. Сучасного світу, який є вигідним для США, який є безумовним лідером як в економічному, так і в військовому плані. Співпраця з Європою в питаннях безпеки лише посилить позицію США, адже це не лише забезпечить диверсифікацію джерел енергоносіїв як для США, так і для Європи, але й зміцнить глобальний торговий порядок, вигідний для американців. По суті, подальше розширення НАТО також є одним з фундаментальних інтересів США, оскільки вони потребують нових, сильних союзників, які зуміють відновити роль та вплив альянсу в Європі.