Не заощаджуючи на епітетах і суперлативах, нам повідомляють про новий шедевр, після прочитання (читай: купівлі) якого історія літератури європейського континенту або й усенького білого світу потече навспак, ліворуч і праворуч, тобто цілковито новими й невідомими раніше освіченому людству й неодмінно кращими річищами. Такого ще не було. Це вперше. Ви буде приголомшені. Дим ейфорійних вигуків і салютів у вигляді незліченних лайків і сердечок клубочиться дні зо два над соціальними мережами. Потім публіці набридає й вона перемикається на інші теми, намертво забуваючи про нечуване й небачене диво книговидання, щоб стрепенутися, однак, за місяць, коли щасливі видавництва витруть невтомний піт з чола й оголосять про чергову унікальну та неповторну новинку.
Я вже давно не вірю екстатичним вістям. Як старий рибалка я чудово знаю, як і навіщо готується запашна принада. Книжки в Україні дійсно виходять, деякі з них справді непогані. Але добрих авторів у нас мало, а дуже добрих узагалі немає, тому нереально видавати шедевральні томи щомісяця — це проста арифметика. Захоплений поросячий вереск, яким супроводжуються ВСІ книжкові новинки, присвячений назагал різноманітному мотлоху й попсі. Як спілкуватися з токсичними батьками, або як навіки заморочити голову десятьом коханцям одразу, або — ось вічнозелена тема — як написати роман, за який ви неодмінно отримаєте купу гонорарів і міжнародних премій.
Читайте також: Надто подібний на себе
Є люди без філологічної чи книговидавничої освіти, що вчора торгували турецькими футболками й трусами, сьогодні створили видавництва та продають книжки, а завтра торгуватимуть бензином або ліками. Навряд чи варто очікувати на ретельну культурницьку працю від них, тих, хто просто прийшов випробувати ще один сегмент ринку й не має найменшого поняття про складну видавничу специфіку, про авторів і видавців, «хто живе й працює для століть», згадуючи класика. Ще гірше, що в нас є видавництва, які спеціалізуються на виданні чудових книжок у страхітливих перекладах.
Пригадую, як свого часу в польській пресі з’явилася радісна новина про польський переклад «Європейської літератури й латинського середньовіччя» Курціуса — книжки, що належить до обов’язкової лектури кожного притомного філолога й історика літератури. Поляки не приховували, що вони пишаються цим досягненням, тривалою й копіткою працею колективу вчених, добре підготованих фахівців. Через такі напрочуд прихильні відгуки польської критики я попросив знайомих, що часто навідувалися до Польщі, привезти мені книжку. Ефект перевершив усі найсміливіші сподівання. Я проковтнув грубезний том за лічені місяці, зробив купу розлогих виписок і нотаток. Книжка Курціуса виявилася надзвичайно продуктивною й помічною для тодішнього мого життєвого та творчого періоду, допомогла сформулювати істотні питання, а на деякі з них і відповіла. Ясно, що коли я працював із цим блискучим у всіх сенсах томом, то неодноразово до глибини душі жалкував, що мушу задовольнятися іншомовним перекладом і що в нас немає «свого» Курціуса.
Яким же було моє здивування, коли лише через дев’ять років згадана книжка, досить-таки вузько спеціальне видання, раптом з’явилася в українському перекладі! І яким велетенським та неспростовним виявилося розчарування, коли той переклад, майже повністю нечитабельний і ні грама не редагований, потрапив до моїх рук… «Ну, подумаєш, росіяни он теж недолуго переклали «Істину й метод» Ґадамера… а цього Курціуса в них досі немає… бодай у такому неоковирному виданні», — бурчав я під носа, гортаючи непридатну ні для роботи, ні для натхнення творчими думами — що називається, ні уму, ні серцю — книжку, намагаючись знайти хоч якесь виправдання для покійного вже тоді перекладача й для живого досі видавництва.
Читайте також: Уміння мовчати, мистецтво слухати
Чесно зізнаюся — такого виправдання я не знайшов. Бо так справи не роблять, так серйозні книжки не видають. Сьогодні вранці я на мить замислився, намагаючись пригадати, коли й від кого вперше почув про трактат «Про піднесене». А коли згадав, то широко всміхнувся до себе — о, так, безперечно, це дорогий Ернст Роберт Курціус відкрив мені цей надзвичайно цікавий твір. Позаяк польського перекладу під рукою не було, я дістав том з каліченим українським тлумаченням, і мою посмішку як корова язиком злизала після першої ж криворуко перекладеної фрази («Автор розглядає їх не з холодною, та все ж не всеохопною, поняттєвістю Арістотеля, а з захопленішою та ясновидішою любов’ю»). Ясновидіша любов, чули таке?! Треба буде знайти час і здати на макулатуру цей печальний курйоз українського видавництва.
Хоча, звісно, надій на те, що з часом у нас, може, все-таки навчаться добре писати й перекладати, як перекладали, скажімо, покійні Григорій Кочур або Євген Попович, я не втрачаю. Просто не треба квапитися й видавати бажане за дійсне. Ну, і виховати покоління ерудованих та непідкупних критиків також не шкодило б для початку. Саме такі міркування нашіптує мені ясновидіша за будь-яку Піфію любов до української мови та літератури.