Хоча за задумом родини вона мала стати лікарем. Бо батько, знаний у місті, але не дуже комерційно успішний художник, у цій темі згадувався радше як невдалий приклад. Тому Маша, яка з дитинства дуже любила малювати в маленьких блокнотиках, постійно чула: цим на життя не заробиш, треба шукати щось практичніше. Закінчивши дуже престижний донецький ліцей «Ерудит», вона «пролетіла» зі вступом до медичного університету, куди в той час можна було потрапити або за великі гроші, або завдяки міцним зв’язкам. А ось Луганський медичний був радий такій студентці, тому здавалося, що незабаром галузь отримає молодого креативного лікаря. Але в прості та лінійні плани втрутилася війна.
«Наближався вересень, а я не розуміла, як повертатися на навчання: всі документи залишилися в Луганську, офіційно переїзду чи інших умов, на які могли б пристати студенти, ніхто не оголошував. Але й жити в місті, де триває повноцінна війна, було страшно. А потім нам зателефонувала староста й сказала: третій курс може їхати вчитися. І ми поїхали. Радше одне до одного, бо були дуже дружною групою», — згадує Марія осінь 2014 року, коли більшість студентів Донецької та Луганської областей були вкрай розгублені, бо не мали головного — офіційної інформації та бодай якоїсь чіткої позиції з боку керівництва навчальних закладів. Але зміни виявилися кричущими: замість студентського гуртожитку вони опинилися в будівлі без світла та води на околиці міста. Їхнє віддали якимось біженцям, хоча звідки вони з’явилися в Луганську, з якого тоді бігли, хто куди міг, незрозуміло. З балкона нової «домівки» виднілося передмістя, яке вранці й увечері нагадувало море. «Інколи нам здавалося, що із того моря ось-ось вийдуть зомбі. Бо життя в Луганську в той час було дуже схоже на апокаліпсис».
Читайте також: Мата Харі з Краматорська
Саме тоді Маша зробила свої перші настінні малюнки, які потім стануть однією з родзинок її творчості. І, хоч як дивно, саме вони допомогли дівчині повернутися додому, коли вже не залишалось ані сил, ані грошей: «Мої перші роботи на стінах були в кімнаті в Луганську, я їх намалювала на Різдво. Це були великі дерева: одне з корінням і кроною, друге з дятлом і великим червоним сонцем. Малювала гуашшю, але нормального пензлика в мене не було, тому скористалася щіточкою для макіяжу своєї сусідки. Коли вирішила поїхати з міста, потрібно було забрати документи, а для цього підписати обхідний, зокрема й у коменданта. Зрозуміло, що такі стіни з дивними малюнками вона не потерпіла б: а раптом тут якась крамола! Спочатку спробувала відмити, але не вийшло. Пішла купила фарбу й зафарбувала, хоча стіна вийшла на кілька тонів темнішою. І ось здаю я кімнату, а комендантка запитує: «А чому стіни різного кольору?». Я їй кажу: «Так це спеціальна фарба проти плісняви». Через вогкість пліснява в гуртожитку тоді була просто епідемією. І вона в мене купила залишки цієї фарби майже вдвічі дорожче, ніж я за неї віддала. Так у мене з’явилися гроші на те, щоб поїхати додому».
Спершу Маша повернулася додому, до Бахмута. Потім намагалася продовжити навчання в сусідньому Краматорську, куди переїхала частина Донецького медичного університету, до якого колись дівчина не вступила. Але доля вперто тягла її якнайдалі від медицини. І якнайближче до творчості.
«Якось я потрапила на «Літсереду», що відбувалась у творчому просторі «Майстерня». Там обговорювали, як розмалювати зупинки неподалік дитячої лікарні. Тоді зрозуміла, що мене цікавить вуличне мистецтво», — згадує Маша часи, коли вливалася в молодіжну креативну групу міста. До речі, коли розмальовували першу зупинку, люди підходили й казали: навіщо ви це робите, особливо тут, адже поруч багатоповерхівки-малосімейки зі своїми асоціальними мешканцями, вони ж усе це спаплюжать. Але молодь була впевнена, що треба з чогось починати. І, на диво, зупинка досі лишається красивою та яскравою, а місцеві навіть стежать, щоб її не заліплювали оголошеннями.
Читайте також: У політику із студентського «движа»
«Вуличне мистецтво — це своєрідний діалог. Ми намалювали свої символи, хтось дописав чи домалював, нехай і перекресливши наше, — це вже спілкування. Навіть слід від взуття — це теж слід у мистецтві вулиць. Інколи протест і такий собі вандалізм спонукають людей творити», — впевнений чоловік Марії Ростислав, із яким вони познайомилися якраз під час малювання стрит-арту. Тепер він не просто підтримує дружину, а фактично працює її менеджером. І результати вражають: дивовижні малюнки в дитячому стилі, близькому до примітивізму, які Маша все життя робила в маленьких блокнотах звичайною кульковою ручкою, «виросли» до великих картин, які повноцінною виставкою експонувалися в місцевому краєзнавчому музеї! На її відкритті мистецтвознавці й шанувальники образотворчого мистецтва професійно обговорювали кожну роботу: символічні картини-емоції від різних літературних героїв та творів, серію «Фотоальбом», де через образ пухнастих тваринок Маша розповіла історію їхнього з Ростиславом кохання. Попрацювала й для самого музею: у своєму стилі намалювала макет стародавнього Бахмута, створила картинки для презентаційних листівок різних експозицій, розмалювала стіну приміщення творчого простору. Має вже навіть різноманітні комерційні замовлення, попри песимістичні передчування родини. Отримує їх Марія найчастіше в інтернеті: розробляє дизайн футболок, робить ексклюзивні листівки на замовлення, навіть створила проект для китайців з Америки, який передбачає вивчення людських емоцій за інтерактивними малюнками.
«Але я розрізняю роботу й творчість. Тому дуже ціную можливість творити без умов, за покликом душі», — показує Марія один із найпомітніших у Бахмуті вуличних проектів. Цокольний простір, який донедавна був просто сірим, привертає увагу неймовірно тонко пропрацьованими дрібними деталями. Контрастні чорно-білі сюжети з людьми та тваринками створили цілу вуличку з різноманітними вітринами. «У нашому місті, на жаль, красиві вітрини можна полічити на пальцях однієї руки. Ще не звикли люди прикрашати світ у такий спосіб, заохочуючи покупців до себе. Тому я вирішила намалювати різні магазинчики, кафешки, молочні та хлібні лавки». Справді, стіна одразу стала помітним об’єктом, дорослі та діти використовують її як щось на кшталт модних нині вімельбухів: дрібні деталі можна роздивлятися довго, проходячи повз, щоразу відшукувати щось нове й цікаве. Для реалізації проекту збіглися бажання різних людей. Маша і Ростислав ходили попід сірою стіною і фантазували, як зробити її цікавою. Президент учнівського самоврядування школи, що поруч, шукав художника, який допоміг би їм втілити в життя якийсь цікавий проект для міста. Молодий адвокат, що має офіс на цьому цокольному поверсі, хотів прикрасити його й територію поруч креативно та з користю. І коли між ними всіма відбувся якісний діалог, вулиця заграла яскравими фарбами. А в Марії вже є нові плани, як запросити місто до яскравого діалогу: «Хочу розмалювати всі технічні сейфи телекомунікацій, що стоять біля будинків. Із сумних залізяк вони перетворяться на несподівані й таємничі скрині».