В основі фільму лежить гра «З табуретом до океану», за правилами якої слід було табурети зі звичайної київської кухні відвезти до берегів чотирьох океанів.
Тиждень поспілкувався з режисером стрічки Ярославом Поповим про те, чим особлива "Людина з табуретом" та що було найскладнішим у роботі над нею.
Четверта подорож Леоніда Кантера до океану завершилася у 2011 році. Фільм про неї виходить у 2019-му. Чому така великий розрив у часі?
Наша з Леонідом Кантером творча співдружність і просто особиста розпочалася дуже давно. Ми робили з ним фільми про його попередні "табуретні" подорожі. З першої мандрівки до Атлантичного океану у нас був серіал, потім я був режисером повнометражного фільму "Тибет Нелегал" (стрічка є частиною трилогії, до якої також входять «Царственний кінь» і «The Stool») , далі працювали над стрічкою про мандри до північного океану. А "Людину з табуретом" Леонід пропонував мені давним-давно зробити, адже це, мовляв, підсумковий, четвертий фільм. А я, оскільки зробив вже достатньо матеріалу про ці табурети, не сильно вже горів. За ці роки кілька разів Леонід на мене насідав, хотів цей фільм рухати. Але якось ні в нього, ні в мене не доходили руки, не вистачало часу. Сам Льоня не хотів і не міг його робити, оскільки був головним героєм. А когось іншого шукати…Навіщо, коли я в темі і ми один одного творчо класно розуміємо?!
Читайте також: «Людина з табуретом» готується до мандрівки українськими кінотеатрами
Тільки зараз, тобто рік тому, ми підійшли до цієї стрічки, коли були з «Міфом» (над яким я працював як режисер монтажу, а режисерами були Кантер та Іван Ясній) в Америці і там вже людям розповідали, що наступний фільм буде не про війну, а про подорож. Тобто знали вже, що є час, умови і я буду займатися цим.
І вже в січні 2018 року я почав віддивлятися матеріал. А в лютому Кантер поїхав з туром в Канаду, через що робота знову трохи загальмувала. Активно працювати почали лише в травні. Тоді ми вже обирали з Леонідом, які саме будуть епізоди і в якій послідовності.
А потім цей "форс-мажор" з ним стався, як він сам це назвав в останньому листі до мене… Починаючи з літа, останні сім-вісім місяців йде дуже напружена і складна робота. Я просто нічим іншим не міг займатися. Закинув дітей, здоров'я, довелося піти з телебачення, де я працював режисером «Х-фактору».
Головною темою фільму ви раніше заявляли стосунки людини зі своєю мрією. Окрім цього, які ще питання порушує "Людина з табуретом"?
Це дійсно фільм про мрію, про те що все неможливе можливо, якщо цього захотіти, прагнути і діяти в цьому напрямку. Про те, що світ насправді існує без кордонів, що це все вигадали люди, про те, що у світі панує більшою мірою добро, коли ти сам до нього відкритий. Ну і такі складні теми підключаються, як війна. Зайшла війна у фільм і не одразу, але зруйнувала все, що Леонід там собі наміряв і втілив… Тобто не все зруйнувала, а його зруйнувала. Кіно про те, що на життя можна дивитися, як на мистецький акт.
Читайте також: Варто наважитися
Але головне. що вдалося обернути смерть на любов. Можна сказати, що цей фільм про останню подорож найщасливішої людини, яка закінчила життя пострілом у себе. Це такий парадокс. Усіх це лякало, але довелося подолати страх. Відбулась трансформація. Фінал фільму став трагедією, але такою, після якої хочеться жити, любити.
Ви не вперше вживаєте фразу "перетворити смерть на любов". За рахунок чого це вдалося зробити?
За рахунок мистецтва. Останнє відео, яке Леонід записав перед смертю, справляло гнітюче враження на всіх: родичів, Катерину Мізіну, мене. Загалом там 20 файлів. Наступного дня після перегляду у мене був такий стан, ніби втратив дуже багато сили. І вдруге таке ж саме було враження. А потім потихеньку почав звикати до цих кадрів. І, зрештою, засобами мистецтва вдалося їх подати так, щоб пригнічення не виникало. За рахунок музики, монтажу, інших планів, що розбавляють все це… Тобто відео стало таким, що його можна сприйняти і пропустити крізь себе.
А взагалі, будь-яка смерть працює на любов. Коли гине побратим, хочеться інших друзів берегти, дзвонити їм зайвий раз чи щось таке… я так це сприймаю.
Чия була ідея включити це відео до фільму?
Леонід лише натякнув на це. У передсмертному листі він написав: "Тепер я дав тобі все. І ти можеш зробити крутий фільм". Раніше ми часто жартували, що, мовляв, "Людина з табуретом" не буде такою потужною, як «Міф». Бо там загибель героя, пафос, такі емоції. А тут … ну подорож, так, ну донесли табурет, поставили, ну і все. Дожартувалися до того, що тепер у мене є смерть головного героя. Подивившись відео, я так зрозумів, що він його для фільму і записував. Льоня там розповідає про подорожі, намагається все це якось цікаво зняти, використовує різні атрибути, різні ракурси.
Читайте також: Леонід Кантер: «Необізнаність спричиняє страх перед невідомим, який, власне, і є ксенофобією»
Найскладнішим під час роботи було інтегрувати у фільм цю смерть. Не просто смерть, а добровільну, що зовсім зміщує акценти. Людина вже й ніби не герой. І ми не знали, як це сприймуть люди… Взагалі, ми не знали, чи буде фільм! Я вирішив використовувати ці кадри, і приступився до роботи з ними десь у вересні. Була у мене на той час ідея, як це подати, але я не знав, чи вона втілиться, чи ні. І коли вдався один невеликий, але кульмінаційний епізод, тоді лише з'явилося розуміння, що фільм відбудеться. До цього я не був упевнений, чи це взагалі можна показувати.
Чи обговорювалося з Леонідом використання у фільмі епізодів з війни?
Я займався монтажем стрічки "Добровольці божої чоти", зокрема, частини про Донецький аеропорт. І ось там був дуже крутий матеріал, де Льоня сам себе знімав, коментував події, і все так динамічно… Але ці кадри не ввійшли у фільм. А я все хотів їх використати, ми навіть думали зробити своєрідний бонус до «Добровольців».
Тому я Льоні казав, що в "Людину з табуретом" хочу взяти ті шматки. Бо все ж таки це вже четвертий фільм про подорож. Він має бути підсумковим. По-перше, слід згадати, попередні мандрівки, саму гру «З табуретом до океану». По-друге, тут вже особистість має виходити на передній план. Тож ми планували включити і мистецький хутір «Обирок», ну і, відповідно, Донецький аеропорт. Але зараз цей матеріал з війни зовсім інакше сприймається. Бо він призводить до чогось. А планувався просто, як якийсь яскравий екшн.
Яких трансформацій зазнав сценарій фільму у зв’язку зі смертю Леоніда?
Як такого сценарію не було. У документальному кіно – сценарій це відносна річ. Він народжується під час зйомок і монтажу. Зрозуміло, що в основі була подорож. Ми обговорювали насамперед це. Обирали епізоди, які краще вставити. Я вже на той момент передивився весь матеріал, там дуже багато – близько 400 годин відео. Загальне бачення сценарію з'явилося, коли я остаточно вирішив використовувати останнє відео Леоніда. І від цього почали відштовхуватись. Спочатку я думав подати всі епізоди в хронологічному прядку: мандрівка, війна, смерть. Зробили щось подібне, люди просто в шоці! Ми скликали фокус-групи, робили покази… і зрозуміли, що така подача матеріалу не сприймається. Тому, як це не прикро, але довелося розбавляти від самого початку приємне неприємним. Виходить, що до трагічного фіналу я глядача готую вже на старті. Таким чином, фільм прошитий очікуванням страшної розв’язки.
Читайте також: Країна дерева бажань
Розкажіть, будь ласка, детальніше про структуру фільму.
Фільм дуже складний по побудові, там декілька паралельних ліній. Головна з них – четверта подорож до океану, подорож Північною і Південною Америками, однак згадуються також попередні мандрівки, відбуваються так звані флеш-беки. Наявна дуже потужна лінія добровільної смерті, лінія війни, лінія мистецького хутору «Обирок», лінія сім'ї Леоніда, оскільки він подорожував разом з дружиною Діаною і донькою. До речі, дуже важливий епізод серед тих, що протистоять смерті, це народження під час подорожі другої дитини. Окремою лінією йдуть також казки народів світу, які збирала під час мандрівки Діана. Все це, як поліфонія. Усі напрямки поєднуються між собою і взаємодіють. Але в цьому також небезпека: фільм мозаїчний, і його неможливо сприйняти сповна лише за один перегляд.
Крім того, у фільмі є записані інтерв’ю зі спікерами, для яких Леонід був близькою людиною. Зокрема, я дуже задоволений, що у "Людині з табуретом» є Мирослав Гай, давній друг Леоніда, який разом з ним подорожував, крім того вони разом навчалися на режисурі. А потім Мирослав брав участь у Майдані, згодом пішов добровольцем на фронт. Зараз він волонтер, громадський діяч. Я дуже задоволений його участю у фільмі, оскільки він не просто щось там розповідає, а має власну лінію, певною мірою досліджує те, що сталося. Він прочитав усі прощальні листи, які Леонід Кантер лишив: мені, дружині, мамі. І дуже цікаві думки Мирослава лунають з цього приводу.
Водночас "Людину з табуретом" можна назвати також музичним фільмом. Спеціально для фільму декілька чудових композицій нам написав Тарас Галаневич з гурту "ОY sound system". Зокрема «Реквієм», яка звучить на рівні світової класичної музики. Можу сміливо так стверджувати, оскільки сам є музикантом, і 15 років грав на скрипці. Решту речей ми вже брали готовими, просто обирали, що більше нам підходить за настроєм. Так, у Галаневичів є крутий проект «Амнезія», у якому чистий саунд. Справжня кіношна музика. Окрім того, у фільмі звучать канадський гурт українського походження "Balaklava Blues".
Ну Freel та Едуард Приступа вже давно спеціально під "Табурет" зробили одну пісню. Також ще один хлопець, "Вересень", який брау участь у мандрівці і є спікером у фільмі, награв кілька речей на гітарі, і ми ключили їх до фільму
Як виникла ідея використовувати у документальному фільмі анімацію?
Це саме ідея Леоніда. Він її запустив, а ми вже дороблювали. Льоня давно хотів використати прийоми анімації в кіно. Вперше вдалося це спробувати у "Міфі". І в нас вийшло. Що ж стосується «Людини з табуретом», то я прийняв рішення, що анімація буде супроводжувати саме епізоди з казками. Від початку це теж було не очевидно, адже Леонід хотів, аби вона йшла по всьому фільму. Але це надто глобальне завдання і тут ми поки від нього відмовилися, зосередившись на самих казках. Це мені здається цілком логічним. Так, анімаційне оформлення фільму виконала студія українських мультиплікаторів RIDNI Animation.
Читайте також: Леонід Кантер: «Василь Сліпак кричав. Але його не чули»
З "Добровольцями божої чоти" і "Міфом" ви їздили в тур за кордон. Чи плануєте робити подібне з "Табуретом"?
У нас вже є домовленості, ми саме цим займаємося. Плануємо вже на вибори президента (31 березня – ред.) проголосувати в Америці. Леонід раніше протоптав доріжку незалежного українського кіно на Заході. У турі з "Міфом" у нас було, здається, 25 міст в США. Тобто, жодного великого міста ви не назвете, де б ми не показали свій фільм. Цього разу плануємо так само. Домовляємося з багатьма, з усіма, з ким тільки можемо, адже, окрім всього іншого, це монетизація нашого фільму. Також заплановані покази в Канаді. І думаємо подавати заявки на різні фестивалі.
Кому перш за все буде цікавим цей фільм?
Цей фільм для кожного, у кого є мрія, і для кожного, у кого на кухні є табурет. Бо кожен у кого є табурет, може одного дня захотіти віднести його до океану. І щоб не відступити від свого бажання, варто подивитися цю стрічку.
———————————————–
Ярослав Попов – український кінорежисер, сценарист. 1991-го закінчив Київське музичне училище по класу скрипки, у 1995-му – Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім Івана Карпенка-Карого за напрямком "кінорежисура"
У 1989—1992 роках працював актором театру-студії «Коло». Поставив фільми «Під небом» (1994, к/м, автор сценар.; Приз КФ «Пролог-94»), «Літо завжди минає» (1995, к/м, автор сцен.), «Потоки» (1997, к/м, автор сцен.), «Свято життя», «Тетяна», «Люди» (1998), «Міжпрограмний продукт» (1999) тощо.