Яромир Микитко – політв’язень у третьому поколінні

Родинні табори

Відносини з радянською владою в родичів Яромира «не склались» одразу. Його діда по батькові Григорія за німців обрали війтом села Острів – тепер це частина Щирця – містечка на південь від Львова. Попереджаючи земляків про майбутні реквізиції, які планували окупанти, зажив авторитету. «Другі совєти» відправили колишнього старосту до Сибіру. Трагедія спіткала й іншого діда – Івана, із Золочева. 1941 року тамтешній замок перетворився на справжню катівню НКВС. Згодом німці дозволили городянам розшукати в його підвалах тіла родичів. Іван був серед тих, хто організував перепоховання жертв сталінізму. Коли 1944 року до міста повернулася радянська влада, йому пригадали це й вислали до Сибіру.

Діти Григорія та Івана – Олексій і Володимира – познайомились у Кемеровській області, 1953 року в них народився Яромир. У 1956-му, після ХХ з’їзду КПРС, Григорія та Івана частково реабілітували і вони змогли повернутися в Україну із забороною селитись на Львівщині. Тож батьки Яромира осіли в Самборі, тоді це була Дрогобицька область.

Юні підпільники

Збройного підпілля на Галичині вже не існувало, та патріотичного духу радянська влада так і не витравила. Долю Яромира визначило те, що його однокласником виявився Зорян Попадюк. Мати хлопця Любомира Попадюк, яка викладала німецьку мову у Львівському університеті, приятелювала з багатьма дисидентами: подружжям Калинців, Стефанією Шабатурою, В’яче­­славом Чорноволом. Боротися з режимом тоді могли тільки невиправдані романтики, а саме такими й були Зорян та Яромир. Хоча, згадує Микитко, вони добре усвідомлювали, на що йшли.

1971-го Яромир вступив до Львівського лісотехнічного інституту. Того самого літа шестеро друзів зібралися на подвір’ї Попадюка в Самборі й заснували Український національно-виз­­воль­­ний фронт (УНВФ) – підпільну організацію, завданням якої було боротися за державну незалежність.

Попри підпільний статус Фронту, Зорян виготовив печат­­ку, пошив синьо-жовтий прапор з емблемою організації, а на членські внески придбав у комісійному магазині друкарську машинку «Україна». Саме на ній набрали тексти першого номера журналу «Поступ» і значної частини листівок. Зокрема, 1972-го хлопці розповсюдили 75 агіток із нагоди четвертих роковин подій у Чехословаччині. Поширювали їх підпільники, сівши в автобус Львів–Івано-Фран­­ківськ: клеїли на кожній великій станції. Втім, частину летючок було видрукувано на машинці, яка стояла у… приймальні першого секретаря Турківського райкому партії. Зорян Попадюк якось познайомився з його сином-студентом, і той погодився допомогти «фронтовикам».

Попри малочисленність ди­сидентських організацій, вони контактували між собою, зокрема УНВФ налагодив спів­­працю з підпільним дискусійним клубом львівських сту­­ден­­тів-істориків: «Вони готували й обговорювали реферати, присвячені «білим плямам» у минулому України; наша діяльність була більш політичною, ми дотримувались національно-демо­­кратичної ідеології», – пригадує пан Яромир.

прокурор у вишиванці

1972 року в Україні прокотилася хвиля репресій. У січні КДБ заарештував велику групу українських дисидентів: Олену Антонів, Ірину та Ігоря Калинців, В’ячеслава Чорновола, а також Любомиру Попадюк. Безпосередній привід для арешту – різдвяний вертеп – справляв не надто переконливе враження. Тож «органи» провели спецоперацію: у бельгійського студента українського походження Добоша під час перетину кордону було знайдено антирадянську літературу. Після цього дисидентів звинуватили у зв’язках з іноземними розвідками.

УНВФ було розгромлено тро­­хи пізніше. 27 березня 1973 року Яромир Микитко розклеював листівки, присвячені забороні Шевченківського вечора у Львівському університеті. Того дня йшов дощ, тож коли у кишені залишилось 10 агіток, він повернувся додому – жив у родичів на Левандівці. І хоча відразу ліг у ліжко, виспатись так і не зумів – за кілька хвилин у двері подзвонили люди в цивільному й почали обшук у його кімнаті. Утім, нічого так і не знайшли, а перевірити куртку не здогадались. І все-таки хлопцеві наказали збиратися. На щастя, в коридорі була інша куртка, тож головний доказ так і залишився у квартирі.

Через шість днів його друзів по УНВФ почали відпускати додому. Врешті черга дійшла до нього й Зоряна: саме їх призначили головними фігурантами справи. Керівник КДБ у Львівській області генерал Полудень на допиті лише запитав: «За деда мстишь?»

Яромира Микитка та Зоряна Попадюка судили 23 серпня 1973 року. Одноногий фронтовик Баєв, який був адвокатом Яромира, тільки підбадьорив його тим, що Іванові Дзюбі вирок винесли умовно. Прокурор Антоненко, який прийшов на засідання у вишиванці, виступав виключно російською, розповідав про звірства українських бур­­жуаз­­них націоналістів, а хлопців називав убивцями та зрадниками Батьківщини. Вимагав дати їм максимальний термін. Суд визнав їх особливо небезпечними державними злочинцями (статті 62 та 64 – антирадянська діяльність і пропаганда). Яромир дістав п’ять років колонії суворого режиму, Зорян – сім колонії та п’ять заслання.

Тюремна географія

З одиночки «на Лонцького» Яромира завезли на вантажну станцію «Львів» й посадили в тюремний потяг. Вагон був переобладнаний плацкартний із зачиненими вікнами та заґратованим купе, в яке напакували 15 осіб – 40-річних рецидивістів. «Сколько ж ты людей зарезал, раз тебе дали особо опасного государственного преступника?» – запитав старший із них. А коли кримінальники почули, що Яромира покарано за листівки, почали розхитувати вагон. Потяг довелося зупинити. «Вы уже детей сади-­­

те?!» – кричали ув’язнені. Зі старими кримінальниками він їхав лише до Харкова – там була пересильна тюрма. Далі Микитка повезли на північ, а попутниками виявились молоді злочинці, які відібрали в нього одяг та харчі.

Яромир почав вивчати гулагівську географію – станцію за станцією. Врешті приїхали до мордовської Потьми, де його пересадили на вузькоколійку. Вирушив у 17-й табір. Політичні в’язні жили окремо від кримінальних, тож атмосфера була спокійна, однак щороку їх переводили в іншу зону. У 17-му таборі, в Мордовії, він шив брезентові рукавиці, у 19-му була лісопилка, у 35-му – кравецька справа та металообробка, а в новому 37-му встановлював металообробне обладнання.

Страх, із яким він їхав у табори, невдовзі минув, адже тут хлопець зустрів людей, завдяки яким сформувався як людина з усталеними принципами й переконаннями: в неволі тоді перебував цвіт інтелігенції. Директор школи з Боярки допоміг Яромирові вивчити англійську. Застав він і «двадцять­­п’ят­­ни­­ків» – колишніх вояків УПА та прибалтійських «лісових братів». Познайомився з багатьма українськими, російськими, єврейськими, молдавськими, вір­­менськими дисидентами. Тут були демократи із групи Буковського, монархісти й марксисти, євреї, які відмовились від радянського громадянства.

Повернення

1978-го Яромир Микитко повернувся до Самбора. Півроку перебував під наглядом, однак головною проблемою виявилося влаштуватись упродовж трьох місяців на роботу. Інакше йому знову загрожувало ув’язнення, цього разу за дармоїдство. Політична стаття стала для нього «вовчим білетом», тож батько мусив звернутись аж у райком партії, після чого «неблагонадійного» хлопця взяли на рядову посаду в один із лісгоспів. Через шість років Яромир Микитко заочно здобув вищу освіту.

А за кілька років Зорян Попадюк повернувся до Самбора – в 1990-му там його обрали міським головою. Він одразу запропонував своєму товаришеві ста-­­