Фото: Олена Мартинюк
Наприкінці березня Велике Яблуко засліплювало по-весняному холодним сонцем і високою концентрацією мистецького бомонду. Ювілейне у своїй 10 реінкарнації Арморі Шоу на 94-у пірсі цього року супроводжувалося дев’ятьма розкиданими по Мангеттену виставками-сателітами. Критична маса художників, кураторів, галеристів і зацікавленої публіки підігрівала до точки кипіння й без того високу температуру тутешнього культурного середовища. Проте на вибух ніхто не розраховував – рафінована аудиторія говорила про можливість мистецтва після його «смерті» й цікавилася вартістю робіт.
Позитивний глобалізм
На відміну від респектабельного Арт-Базеля чи ультрастильного лондонського Фріза, головна фішка цієї імпрези – її підкреслений інтернаціоналізм. Наразі вона цілковито позбавлена будь-яких реверансів у бік національного постмодернізму, з яким на початку 1990-х продиралися на міжнародну арену наші Олег Тістол і Костянтин Реунов або росіяни Ілья Кабаков, Владімір Дубосарскій, Алєксандр Віноградов.
Арморі Шоу легко загасила «китайську та індійську хвилі»: проте й ті отримали свої назви не так через етнічну приналежність, як завдяки чисельності представників цих країн. Галереї-гросмейстери, а лише такі беруть тут участь, відмовляються мати справу виключно зі «своїми» митцями. Росіян представляють австрійці, китайців виводять на авансцену американці – і всі задоволені. Від перестановки доданків сума не змінюється.
Для повноти враження не вистачає лише затятих антиглобалістів з плакатами. Та їх креативна енергія, здається, цілком сконцентрована на саммітах міжнародних торговельних організацій. А менше з тим, фактично такою Арморі Шоу є нині: зустріччю впливових гравців, які визначають на кілька років наперед, хто з митців посяде місце короля на світовій арт-шахівниці, а кому назавжди залишатися серед пішаків.
Разом їх багато – їх не подолати
Невимушені балачки, ввічливі посмішки, «пташина мова» критиків – на поверхні, та найбільша увага прикута не до учасників чи тлумачів їхньої творчості. Уважно фіксуються, обробляються, передаються далі найменші зауваження й кожен рух світових кураторів. Мистецьких центрів, якими були свого часу Париж чи Відень, більше не існує. Стратегія виживання в «глобальному селищі», яким є сучасний світ, передбачає загальну відкритість. Через це розумники-антиглобалісти на Шоу й не потикаються: бо не важно здогадатися, що їх протест місцеві діячі запросто перетворять на частину свого хеппенінгу.
Що ж залишається, коли протистояння мистецтва й середовища необоротно втратило актуальність? Відповідь проста, як гігантський бронзовий черевик Бастера Кітона, що його представила Дафна Фіцпатрік: шоу є відповіддю самому собі. На зміну розбіжностям прийшло відчуття свободи, відсутності кордонів, плинності й уседозволеності. Такий тип художності народ споживатиме скрізь: і на 94-у пірсі, і на Басейній у PinchukArtCentre.
І ще одна важлива риса: Арморі Шоу – «ярмарок суєти» митців одного покоління. Окрім зірковості, середній вік і активність художника слугують важливими критеріями відбору учасників. Галереї, що з’їхалися показати досягнення свого арт-господарства, замість експлуатації класиків минулого, на очах здивованої публіки створюють класиків майбутнього.
.jpg)
Знайомі все теми
Однин із безсоромно-кочових сюжетів – тендітність мистецтва. Виставка рясніла скляними коробками, розбитими конвеєрами поштової системи. Таких об’єктів з унікальними за конфігурацією тріщинами й подряпинами, інакших за формою й кольором матеріалу на Шоу знайшлося щонайменше три – в незалежних галереях та у різних художників. Також про «вразливість» contemporary art іронічно оповідає картина, де звичайнісінькою олією на полотні записано розмову галеристки з митцем: «Як розкрити тему крихкості в мистецтві?» – «Надішли поштою скляні коробки».
Швейцарський скульптор Томас Хіршхорн зробив свою щорічну скульптуру (так, навіть у царині анти-традицій можуть бути свої звичаї) з простягнутими руками манекенів, у кожній з яких затиснуті знаряддя праці та книги. Відомий своїми марксистськими поглядами цей надуспішний художник знову зачепив тему класової боротьби.
Антропоморфні постаті відомого українській публіці британця Ентоні Гормлі – і монолітні, і молекулоподібні, і складені з маленьких паралелепіпедів були розташовані відразу на кількох стендах. Їх призначення – зливатися із натовпом, у той час як позолочені апокаліптичні барельєфи американського скульптора Джона Міллера, навпаки, за концепцією автора, з ним мали контрастувати.
Попри багаторічні запевнення культурологів у тому, що мистецтво померло, «небіжчик», однак, має цілком квітучий вигляд. І не остання ознака міцності його позицій – впевненість, з якою почуваються картини. Ті самі, стандартні, – писані олією на полотні. Триматися на чільних місцях живопису допомагають мегастар сучасного малярства – Джонатан Мезе, Ілья Кабаков, Георг Базеліц, Пітер Доїг, Марк Квін, Валєрій Кошляков.
Звісно, Шоу не обійшлося без братів Чепмен – непередбачуваних британців, для яких нема нічого святого, включно з їхньою національною валютою. Щоправда, цього року Джейк і Дінос не стали шокувати Банк Великобританії розмальовуванням купюр чи іншими перформенсами, на які багата їхня творча біографія, – обмежилися серією малюнків.
І, звісно, наразі жодна імпреза не дозволяє собі ігнорувати відео-арт. Чи не найцікавішою на Арморі Шоу-2008 виявилася робота ізраїльської мисткині Міхаль Ровнер, яка наразі мешкає в Нью-Йорку. Авторка зробила на камені відеопроекцію рухливих ієрогліфічних чоловічків, перетворивши важкі брили на подобу старовинних манускриптів. Зрівнявши в правах серйозність екзистенційних роздумів, дитячу наївність та іронічні витівки, нью-йоркська імпреза доводить: відсутність яскраво вираженої концепції – тренд органічного розмаїття сучасності. Можливо, нетривкий, але вагомий своїми наслідками та впливами. [443][444]
ДОВІДКА
На березі Гудзону
Своє ім’я Арморі Шоу запозичило у легендарної виставки, яка відбулася 1913 року й відкрила американському глядачеві досягнення європейського модернізму. У своєму теперішньому вигляді воно постало 1999-го у приміщенні Режімент Арморі на Лексінгтон Авеню – на тому самому місці, де свого часу Анрі Матісс і Марсель Дюшан викликали справжній фурор серед публіки та преси. Саме там уже екс-президент Теодор Рузвельт уїдливо зауважив: «У мене в ванній кімнаті є килимок, сплетений індіанцями племені Навахо, гадаю, що з погляду теорії кубізму він може бути визнаний задовільною картиною». Згодом Арморі Шоу переїхало на 94-й пірс в районі 12-ї Авеню, що на березі Гудзону. Це просторе приміщення індустріального типу з високою стелею ідеально підходить для великої кількості різних за формою галерейних боксів та індивідуально підібраного освітлення.
УЧАСНИКИ
Тиждень обрав трьох найбільш концептуальних учасників Арморі Шоу
.jpg)
Джонатан Мезе
Німецький художник – плеканець долі та вихованець однієї з найкращий берлінських галерей Contemporary Fine Arts – у свої 38 років зробив карколомну кар’єру. Про це свідчить як кількість представлених ним витворів, так і розташованих біля них червоних цяточок, якими позначаються вже продані експонати. Його кар’єра розвивається по висхідній і тепер. Митець працює у різних техніках та жанрах: пише подібні до графіті лаконічні полотна, робить інсталяції, скульптури, колажі та малюнки. Увагу відвідувачів привертала його «вуду-лялька» із зачіскою a la Юлія Тимошенко та черепом замість обличчя. Чим допекла авторові українська прем’єрка достеменно не відомо.
.jpg)
Russian Art
Яскравий приклад успішності міжнародної співпраці. І показник того, що Russian Art і досі цінують за екзотичність та «душевність», попри те, що росіяни переважно практикують «стьоб» і кічування штампів соцреалізму. Стенд нью-йоркської галереї Рональда Фельдмана було перетворено на кінотеатр одного фільму про балерину Елеонору Антонову. Віденська галерея «Крінзінгер» привезла витвори Валєрія Кошлякова та дуету Віноградов – Дубосарскій. Роботу останніх придбали
так швидко, що відві дувачі встигли її побачити лише в перший день імпрези. Ілью Кабакова, який уже вважається інтернаціональним художнім феноменом, представляв гігант арт-бізнесу – французька галерея Тадеуша Ропака.
.jpg)
Мешак Габа Африканець за походженням, мешкає нині в Роттердамі, має неймовірно широку творчу географію: Лондон, Париж, Венеція, Сідней, Гавана. Візитівка його стилю – архітектурно подібні перуки на кшталт африканських зачісок, де замість волосся фігурує яскрава вовна. Ці об’єкти є чимось середнім між скульптурою, архітектурою та культовими предметами. Митець використовує національну ідентичність як особистісно значущий культурний код, придатний для того, щоб говорити на інтернаціональній мові сучасного мистецтва. Кейптаунська галерея Майкла Стівенсона, яка цього року привезла перуки Мещака Габи на Арморі Шоу, розпродала твори художника до останньої шерстини.