У. Т.: Як вважаєте, нинішня ситуація нашого керівництва, яке загнало себе у глухий кут, штовхає його в обійми Росії чи Захід усе ще зберігає важелі впливу на офіційний Київ?
– Український уряд сьогодні проводить самозгубну політику, яка віддаляє його від об’єднаної Європи й перспективи підписання асоціації про зону вільної торгівлі з ЄС. Однак ваша влада, схоже, прагне не надто зближуватися з Росією, усвідомлюючи, що це може загрожувати державі перетворенням на провінцію Москви, а їй самій – на периферійних авторитетів. Будь-який союз із Кремлем означатиме втрату національного суверенітету, що, своєю чергою, призведе до суттєвого зменшення політичної і втрати економічної ваги української еліти.
Читайте також: Після ЄВРО в Азіопу?
Ваша країна зараз перебуває на роздоріжжі: куди їй прямувати, до кого йти на зближення – чи то до Заходу з його відповідними стандартами, угодою про асоціацію та зону вільної торгівлі й майбутнім входженням до ЄС, чи то до Росії з її Митним союзом, євразійськими інтеграційними планами Путіна й політичною конфедерацією. Моя особиста думка – Україна не може залишатися нейтральною і стояти осторонь, розвиватися якимось третім шляхом, вона повинна визначитися щодо вектора свого руху. Ваша держава не може бути таким собі нейтральним оазисом, вона здатна бути хіба що нейтральним полем битви.
У. Т.: Як ви оцінююте подвійну зовнішню політику новообраного президента Сербії Томіслава Ніколича в його прагненні привести країну до ЄС і заодно підтримувати добрі взаємини з Росією?
– Він був віце-прем’єр-міністром в уряді Cлободана Мілошевича наприкінці 1990-х. Робив надзвичайно агресивні заяви про НАТО і США, а також про те, що Сербія краще приєднається до Росії, ніж до ЄС. Останніми роками у своїй позиції цей політик більше наблизився до центру, принаймні риторично, говорячи вже про те, що його держава повинна стати частиною ЄС, та все ще не Альянсу. Але водночас він бажає тісних взаємин із Росією. Шкода, що свій перший міжнародний візит президент здійснив до Москви. Йому потрібно було спершу поїхати або до Києва, щоб дізнатися, як живе країна, розташована по сусідству з РФ, або краще до Брюсселя, щоб зрозуміти дальший алгоритм руху Белграда в бік Євросоюзу. Сербія здобула статус кандидата до ЄС і нині готується підписати договір про вступ. Велика небезпека в неї сьогодні та, що Ніколич прийшов до влади під гаслом покращення економіки. Утім, останньої за одну ніч зі скрутного стану не витягнеш. Серед пунктів його програми є такий, що передбачає підвищення податків на великий бізнес, а це загрожує відпливом інвестицій, і економічна ситуація Сербії може ще дужче погіршитися на тлі кризи в ЄС. Загроза полягає в тому, що Ніколич, не виключено, вдасться до націоналістичної риторики, щоб відволікти увагу сербів від економічних негараздів і сфокусуватися на проблемі колишніх частин Югославії – Косова, Боснії і Герцеговини, Чорногорії, ба навіть Хорватії. Він може стати новим джерелом нестабільності в регіоні, й Росія спробує це використати. Москва постійно експлуатує ті країни, які виступають проти присутності НАТО, США й навіть ЄС. Білокам’яна маніпулює цими державами у своїх інтересах, щоб здобути союзників у регіонах, де вона не має впливу. І така політика сприяє виникненню проблем, зокрема довкола Косова, блокуючи його незалежний розвиток, Боснії, підтримуючи сербську ідентичність у цій країні на противагу державній. Таким чином, Ніколич за допомогою Москви може зробити помітний внесок у дестабілізацію ситуації на Балканах або ж створить великий простір для російського втручання на півострові в енергетичній, банківській, економічній, політичній, безпековій та розвідувальній сферах.
Читайте також: Чи стався у Сербії політичний землетрус
У. Т.: На які ще європейські країни може спиратися путінська Росія, щоб посилити вплив на континенті?
– У цьому сенсі Сербія буде, звичайно, головним плацдармом. Але Кремль спробує зробити щось подібне і в ближчій до нього Болгарії. Софія традиційно зберігала дружні відносини з Москвою. Але нині тамтешній уряд намагається переглянути всі ті проекти співпраці з Росією, за допомогою котрих остання, як і в Україні, намагається посилити свій вплив (енергетика, будівництво ядерних електростанцій, трубопровід Бургас – Александруполіс, «Південний потік» тощо). Болгарія починає усвідомлювати, що партнерка спробує її обманути, імплементувати свої інтереси і взяти під контроль енергетичну інфраструктуру. Сьогодні офіційна Софія почала дистанціюватися від Москви, закликаючи до створення більш диверсифікованих енергопотоків на своїй території.
Якщо брати до уваги енергетичну сферу, то під загрозою російського впливу також перебувають Боснія і Герцеговина, Македонія, Угорщина, Словаччина. У колишніх країнах соцтабору досі є мережі симпатиків РФ із числа вчорашніх комуністів, на які вона може спиратися. Окрім цього, росіяни намагаються через хабарі здобувати собі вплив, тим самим корупціонуючи європейський політикум і бізнес.
У. Т.: У своїй книжці «Холодний мир» ви вживаєте термін «новий російський імперіалізм». Які ризики існують для європейських країн у зв’язку з геополітичними амбіціями путінського уряду?
– Я назвав ці амбіції новим російським імперіалізмом, бо він послуговується нетрадиційними інструментами. На мою думку, Кремль уже не хоче безпосередньо контролювати території країн, визначати їхню ідеологію та політичну структуру; словом, він уже не тоталітарний. Але росіяни прагнуть вибіркового контролю в трьох ключових сферах: зовнішній політиці, безпеці та економіці. Якщо говорити про Європу, то Росія ніколи не загрожувала об’єднаному континентові як цілісному проекту. Але щоб перешкодити ЄС стати головним міжнародним і безпековим гравцем, Москва робить прихильними до себе три його ключові країни: Німеччину, Францію та Італію, намагаючись привабити тамтешній бізнес і політиків, які вигідні Росії. І це убезпечує її від створення об’єднаного європейського важеля впливу проти неї. Що стосується Центрально-Східної Європи, то росіяни ставляться з підозрою і навіть певною ворожістю до прибалтійських народів, поляків, румунів, чехів, оскільки ці країни традиційно жили з російською імперською моделлю й хочуть, щоб ЄС був більш інтегрованою і потужною спільнотою, яка може протистояти політичним, безпековим та економічним інтересам РФ. Після повернення Путіна до влади спостерігається фокусування Кремля на політиці реінтеграції пострадянського простору. Гадаю, це вже не буде щось схоже на Радянський Союз. Але Москва хоче сформувати навколо себе наднаціональне силове поле. Ось чому росіяни говорять про мультиполярну структуру світу. Путін хоче бачити в Росії окрему орбіту міжнародного впливу, до якої прагне втягнути також Східну Європу з Україною включно. Граючи на економічній кризі, слабкості ЄС і розбіжностях серед країн об’єднаного континенту, він намагається досягнути своїх цілей.
Читайте також: Путін провокує другу холодну війну
БІОГРАФІЧНА НОТА
Януш Бугайські є експертом європейської програми Центру стратегічних та міжнародних досліджень у Вашингтоні (CSIS). Працював консультантом багатьох американських урядових інституцій та громадських організацій, регулярно бере участь у підготовці звітів із міжнародної політики для Конгресу США. Очолює програму вивчення Центральної та Південної Європи в Інституті зовнішньої політики при Державному департаменті США. Дописує до американських та європейських друкованих видань. Автор книжок: «Нові американські союзники у Європі» (2009), «Розширюючи Євразію: російські європейські амбіції» (2008), «Атлантичні мости: нові європейські союзники США» (у співавторстві з Ілоною Текелі) (2007), «Холодний мир: новий російський імперіалізм» (2004) та «Політичні партії Східної Європи: путівник у політику посткомуністичної ери» (2002).