Янукович залишив у Межигір’ї біля свого майна лише собаку

На під'їздах до Межигір'я – затори. Десятки, сотні машин. Віктор Федорович здав ще одну позицію.
На воротах маєтку плакат із проханням до відвідувачів: "Не знищуйте докази свавілля". Ніхто і не знищує. Люди мирно блукають величезною територією. Широко розплющені очі. Сотні фото на пам'ять. Але захоплення накшталт "яка краса!" чи то "це будинок моєї мрії!" немає зовсім. Жінки крізь скло роздивляються інтер'єр однієї з кімнат на першому поверсі "хонки". "Все "па-багатому", – констатує одна з них. – Як і передбачалось"…
Сходами спускається поранений чоловік. Дуже шкутильгає. Однією рукою тримається, щоб не впасти. В іншій, забинтованій, міцно стискає прапор своєї сотні. Поруч опиняється хлопець-журналіст. Робить кілька кадрів… Але вже за мить, отямившись, опускає камеру і біжить допомогати чоловікові спуститись.
"Приезжайте, – радить комусь по телефону один з відвідувачів "музею". – Увидите, как жил урод". Скульптури. Фазани. Безліч будинків та будиночків.  Озера, струмочки та качечки. Вітражі. "Античні" колони. Поля для гольфу, на вході – докладні інструкції для персоналу, довгий перелік того, що заборонено робити на "VIP-території". Мости. Власна набережна, дроти під струмом на підступах до неї "з моря".
На набережній, за загонами, у яких тримали чи то коней, чи то страусів, чи то всіх разом  – собача будка. У метрі від неї – не прив'язана німецька вівчарка. Люди не звертають на неї уваги – йти сюди від набережної далеко, кількасот метрів по багнюці. Собака розгублена і, здається, трохи перелякана. Підходжу й кличу її – песику, ти, може, їсти хочеш? Може, тебе за вухом почухати? В охорону Майдану забрати? Вівчарка дивиться з недовірою. Думає. Але не підходить. Дуже шкода її.
Думаю, вона була знайома з Віктором Федоровичем особисто – на відміну від більшості набагато зліших псів його режиму, яких навіть заздалегідь попереджали, що місця у літачку президента для них немає. І все одно він її покинув.