Віктор Янукович міцно вхопив владу в Україні. В експрес-темпі сформував уряд, склепав парламентську більшість та підпорядкував собі Конституційний Суд. Наразі ж поки не має плану, як влаштувати державу. Знає лишень, що має бути інакше, ніж за помаранчевих. Замість економічного й політичного хаосу – стабільність, у закордонній політиці – прагматизм замість романтизму. В історичній політиці та національному питанні повернутися до пострадянської «золотої середини». Демократії має бути стільки, щоб забезпечити тривалість владарювання принаймні на дві каденції. В економіці вирішальними повинні бути інтереси великого капіталу. На міжнародній сцені пануватиме дружба з Росією, прикрита нібито балансуванням між Москвою і Заходом.
Проте плани Януковича може перекреслити Росія. Вона не хоче, платити поступками в економіці за ідеологічне зближення. Вона хоче набагато більшого. Нарешті США не мають наміру допустити, щоб Україна випала з гри в Східній Європі, зрікаючись незалежності на користь Кремля. Передусім же – суспільство: більшість українців сприйняла зміни, які настали після Помаранчевої революції. Якби не гостра суперечка Тимошенко та Ющенка, лютневі вибори виграла б прем’єр.
Реванш
Янукович намагається робити все, щоб задовольнити своїх прихильників. Його не обходить думка іншої частини суспільства. 65-ту річницю закінчення ІІ Світової війни відзначали в старому стилі, за участю російських та білоруських військ. Новий президент прагне символічного. Ідеологи Януковича твердять, що за помаранчевих чимало українців відчули себе за бортом громадянської спільноти. Тому нині ідеологічний маятник повинен максимально хитнутися в інший бік […]. «Українська Україна», як кажуть у Києві, має відчути, що перемогла інша – пострадянська та орієнтована на Росію.
Правлячу коаліцію сформовано з порушенням Конституції, за якою більшість твориться не окремими депутатами, а фракціями. Місцеві вибори перенесено на наступний рік, змінено також усю управлінську адміністрацію. Уряд Тимошенко звинувачують у розбазарюванні суспільних грошей. Екс-прем’єрку викликали до прокуратури після відновлення слідства проти неї, закритого кілька років тому. Гасло Помаранчевої революції «Бандитам – тюрми!» нова влада хоче застосувати проти її вождів.
Янукович прагне змінити Конституцію, бо хоче мати більше впливу і влади. Це перед президентом, а не перед більшістю в парламенті має відповідати уряд, у формуванні якого вирішальний голос матиме глава держави. Пропорційну систему повинна змінити змішана, що дозволить утримати парламентську більшість і після виборів, запланованих на 2012 рік.
Опозиція змушена відступати. Помаранчеві не об’єдналися навіть тоді, коли влада вирішила продовжити оренду Севастополя […]. У цій ситуації зростає значення крайніх сил, зосереджених навколо націоналістичної партії «Свобода». Зиск має зрештою влада, оскільки в очах світу та значної частини власного суспільства виглядає гарантом спокою та стабільності […].
З Росією важче, ніж видавалося
Коли журналісти двох телеканалів підняли протест, із Банкової запевняли, що не мають нічого спільного з цензурою. Небагато хто в це вірить, пам’ятаючи шори, накладені на медіа перед революцією. Надія на журналістів, підтримку опозиції та міжнародну солідарність. Голосу з-за кордону Янукович передусім не може ігнорувати – iнтеграція з Європою не зникла зі списку його пріоритетів. Ще цього року він хоче вийти на підписання умови про асоційоване членство України в ЄС. Євроінтеграції вимагає великий капітал. Утрату шансів наблизитися до Європи не сприйме більшість суспільства. Відмови України від поглибленої співпраці з ЄС не хоче також Вашингтон, від якого залежить надання кредиту МВФ, а без $20 млрд українська економіка не підніметься.
США поки що спокійно спостерігають за потеплінням на лінії Київ–Москва. Не турбує їх і те, що Україна припинила спроби вступити в НАТО. Вони вдячні Януковичу за те, що він позбувся високозбагаченого урану для потреб українських атомних станцій, замінюючи його низькозбагаченим із Росії. Проте Вашингтон вважає, що Київ, навіть поступаючись Москві, мав би зберегти суверенність України.
Наразі переговори України з Росією після початкової ейфорії, спричиненої угодою «газ за флот», загальмували. Москва не хоче змішувати політику та економіку, на що сподівався Янукович: підтримав російську концепцію безпеки в Європі (т. зв. доктрину Мєдвєдєва), задекларував спільні кроки в басейні Чорного моря (що означає закінчення союзу Києва з Грузією) та в Придністров’ї. Погодився також на ширше залучення російського капіталу.
Однак росіяни насправді хочуть отримати Нафтогаз та газотранспортну систему з її величезними сховищами. Вони не задовольняться появою тристороннього консорціуму з Європою. Їхньою метою є також українська енергетика, авіабудування, телекомунікації та поклади урану. Українцям передано список підприємств, які зацікавлена перейняти російська сторона. Російські компанії в Україні мав би оберігати імунітет на кшталт дипломатичного. Любов до Росії вимагає доказів та жертв, ніби промовляють Януковичу Путін та Мєдвєдєв. Російський тандем хоче капітуляції Києва й реваншу за Помаранчеву революцію. На спільній прес-конференції з російським президентом Янукович поскаржився, що не може працювати в темпі, заданому партнерами. У відповідь почув, що це властивий темп, бо ж треба відпрацювати п’ять утрачених років.
Нитки з прагматизму
Жорсткі реалії української політики. Подібний тест складали попередники Януковича, але його ситуація значно гірша. Він не має здібностей Кучми в його балансуванні між Заходом і Москвою. Він не Ющенко, якого спершу надихав революційний запал співвітчизників та Заходу й ненависть Москви. Він не може розраховувати на підтримку Польщі як адвоката України у відносинах із Заходом. Радослав Сікорський оголосив, що «романтичний період» у стосунках із Україною завершено.
Янукович прийшов до влади під гаслами прагматизму. Почувався сильним та впевненим у допомозі братньої Росії. Забув, але радше не знав, що політику твердого розрахунку втрат і здобутків на міжнародній арені можуть дозволити собі лише сильні, дозрілі й переконані у власних перевагах держави. Україна не є сильною, її політична еліта не є дозрілою, не має достатньо приводу, щоб зачаровувати інших. Україна перетворилася на зайвого учасника чотирикутника Вашингтон–Москва–Берлін–Варшава, який вирішує ситуацію в нашому регіоні. Врешті не назвеш прагматиком керівника, який на одній шальці терезів ставить ціну газу та фундаментальну проблему безпеки своєї країни.
Янукович у пастці: Захід в обмін на допомогу у витягуванні з кризи української економіки вимагає реформ. Росіяни реформ не очікують, а прагнуть політичного підпорядкування. Поки що над Дніпром нічого не вирішено. Україна ще не втратила незалежності й остаточно не розпродала Росії стратегічних підприємств. Пішла на поступки в закордонній політиці та безпеці, але ще відіграє достатньо самостійну роль.
Янукович не боїться підпорядковуватися Москві – він виріс у середовищі, для якого це було природним. Поволі, однак, він починає розуміти – згода на диктат Москви може позбавити його влади, й ще до завершення каденції. Втрату суверенітету України не пробачить йому більшість українців, і не лише з Галичини.
Партія регіонів ніколи сама не відповідала за українську державу. Навіть коли Янукович двічі був прем’єром, мав над собою Кучму або Ющенка. Після швидкого захоплення влади та реваншу вже помітна програмна безпорадність нового президента. Немає ніяких планів щодо вирішення проблем ввіреної йому держави. Коли в Росії триває суперечка навколо модернізації й демократизації, нова влада в Києві законсервовує неефективні галузі промисловості й ґвалтує Конституцію. В Росії вирішено обережно відвертатися від сталінізму, а в українському Запоріжжі постає пам’ятник Сталіну. Над Дніпром знищують досягнення свободи, українського національного відродження та прозахідного курсу попередньої влади.
Янукович і його команда діють із залізною рішучістю, наче хочуть показати, що прийшли надовго. Швидкість та безпардонність приховують, однак, страх перед помаранчевою більшістю суспільства.
© Gazeta Wyborcza