У. Т.: Що для безпеки у глобальному вимірі означатиме потенційний поворот до застосування ядерної зброї як інструмента активного тиску?
– З моменту першого в історії використання ядерної зброї минуло вже 70 років. Відтоді ми пройшли три різні фази її значення для міжнародної безпеки. Питання в тому, чи входимо нині в четверту. На першому етапі цю зброю все ще трактували як інструмент стратегічної геополітики (таким чином її використовували в роки Другої світової). Багато країн, зокрема СРСР, тоді мали її у своїх арсеналах. Потім відбувся етап переходу до ситуації стримування від масового знищення. На третьому етапі, по закінченні холодної війни, країни, котрі володіли ядерною зброєю, намагалися відсунути її як аргумент на маргінеси міжнародного безпекового дискурсу й мінімізувати її значення як інструмента тиску. Питання в тому, чи входимо ми нині до четвертого етапу, коли ядерна зброя знову починає відігравати помітну роль у царині міжнародної безпеки?
Потрібно зробити оцінку низки нещодавніх заяв, зокрема російських лідерів, котрі дедалі більше звертаються до теми ядерної зброї в публічних виступах. Звичайно, це один з елементів погіршення обстановки, коли жорстка сила та військові інструменти знову набувають серйозного значення в колективних заходах безпеки. Отже, гадаю, ми входимо в період, коли слід ретельніше обдумувати те, що робимо, інакше ризикуємо повернутися до дискурсу, що ґрунтується на жорсткій силі, залякуванні та приниженні.
У. Т.: Анексія Криму поставила крапку в гельсінській безпековій архітектурі. Як нині адекватно реагувати на намагання повернути дискурс холодної війни?
– Для багатьох незрозумілим залишається, наскільки глибокими є зміни в російському мисленні про роль ядерної зброї після холодної війни. Наскільки вони фундаментальні, а не поверхові – запитання риторичне. Якщо уявити собі ситуацію, коли Росія не частина міжнародного співтовариства, то вона буде несприятливою передусім для самої РФ. Ми намагаємося зрозуміти, який Москва може бачити позитив у перспективі неінтеграції до міжнародної спільноти і як ця інтеграція все-таки може відбутись, якщо Кремль відмовиться прийняти правила, котрі все ще розглядають як раціональні й необхідні. Це цікаве питання, на яке немає хорошої відповіді.
У. Т.: Російська агресія в Україні та війна в Сирії дестабілізують регіони на самісіньких кордонах Європи, вимагаючи від неї багато зусиль, зокрема й економічних, щоб нормалізувати ситуацію. Хто і як нині намагається вплинути на ці обставини, аби повернути попередні сприятливі умови миру, необхідні для сталого економічного розвитку?
– Конфлікти, про які ви згадали, є величезною трагедією і проблемою для кожної із цих країн. Попри різницю в специфіці умов, спільне між ними те, що події там і там мають далекосяжні наслідки. Маю на увазі невдоволення громадян нездатністю держави забезпечити їм задовільний рівень життя. Перше формальне питання, котре ми повинні вирішувати, – як нам відновити належні функції держави в глобалізованому світі, коли вона не забезпечує всіх можливих потреб сама. Уряд не може контролювати й забезпечувати все самотужки. Необхідним елементом руху до вищого рівня безпеки є посилення партнерства між державами та громадянами, а також іншими суб’єктами – це все має вести до взаємоприйнятного результату. Сучасній російські владі дуже важко сприйняти такі ідеї, бо вона вже доклала чимало зусиль до того, що розуміє як посилення ролі держави й повернення їй контролю та функцій, які раніше було децентралізовано в суспільстві РФ. Цю тяглість російській владі важко перетравити. Але це те, що ми повинні мати на увазі в міжнародному діалозі про майбутнє безпеки: як відновити належне місце держави у глобалізованому світі.
Читайте також: Світ про Україну: До переговорів по Донбасу повинні долучитися США та Велика Британія
У. Т.: Російсько-українська війна має кілька потенційних сценаріїв, зокрема може перетворитися на заморожений конфлікт. Яких заходів ужити, щоб цього не трапилося?
– У ході обговорення способів урегулювання конфлікту в Україні, думаю, сталися деякі важливі зміни в поглядах на механізми процесу. Ми вже позбулися нерозуміння природи цього протистояння, яке було раніше, коли говорили, що кожен конфлікт має три дискретні фази (доконфліктну, конфлікту, постконфліктну). Такі уявлення були неадекватними для осягнення реальної динаміки нинішніх подій. Сьогодні маємо дискусію про розуміння цього явища як більш-менш постійної ситуації нестабільності, котрою потрібно управляти, поступово урегульовуючи її через сталу розбудову миру. У цьому контексті варто думати про те, що допомогло б розбудовувати мир усередині самої України. І тут не зайве згадати про деякі специфічні аспекти. Це питання свободи ЗМІ та свободи висловлювання. Крім того, необхідно, аби найпотужніші міжнародні гравці, які ведуть між собою перемовини, зокрема і про врегулювання українського конфлікту, мали спільні позиції щодо того, як саме повинна відбуватися стала розбудова миру в світі.
Це правда, що анексією Криму повністю проігноровано уявлення про можливість мирної модифікації кордонів. У європейській безпеці воно є, і саме завдяки йому вдалося інтегрувати Німеччину й розділити Чехо-Словаччину. Тобто процес повинен відбуватися за згодою, без застосування сили. Цим принципом абсолютно знехтували. А насправді потрібно без винесення остаточних суджень розібратись у тому, чого хочуть люди Криму. Якщо вони справді хочуть бути з Росією, цей вибір слід поважати. Ми не знаємо, яким є їхнє рішення насправді, тому що перебіг кризи перекреслив перспективу їхнього вільного волевиявлення.
Читайте також: Гра на підвищення ставок
Можливість замороженого конфлікту – це не патетична заява, а те, що ми на власні очі бачили в інших країнах. Це ситуація в Молдові, Нагірному Карабасі. Перспективи для України відрізняються, бо тутешній конфлікт ширший, ніж згадані, що почалися 20 років тому. Отож-бо механізми сталої розбудови миру – це спосіб, у який Україна може повернути контроль над територіями на Сході. Завдяки консультаціям та відкриттю нових каналів діалогу з людьми цих територій реально дійти справжнього розуміння того, що вони хочуть, чого їм бракує і як їхні потреби задовольнити. Альтернативи немає. Звісно, уникнути так званого замороженого конфлікту й відновити контроль над територією можна жорсткою силою. Але тут питання до України: чи готова вона до цього в нинішніх умовах? Це чітко призведе до ескалації насильства у відповідь. Обрати якийсь із варіантів повинні в самій Україні. Вдавшись до силового сценарію, Київ візьме на себе всі ризики, зокрема муситиме відповісти на питання, чи застосування сили було справді неминучим. Механізми сталої розбудови миру матимуть потужнішу підтримку ззовні.
У. Т.: Як ви оцінюєте перспективи створення українсько-польсько-балтійської військової бригади? Як воно вплинуло б на безпеку в регіоні, а також на Північноатлантичний Альянс?
– Це питання порушували під час саміту НАТО в Уельсі в контексті потреби модернізації силового блоку. Існує чітке розуміння, що гарантування безпеки нереальне на суто національному рівні. Навіть у Польщі замало ресурсів, щоб створити потужні збройні сили самостійно. Створення кластера країн, які згуртовуються, зазвичай виходячи з географічної близькості, задля зміцнення колективних оборонних потужностей, імовірно, буде новою серйозною тенденцією найближчих десятиліть. Схожі військові одиниці вже є в країнах Північної Європи та Бенілюксі.
Читайте також: Проблема «заморожування» конфліктів: причини, особливості, перспективи