Останнім часом дедалі актуальнішим стає поняття «імагологічний образ України». Воно окреслює той портрет українця чи те уявлення про нашу країну, які побутують в інших культурах у певному контексті. Як за кордоном бачать нас? Як там до нас ставляться? Якими нас уявляють? Шукати відповіді на ці запитання можна, зокрема, у зарубіжній літературі, яка так чи так репрезентує той образ України, що конструюється поза межами самої України. Тож за останні два роки стало ще цікавіше прочитувати твори іноземних авторів саме крізь призму українського контексту, вишукувати в них ключові риси нашого імагологічного образу, які є важливими для провадження адекватного діалогу зі світом.
Така читацька стратегія актуальна й щодо книжки «Мисливець на вовків» Крістофа Рансмаєра та Мартіна Поллака, що цьогоріч вийшла друком у видавництві «Книги — XXI» в українському перекладі Люби-Параскевії Стринадюк. Це збірка з трьох коротких текстів, усі з яких стосуються південно-східної частини сучасної Польщі та в яких можна відчути фантомну присутність українського контексту: гірський масив Бещади, село Махова на околицях Тарнува, місто Замосць. Усі три оповідання оголюють і досі болючі рани, пов’язані із жорстокою та стрімкою історією ХХ століття, а точніше, показують життя поміж наслідків цієї історії, поміж примар минулого й румовищ людських доль, життя після Другої світової, операції «Вісла» й антисемітизму.
Наприклад, перший текст «Мисливець на вовків. Вистежування хижого звіра в польських Карпатах» переказує історію подорожі оповідачів на Бещади, де вони прагнуть знайти залишки колишніх бойківських і лемківських поселень, спустошених після насильного виселення українців на північний захід країни. На шляху їм трапляється бойко Василь Борсук, який несамовито ненавидить вовків (а в Бещадах їх чимало), адже вони пов’язані з найстрашнішим і найтравматичнішим спогадом його життя. Але вовки тут є радше метафорою, адже, як зазначають наратори, «вовк — не єдина бестія в горах Бещадах, яка могла завдати таких ран». Епідемія ненависті, що охопила цю територію пів століття тому, ніби й минула, але недовіри до близьких і перманентного остраху після всього пережитого не так уже й легко позбутися. Тому-то місцева жителька й ставить оповідачам риторичне запитання: чи уявляють вони, як це — жити з вовками?
Читайте також: Молода українська література: вигадані світи, еміграція та всюдисущі панельки
У другому оповіданні «Святий. Слідство проти героїзму» йдеться про історію (до того ж реальну) Отто Шімека — австрійського солдата вермахту, який нібито відмовився розстрілювати цивільне польське населення, за що зрештою сам був страчений як дезертир. Його вчинок став легендою, символом опору злочинним наказам, символом праведності, заледве не святості. Утім, згодом «культ Шімека» почав згасати, а люди, які раніше ревно обстоювали історію цього солдата, і самі піддалися скепсису. Наратори намагаються дослідити історію Отто Шімека та з’ясувати, як же вчинок людини по роках забуття й віднайдення може бути настільки контроверсійним.
А вже в третьому оповіданні «Спадкоємець. Між гетто й землею обітованою» описано досвід єврейської сім’ї Люблінерів, яка на тлі Шестиденної війни та нового спалаху антисемітизму в комуністичній Польщі вимушена емігрувати. Шимон Люблінер згадує всі випробування, що трапилися їм на шляху, і визнає чи то з гордістю, чи то з острахом, що його син Леон, на відміну від батька, стояв би на своєму до самого кінця: «Я бачив це опоганення. Однак я мовчав. Леон би бився. За кожен камінь». Та це, зрештою, дарує певну надію, що наступне покоління зможе бодай частково виправити помилки своїх попередників.
Стиль усіх трьох оповідань украй ненав’язливий: тут немає надмірної розлогості ані в описах, ані в художніх засобах, та натомість емоційний фон доповнює витончена, майже кінематографічна робота з композицією, коли розмірені пасажі чергуються з гострими роздумами, наче кадри з ефектом Кулєшова, витворюючи тим самим контраст сприйняття.
З одного боку, це пов’язано зі специфічним жанровим визначенням цих текстів — у книжці їх названо польськими дуетами. І якщо слово «польський» у цьому терміні загалом зрозуміле й асоціюється передусім зі змістом та сюжетом оповідань, які розгортаються власне в Польщі, то «дует», очевидно, натякає на співавторство двох австрійських письменників — Крістофа Рансмаєра та Мартіна Поллака. І хоч у книжці ніяк не розкрито деталей цієї синергії, можна припустити, що саме наявність двох письменників і провокує постання такої ситуації, коли текст на лінії контакту двох авторських стилів тільки натякає на присутність якихось сенсів і запрошує читача самого їх дошукуватися. Це, зрештою, породжує і певну межовість книжки, адже її можна сприймати і як художню літературу (з огляду на художність і витонченість роботи над текстами), і як нонфікшн (адже йдеться тут про реальні явища й проблеми, роздуми над якими можна схарактеризувати радше як есеїстику, а не як оповідання).
Читайте також: «Амок» Артема Поспєлова. Чи є ліки проти самодеструкції?
З іншого ж боку, свою роль відіграє і малий обсяг книжки — такий малий, що її без зайвих зусиль можна прочитати за пів вечора. Це викликає двояке враження: після того як перегортаєш останню сторінку, можна відчути, ніби книжки було замало, але водночас це лишає вдосталь простору для читацької рефлексії. Справді, і обмежена художність, і невеликий обсяг примушують читача дещо сповільнитися й самому додумати, що ж лишається за межами книжки. І подеколи ці інтерпретації виходять абсолютно неочікуваними та, на перший погляд, зовсім не пов’язаними із самими сюжетами.
Наприклад, окрім роздумів про подібність людської природи до тваринної в часи історичної невизначеності, перше оповідання пропонує стримані, але від того не менш цікаві описи недоторканної природи польських Карпат. Це зайвий раз змушує замислитися над потребою і доречністю побудови нового курортного комплексу вже в українських Карпатах, на Свидовецькому масиві. А друге оповідання, що окреслює явище героїзації, а отже, болісної деміфологізації, деконструкції того самого героя, примушує проводити паралелі з нещодавнім скандалом у канадському парламенті, що аплодував Ярославові Гуньку. Третє ж оповідання нагадує про болісний процес пошуку власної ідентичності та спробу витворення поняття «дім» у тих дітей, які внаслідок повномасштабної війни були вимушені емігрувати й лишилися без цього самого дому, — ще одна актуальна наша проблема.
Та в цьому, власне, і полягає завдання літератури — принаймні одне з них: через занурення у світ тексту давати змогу читачеві осмислювати власний світ. Книжка «Мисливець на вовків» може вести саме цією стежкою, а досвід її читання справді відлунює українським контекстом навіть у тих місцях, де, здавалося б, цього не мало бути. У цьому сенсі книжка Рансмаєра та Поллака видається заповненням простору незручної мовчанки, яка, подібно до сцени з першого оповідання, «запала після гарячих висловлювань». «Мисливець на вовків» порушує це мовчання й допомагає не мовчати надалі — і вже бодай тому цю книжку варто прочитати.