Яких змін потребує податкова система України?

Економіка
29 Серпня 2022, 19:04

Російська агресія загострила незліченну кількість проблем України, серед яких — наповнення державного бюджету. Адже війна на виснаження — це випробування не лише безпосередньо військових, але й економічних потужностей сторін. Коли йдеться про стимулювання економічного зростання, панацеєю часто вважають саме зменшення податків. Але чи справді це так? Чи, ширше, яких змін наразі потребує податкова система України?

З перших тижнів війни влада пішла на зниження або й скасування низки податків, або принаймні відтермінування їх сплати, але уже з травня курс діаметрально змінився. Ставало все більш очевидно, що війна не завершиться за кілька місяців, а допомога ззовні не буде ані  безлімітною, ані навіть (принаймні, у деяких випадках) вчасною. Це змусило Мінфін та НБУ виступити із низкою ініціатив щодо скасування запроваджених на початку війни податкових пільг або й запровадження нових зборів – як от 10% із продажу валюти імпортерам. Однак майже одночасно у центрі обговорення в інформаційному просторі опинилася ідея радикального зниження або й повного скасування основних податків та соціальних відрахувань.

 

Читайте також: Die Welt: Як пан Чо розшифровує економіку Північної Кореї

 

Подібне почергове кидання із крайнощів в крайнощі, яке відбулося всього за пів року повномасштабної війни, лише шкодить. Причому йдеться не лише про дисбаланси із наповненням бюджету та соціальних фондів в критичний для країни час, чи про формування додаткового фактору непрогнозованості для бізнесу та громадян. Ще гірше, що змагання між лобістами механічного підвищення і так само механічного зниження податків (у обох випадках — для вирішення їхніх власних короткострокових завдань) відволікає увагу від задавненої потреби системного реформування податкової системи в Україні. Саме така реформа мала би покласти край старій моделі, яка, з одного боку, підривала мотивацію до сплати податків тими, хто це робив, забезпечувала вкрай нерівномірний їх розподіл серед платників, і водночас підривала здатність держави ефективно виконувати свої ключові функції та не сприяла нарощуванню виробництва в країні. 

Воєнний шок справді міг би дати поштовх змінам, навіть якщо їх безпосередній запуск і відбувся б після завершення бойових дій. Так, зараз війна «усе списує» і водночас увиразнює накопичені вади. Вона справді змусила збільшити видатки на раніше хронічно недофінансовані сфери. Однак проблеми із здатністю держави їх фінансувати на належному рівні існували завжди. І це одна з ключових причин того, чому українська армія не має сьогодні оснащення в необхідній кількості. І ці проблеми зі здатністю держави адекватно виконувати власні критично важливі функції, і відповідно забезпечувати їх фінансово, нікуди не подінуться навіть у разі успішного завершення війни. Тим більше, що про жодну суттєву зовнішню підтримку на поточні видатки у мирний час (на відміну від нинішніх, нехай і обмежених траншів), після завершення війни розраховувати не доводиться.

Видатки воєнного часу

Врешті, перші місяці війни продемонстрували, що покладатися потрібно у першу чергу на власні ресурси і резерви. Зовнішня допомога, якщо й буде, то завжди може бути не вчасною, меншою від потреби чи сподівань або й просто нерегулярною. І жодних претензій до донорів бути не може. 

Наприклад, у другому кварталі 2022-го, який цілком припав на час активних бойових дій і по якому наразі уже опубліковані вичерпні дані, витрати держави (бюджети усіх рівнів, Пенсійний та інші соціальні фонди) сягнули 0,8 трильйонів гривень. Зрозуміло, що навіть за збереження відповідного темпу на рік уряду буде потрібно знайти значно більше трьох трильйонів (2021-го йшлося про 2,2 трлн). Для розуміння: це не менше як по 300 тис грн за рік у середньому на кожного українця, який продовжує працювати. Тож доходи бюджету у тому ж таки 2 кварталі 2022 року покривали заледве половину відповідної суми. І з часом ситуація лише погіршується. Як свідчать останні дані Мінфіну, за перші пів року війни, щоб компенсувати розрив між доходами та витратами довелося до 25 серпня залучити із різних джерел уже еквівалент 970 млрд грн. 

Проте аж до кінця червня – тобто увесь критичний час зупинки просування ворога – основним джерелом покриття дефіциту державних видатків були внутрішні запозичення. І левову частку із них, забезпечив «друк» коштів НБУ, за які вони викуповував урядові ОВДП. Загалом же за пів року НБУ надрукував для покриття дефіциту бюджету – 285 млрд грн, ще 140 млрд грн було отримано від продажу облігацій внутрішньої державної позики іншим покупцям, головним чином державним банкам. 

Певне зростання частки зовнішнього фінансування розпочалося лише із кінця червня (сукупно його обсяг з 15 червня до 25 серпня склав $10,3 млрд). Проте у безповоротній формі власне допомоги (грантів) воно продовжує надходити лише від двох країн. З кінця червня $6 млрд грантів надали США та ще на $0,7 млрд Німеччина. У результаті загальний обсяг наданих ними грантів з початку війни сягнув відповідно $7 млрд та €1 млрд. Від усіх інших безповоротної допомоги навіть від 24 лютого надійшло незрівнянно менше – близько $0,4 млрд, а саме: від Європейського союзу – $0,13 млрд, Великої Британії – €0,13 та Італії – €0,12. Ще від $5 до $23 млн було отримано (у порядку зростання) від Латвії, Литви, Австрії, Норвегії та Данії. Проте наразі нажаль немає жодних підстав розраховувати на значну безповоротну допомогу для покриття дефіциту бюджету від більшості із них у подальшому. Навіть надходження грантів із США, схоже, також зменшуватиметься. Принаймні у вересні після серпневого траншу в $3 млрд, США планують надати на підтримку українського бюджету уже лише $1,5 млрд.

 

Читайте також: Чи справді окупований Донбас — це втрачене вугільне Ельдорадо?

 

Більшу ж частину зовнішньої фінансової «допомоги» від 24 лютого становили кредити (сукупно на понад $9 млрд). Нехай часто і на пільгових умовах. Найбільше до середини серпня позичили Україні Європейський Союз та Європейський інвестиційний банк (сукупно – близько €3 млрд), МВФ та Світовий банк (сукупно – понад $2,3 млрд), Канада (понад $1,5 млрд), Японія (майже $0,6 млрд), Велика Британія ($0,45 млрд) та Франція (понад €0,3 млрд). Ще по кілька десятків мільйонів євро надали в борг Нідерланди та Швеція. Як власне й давно обіцяний, однак досі так і не наданий пакет «допомоги» від ЄС на €9 млрд, який очікується у кращому випадку восени, – теж має бути лише кредитом. Хоча надходження коштів навіть у вигляді позик останнім часом також загальмувало. Наприклад з 15 червня Євросоюз надав їх лише €1 млрд, Японія – ще майже $0,5 млрд, Велика Британія – $0,45 млрд, Канада – $0,35 млрд, Німеччини – $0,3 млрд. От і все. За 2,5 місяці навіть у вигляді кредитів вдалося отримати менше, аніж українському бюджету не вистачає щомісяця. 

І це при тому, що сам цей дефіцит останнім часом усіляко стискався, а по суті просто відкладався «на пізніше». Що закономірно лише збільшує його розміри у найближчій перспективі. Наприклад видатки загального фонду за липень були зменшені до 175 млрд грн порівняно із 232 млрд грн у червні та 250 млрд грн у травні. Для цього у липні фактично не відшкодовувався ПДВ експортерам. Крім того, як у липні, так і в серпні усе частіше стали надходити повідомлення про недофінансування або затягування із виплатою коштів навіть по оборонних видатках (на відсутність виплат за липень військові жалілися навіть напередодні Дня незалежності). Та й усе менше можливостей заощаджувати на певних бюджетних виплатах чи використовувати раніше сформовані валютні резерви. Останні, хоч і не йшли безпосередньо для фінансування бюджету, однак спалювалися під час продажу валюти імпортерам. І зі зрозумілих причин від кінця лютого до початку серпня зменшилися фактично на ту ж суму, яку НБУ надрукував для латання дір у бюджеті. 

Тож тепер, за словами глави Нацбанку Кирила Шевченка, там також усі надії покладають на нову масштабну програму кредитування від МВФ у $20 млрд. Це співставно із обсягом резервів, які залишаються у НБУ на кінець серпня. Однак судячи із того, що за словами Шевченка нову програму потрібно розпочати вже в листопаді, наявних резервів НБУ за нинішніх темпів їх використання (не менше $0,5 млрд на тиждень) на той час може залишитися критично мало. Щотижня продовжується спалювання принаймні $0,5 млрд, а у найближчій перспективі потреби витрачати до $10 млрд на імпорт газу для проходження опалювального сезону за рекордними цінами. 

Скупий платить двічі

На тлі критичної ситуації із державними фінансами нещодавно оприлюднена пропозиція радикального зниження або й повного скасування мало не усіх податків і зборів, які є в країні, виглядає небезпечним популізмом. Вона передбачає зниження ставок податку на прибуток та доходи фізичних осіб із нинішніх 18% до 10%, ПДВ – із нинішніх 20% до 10% (відтак її уже охрестили як модель «10-10-10»). А єдиний соціальний внесок, який становить основу наповнення Пенсійного фонду та виплат лікарняних і по безробіттю пропонується взагалі скасувати. 

Для розуміння того, які наслідки може мати подібна ініціатива досить поглянути на структуру надходжень до українського бюджету. За підсумками повного 2021 року із 2 трлн грн зібраних державою коштів (бюджети усіх рівнів та ЄСВ) на ПДВ приходилося майже 0,54 трлн грн. Причому головним чином йшлося про збори з імпортних товарів (0,38 трлн). На ЄСВ та ПДФО – ще по 0,35 трлн. Найменшу роль із пропонованих до різкого зниження податків відігравав податок на прибуток підприємств – 0,21 трлн грн. Однак усе одно сукупно в реаліях минулого року у разі реалізації ініціативи «10-10-10» бюджет не дорахувався би майже 0,9 трлн гривень. І в реаліях війни замість 50% покриття видатків йшлося би в кращому випадку про 30% від потреби. 

Основним компенсатором, який пропонується проектом «10-10-10» називається «сплата податків усіма». Наприклад заступник голови ОП Ростислав Шурма, розповідаючи про ініціативу апелював до того, що «у США відповідальність за порушення податкового законодавства є чи не найбільшою серед усіх можливих правопорушень. Водночас ми хочемо створити модель, яка дасть змогу Україні бути конкурентною з податкової точки зору, зокрема й для глобального бізнесу». Однак в усіх успішних країнах податки сплачують не тому, що їх знизили чи вони є нижчими, аніж в Україні (зазвичай якраз навпаки). 

Та й в українських реаліях подібна логіка теж ніколи не спрацьовувала. Зниження ставок ще ніколи не призводило до збільшення бази оподаткування. Так само, як і не давало це, попри марні очікування, й різкого економічного поштовху. Натомість неспроможність держави фінансувати критично необхідні для виживання видатки у результаті таких експериментів навпаки лише увиразнювалася.

Наприклад найближчим у часі масштабним прикладом можна вважати такий же ідеалістичний крок – зниження майже удвічі ставки єдиного соціального внеску з 2016 року. У результаті частка ЄСВ у ВВП просто майже пропорційно зменшилася. Ані про відчутний вихід із тіні, ані тим більше про економічний ривок не йшлося. Щорічне зростання економіки залишилося на рівні значно нижчому порівняно із сусідніми європейськими державами, де податки і відрахування навіть більші, але навіть на тлі світового показника. Наприклад у середньому ВВП у нас у 2016-2019-му роках зростав менше як на 2,9% на рік. А перед цьогорічним російським вторгненням за підсумками 2021-го був усе ще на 0,5% меншим, аніж у 2019-ому. 

І тут немає нічого дивного. Розмір податків чи зборів сам по собі не здатен компенсувати відсутності інших інструментів, які забезпечують економічне зростання. Якими вони мали би бути – це окрема тема, і Тиждень раніше про них неодноразово писав. Водночас досить глянути перелік основних зауважень бізнесу, які стримують його діяльність і зокрема інвестиції, щоб зрозуміти, що справа не тільки і не стільки в податках.

 

Читайте також: Продовольча безпека. Чому Україні вже зараз потрібні банки їжі

 

Проте не отримавши ефекту ані у вигляді детінізації, ані у вигляді пришвидшення економічного зростання, натомість після зниження з 2016 року удвічі ЄСВ з державного бюджету лише протягом 2016-2021 року довелося спрямувати в Пенсійний фонд майже трильйон (!) гривень для покриття його видатків. У держави просто не було іншого виходу. Майже 2/3 пенсіонерів навіть при таких вливаннях до ПФ отримували менше фактичного прожиткового мінімуму (наразі близько 4 тис грн на місяць). І зменшувати їх далі було просто неможливо. 

У результаті за курсом відповідних років на підтримку Пенсійного фонду було спрямовано понад $36 млрд. Для розуміння: ця сума, скажімо, удвічі перевищувала видатки за ці роки на ЗСУ. Більша вона й за вартість усієї зброї, яку навіть станом на зараз надали чи й пообіцяли нам усі західні країни разом узяті. У десятки разів вона перевищує й усі витрати на ремонт, закупівлю та розробку нових озброєнь для українських військ за ті таки 2016-2021 роки (ця стаття зазвичай суттєво не перевищувала $1 млрд на рік). Йдеться й про не розробку, а найголовніше не запуск в серійне виробництво нових чи не модернізацію існуючих видів озброєнь. Включаючи такі необхідні сьогодні Україні артилерію, сучасні танки та іншу бронетехніку, безпілотники та реактивні системи залпового вогню (які сьогодні намагаються заміняти HIMARS), ракети із дальністю принаймні в 280-500 км («Нептун», «Грім-2», тощо). І багато всього іншого, що зокрема усі ці роки і вироблялося але експортувалося до інших країн, оскільки у бюджеті України для закупівель для ЗСУ «не було коштів».

Хоча усе це, як і боєприпаси необхідних калібрів, при належному і головне завчасному фінансуванні бодай упродовж останніх 6-7 років Україна цілком могла б виробляти сама. І, витративши $35-40 млрд за 2016-2021 роки, у значних кількостях мати на озброєнні уже до 24 лютого 2022 року. У результаті сьогодні уся країна, включно з бізнесом уже сплатила і продовжує сплачувати значно вищу ціну, аніж дало непродумане зниження ЄСВ з 2016 року. Платить через відсутність у ЗСУ означених озброєнь уже на 24 лютого. Причому не лише для відбиття російської агресії, але й, не виключено, навіть успішного стримування Кремля від її початку. 

Прагматизм замість популізму

Тому реформування податкової системи не може йти шляхом підриву здатності держави ефективно і в необхідному обсязі виконувати необхідні функції. Пріоритетом має бути більш рівномірний розподіл податкового тягаря, а також створення стимулів для збільшення виробництво товарів і послуг в країні. 

Адже наявна модель оподаткування роками демонструє дедалі нижчу ефективність в умовах масштабної тінізації економіки, зростання частки самозайнятих, працівників малого бізнесу та неофіційно працевлаштованих громадян. Податки з доходів фізичних осіб та підприємств до бюджету уже зараз надходять головним чином із заробітних плат працівників державного сектору та держпідприємств. А основним реальним податком на тіньові доходи залишаються фактично лише податки на споживання – ПДВ та акцизи, усе ще меншою мірою – на майно. Окрім того, ПДВ також є основним інструментом оподаткування імпорту в умовах символічних мит та усе більшої частки у ньому товарів, які завозяться із країн, що мають із нами зону вільної торгівлі. 

Низька ефективність та нерівномірно, несправедливо розподілений тягар прямих податків є ключовою проблемою української податкової системи. Однак ігри зі ставками, їх зниження чи підвищення в умовах, коли неможливо встановити реальну базу оподаткування за межами державного сектору, не зарадять. Натомість ефект здатна принести податкова модель, яка якщо не повністю позбавить, то принаймні мінімізує мотивацію та можливості для приховування доходів фізичних осіб чи підприємств. 

Для цього, насамперед потрібно замінити пропорційний податок із доходів фізосіб у 19,5% (ПДФО та військовий збір) на фіксований, скажімо, на рівні 20% від мінімальної заробітної плати-брутто» (тобто до усіх вирахувань та нарахувань). З 1 жовтня 2022 року, наприклад, мінімальна зарплатня брутто в Україні становитиме майже 8174 грн (6700+22% ЄСВ) або 98 тис грн на рік. 

Відтак фіксований податок (можна назвати його наприклад «єдиним», як зараз це є у частини ФОПів) становив би близько 19,6 тис грн на рік із кожного працездатного громадянина. Незалежно від того, де та в який спосіб він чи вона заробляє собі на життя. І в подальшому такий податок індексувався би зі зростанням мінімальної заробітної платні. При цьому його сплата має бути обов’язкова для всіх працездатних громадян незалежно від того, де й чим вони зайняті чи не зайняті взагалі. Але водночас, сплативши його, будь-який резидент був би позбавлений необхідності приховувати свої доходи чи доводити їх законність. 

Сплата такого «єдиного податку» усіма працездатними громадянами загалом цілком компенсувала би нинішні доходи від ПДФО та військового збору. А можливо була би навіть дещо більшою. При цьому були б позбавлені будь-якого сенсу як приховування доходів, так і покладено край несправедливому розподілу податкового тягаря між тими, хто отримує «білі» й приховані доходи.

 

Читайте також: Як досягти економічного зростання ще до завершення війни

 

Водночас у вигляді «бонусу» така зміна оподаткування стимулювала би до економічної активності тих громадян, які наразі уникають будь-якої праці, претендуючи при цьому на отримання принаймні базових благ від держави. 

Перелік підстав для звільнення від нього усіх податкових резидентів України має бути чітко визначений і не корупціогенним. Наприклад може йтися лише про тих, хто не може працювати за станом здоров’я, перебуває у відпустці по догляду за дитиною до 3 років чи здобуває освіту на денній формі навчання. Якщо ж люди тимчасово не мають роботи і перебувають на обліку в Державному центрі зайнятості, то так само могли би бути позбавленні необхідності сплачувати «єдиний податок», але лише доки не отримають від нього пропозицію із щонайменше офіційною мінімальною заробітною платнею. 

Аналогічний підхід мав би бути застосований і до сплати ЄСВ. Обов’язкова його частина сплачувалася би усіма резидентами працездатного віку із тими ж виключеннями, що й для сплати «єдиного» податку. При цьому розмір обов’язкового ЄСВ встановлений у розмірі 20% від мінімальної зарплатні-брутто дозволяв би у майбутньому претендувати лише на мінімальну пенсію. Однак водночас відкритою опцією для тих, хто має бажання отримувати більше, була би сплата додатково добровільних внесків до Пенсійного фонду, щоб претендувати на вищі пенсійні виплати у майбутньому. 

За рахунок того, що обов’язковий ЄСВ матимуть сплачувати усі працездатні громадяни за чітко визначеним винятками, кількість платників зросла би і зібрані суми не були б меншими від тих, які сплачується у вигляді ЄСВ зараз. Водночас, щоб далі не перекладати з однієї кишені до іншої, дотуючи ПФ із бюджету, можливий перерозподіл «єдиного» податку із доходів фізичних осіб на користь обов’язкового ЄСВ. Скажімо шляхом зменшення першого із 20% мінімальної зарплати-брутто до 10-15% і відповідно збільшення другого – до 25-30%. 

Такий підхід позбавив би потреби шукати щораз нові методи вичавлювання податкових платежів та соціальних відрахувань із неофіційних доходів громадян. На кшталт пропонованих раніше податків на перевищення доходів над витратами. Податкова відтак не мала би підстав перейматиметься тим, хто і скільки отримує доходу. Така інформація могла би цікавити лише Держстат.

Безумовно, у такій моделі оподаткування доходів громадян відсутній принцип пропорційного оподаткування доходів менш і більш заможних. Адже ті, хто фактично зароблятимуть 5-10 чи навіть 50-100 мінімальних заробітних плат на місяць, сплачуватимуть «єдиного» податку та обов’язкового ЄСВ стільки ж, як і ті, хто отримуватиме, скажімо, від 1 до 3 мінімальних заробітних плат. Тобто у відсотках від заробітку бідніші сплачуватимуть незрівнянно більше. Проте компенсація цієї несправедливості має відбуватися за рахунок податків на споживання та особливо майно. 

Пропорційно до витрат кожен споживач сплачує податки у вигляді ПДВ (чи податку з обороту, як наприклад у США) із придбаних товарів і послуг. При цьому надходження від податків на споживання і їх частка у ВВП точно не має зменшуватися. Швидше навпаки. Наприклад у сусідній Угорщині ставка ПДВ і зараз становить 27%, а в низці скандинавських країн 25%. Та навіть в Польщі 23%. Водночас розмір ПДВ може бути диференційований на різні товари і послуги залежно від того чи належать вони до тих, які є першої необхідності чи предметами розкошів. А може й не диференціюватися. Врешті, функція більшого оподаткування тих товарів, які не є товарами першої необхідності, може реалізовуватися стягуванням акцизів. 

При цьому акцизи на предмети розкоші або іншу продукцію, яку можуть дозволити собі лише заможні або дуже заможні громадяни мають бути високими і забезпечити різке зростання доходів у державному та зведеному бюджетах. Йдеться не лише про коштовності, годинники, одяг чи аксесуари, але й дороге житло, землю під забудову, авто, яхти, літаки, різноманітні гаджети вище певної суми, послуги готельно-ресторанного бізнесу високого класу, тощо. 

Окрім сплати акцизу при купівлі усіх цих речей, так само має бути передбачено й періодичні додаткові податки на відповідне дороге майно, яке уже перебуває у власності. Особливо важливо робити це в умовах війни, щоб більш справедливо розподілити її тягар, а також зробити менш привабливим демонстрацію багатства і статусу. 

Коли йдеться про ПДВ неодмінно постає питання його відшкодування та маніпуляцій у цьому процесі. У зв’язку з цим важливо встановити нульову ставку ПДВ на основні товари сировинного експорту з України. Насамперед ті, де частка експорту у виробництві перевищує 70-80%. Натомість через ритмічне відшкодування ПДВ потрібно стимулювати експорт продукції із більшою глибиною переробки. Водночас важлива роль має бути у ПДВ і у оподаткуванні імпорту. Готові товари, які наразі на українському ринку на 60-80% чи й більше є імпортними, мають оподатковуватися за підвищеною ставкою ПДВ. 

Такий підхід – реальна альтернатива усім дотеперішнім малоефективним спробам провести примусову детінізацію неофіційних доходів, щоб обкласти їх податком на доходи. Крім того, пріоритетне оподаткування споживання, а не доходів і прибутків мотивуватиме більше заощаджувати й інвестувати, а відтак сприятиме економічному зростанню.

У цьому ж контексті податок на прибуток підприємств найдоцільніше просто скасувати. По перше, навіть до війни він становив менше 10% від сукупних видатків держбюджету та соціальних фондів. По друге, як і з ПДФО та ЄСВ тут спостерігається вкрай нерівномірний розподіл податкового тягаря між тими, хто з якихось причин змушений показувати реальні прибутки, і тими, хто через різні схеми мінімізує базу оподаткування або й взагалі декларує уявну збитковість. При цьому стягнення податку із прибутку підприємств супроводжується масштабною корупцією та зловживаннями податкової. Із державних підприємств у разі виникнення такої необхідності для бюджету, усе одно збережеться можливість отримувати відповідні кошти у вигляді перерахування дивідендів. 

Натомість скасування податку на прибуток підприємств для решти компаній може бути компенсоване низкою інших інструментів. Насамперед, збільшенням мінімальної зарплатні-брутто, яке має компенсувати найменш оплачуваним працівникам певне зростання розміру обов’язкового ЄСВ та «єдиного» податку із доходів фізосіб порівняно із їх нинішніми рівнями. Наприклад за чинним законодавством з 1 жовтня 2022 року при мінімальній заробітній платні-брутто 8174 (6700+22% ЄСВ) виплата працівнику становитиме 5394 грн. Для того, щоб він отримав ту ж суму після сплати 40% від мінімальної зарплатні у вигляді пропонованого вище нового «єдиного» податку та обов’язкового ЄСВ, мінімальна заробітна платня-брутто мала би бути підвищена до 8990 грн або майже на 10%.

Для більшості бізнесу, який не отримує ренти від експлуатації природних ресурсів, жодних інших податків замість скасованого податку на прибуток, запроваджувати не варто. Це позбавило б їх необхідності шукати схеми для уникнення чи мінімізації оподаткування, дозволило б показувати реальні прибутки та не виводити їх із країни. І за інших сприятливих умов – інвестувати у розширення виробництва. 

Водночас для того бізнесу, який працює у секторах, де він привласнює ренту із природних ресурсів країни (корисні копалини, земля), відповідні надприбутки можуть і мають вилучатися до державного бюджету не через податок на прибуток підприємства, а через рентні платежі. І останні потрібно було б значно збільшити порівняно із нинішніми рівнями. Хоч і диференційовано залежно від виду діяльності. Це не лише сприяло би відновленню справедливості. Адже природні ресурси ким би вони не експлуатувалися безпосередньо належать усьому суспільству і мають використовуватися у загальних інтересах через інструменти державного бюджету. Але у такий спосіб ще й була би додаткова можливість компенсувати частину втрат бюджетів від скасування податку на прибуток підприємств.

99