І це їм вдалося. Саме тому доцільно поговорити не про ідеали, за які «воює» кожна зі сторін, а власне про їхні дії. З такої «стратегічної» точки зору очевидними є дві речі. Перша: захисники української мови повільно, але впевнено втрачають позиції. Друга: навіть за нинішньої влади цей процес можна суттєво уповільнити, а в разі її зміни – й обернути. Але для цього потрібно кардинально змінити змістовне наповнення проукраїнської риторики народних обранців.
Кращий захист – це напад. 24 травня, перед тим, як у Верховній Раді із боєм провалили розгляд «мовного» законопроекту, не було нестачі у виступах його критиків. Майже всі вони говорили про те, що цей закон призведе до пришвидшеного згортання вжитку української. Часто це виглядало традиційним плачем у стилі українських дум, що, само собою, справляє на стороннього спостерігача враження заздалегідь програної справи.
Та головна біда навіть не в цьому. І не в тому, що замало говориться про інші мінуси законопроекту (про що нижче). Стратегічна помилка свідомих полягає у відсутності чіткої позитивної мети. Адже захисники мови усього лише намагаються зберегти статус-кво.
При цьому вони самі чудово розуміють (і заявляють це вголос), що нинішнє мовне становище в країні аж ніяк не є задовільним ні з точки зору збереження української мови, ні з точки зору збереження державності. Усі ті процеси, для котрих законопроект 2К може стати каталізатором (наприклад, поглиблення розколу суспільства за мовною ознакою), тривають і зараз, лишень у значно сповільненій формі.
Соціологія стабільно показує, що частка «україномовних» та «російськомовних» поступово росте – за рахунок двомовних, котрими теоретично повинні бути всі громадяни України. Насправді переважна більшість українців залишається білінгвами, а соціологи фіксують не так факти, як особисту позицію респондентів (чимало двомовних «із принципу» стверджують, що володіють лише українською або тільки російською мовою). Але і це саме по собі – загрозливий знак.
Враховуючи значно краще знання російської серед «україномовних», аніж навпаки, здолати цю ситуацію можна лише згідно з відомим гаслом «Хочеш двомовності – вивчи українську!». Першим кроком до реалізації цього гасла мало б стати подання ґрунтовного проукраїнського мовного законопроекту, котрий відтінив би вади недосконалого за формою та антиукраїнського за духом проекту 2К. Дуже бажано – від імені «об’єднаної опозиції». Нехай такий проект не був би прийнятий нинішньою більшістю: вигоди, котрі дала б його поява, важко переоцінити.
Тут і зміна дискурсу – замість обговорення проекту 2К суспільство обговорювало б два альтернативних документи; і свідчення того, що опозиційні законотворці недарма хліб їдять; і розширення поля можливостей для процедурних маніпуляцій при розгляді обох законопроектів; і, нарешті, заділ на майбутнє, коли нинішня влада таки піде… Але поки що об’єднана опозиція була і лишається в цьому питанні уособленням імпотенції в широкому сенсі даного слова.
Війни виграються цивільним населенням.У нашому випадку йдеться про чи не більшість українців, котрі просто не переймаються мовною проблематикою. Ті ж таки соціологи стабільно фіксують украй невисоку актуальність «мовного питання» для пересічних громадян. Коли воно виринає на бурхливу поверхню політики, громадяни частково радикалізуються – але високим пріоритетом воно все одно не стає.
Це означає, що, приміром, опитування про можливе визнання російської мови другою державною не відображають чіткий відсоток тих, хто «проти», та тих, хто «за». Швидше йдеться про «проти», «за» та «не проти». Значний, хоч і не встановлюваний, відсоток із цих останніх так самісінько був би «не проти» й протилежного підходу (звуження вжитку російської). Більшість із цих людей взагалі не дуже розуміє, чому їх мають стосуватися такі питання. Самі вони чудово спілкуються й суржиком.
Можна багато скаржитись на дрімучість такого от «маленького українця». Але долю української мови в середній перспективі вирішуватиме саме він. Тим часом свідомі сили зовсім випускають його з поля зору, апелюючи винятково до тих, хто й сам усе прекрасно розуміє. Хоча вже потужний акцент на бюджетних витратах, котрі потягне реалізація законопроекту 2К, може відчутно вплинути на настрої суспільства (в таких повідомленнях слід наголошувати на безмежному лицемірстві панів Ківалова й Колесніченка, котрі в супровідній записці до законопроекту вказали, що він «не потребує» бюджетних витрат).
Однаковій формі можна надати різного змісту. В чому й полягає, зокрема, мистецтво пропаганди, в оволодінні котрим ініціатори «мовної війни» суттєво випереджають своїх опонентів.
На елементарному рівні йдеться про численні перекручення й натяжки: скажімо, відома блогер, за сумісництвом – народний депутат від ПР Інна Богословська нещодавно дописалася до того, що закон 2К… захищає право громадян спілкуватися рідною мовою в побуті. Маячня очевидна: і закон не про те, і права цього ніхто ні в кого не відбирав. Проте для частини виборців – у першу чергу, згаданого вище «болота» – такі твердження не видаються безглуздими. Просто тому, що вони – конкретні. На відміну від абстрактних закликів патріотів «врятувати мову».
Це означає, що кожну подібну безглуздість необхідно розвінчувати. А ще краще – створювати таке інформаційне тло, котре унеможливлювало би безглузді заяви. Нехай навіть подеколи вони виглядають наукоподібно – як от заклинання про те, що мовну ситуацію повинен регулювати ринок, а справа держави лише «створити всім рівні умови». Мовляв (як висловився нещодавно той же Вадим Колесніченко), якщо більшість книжок і газет в Україні виходять російською – то, значить, українці голосують за російську мову грошима.
Тут є і очевидна натяжка, бо просування російської мови оплачується в першу чергу нафтобагатою Росією. І підміна понять – адже те, що українці читають російською, не значить, що вони б не читали українською, якби не нечесна (з огляду на російську підтримку) конкуренція з боку російськомовного продукту. Але головна маніпуляція полягає саме в тому, що ринок нібито може, ба більше – повинен регулювати подібні питання.
Тут можна взяти за приклад тютюнопаління, законодавчо заборонене в громадських закладах європейських, а тепер і українських міст. Не знаю, як український Кабмін, а європейські уряди заборонили смакувати цигарку за шинквасом зовсім не з поваги до прав не-курців. Просто «тютюнові» хвороби населення лягають надто значним тягарем на соціальну медицину, б’ючи водночас по продуктивності праці. Ну, а що було б, якби держава не втрутилася в особисте життя кожного курця? Правильно: шкідлива звичка лише ширилася б – адже в цьому був зацікавлений саме ринок.
Ідеться, звичайно, не про те, що російську (чи будь-яку іншу) мову можна прирівняти до тютюнопаління. А про те, що ринок не обов’язково «регулює» життєдіяльність суспільства у вигідному для цього суспільства напрямку. Навпаки: як бачимо, регуляція ринку може йти врозріз з інтересами суспільства. І навіть якщо суспільство усвідомлює шкоду для себе, воно все одно не здатне опиратися ринкові без втручання держави. Власне, для того державу й вигадано.
Подібні аргументи повинні, напевне, по-різному формулюватись для різних цільових груп. Але головне – щоб вони формулювались і доносились. Поки ж ініціатива перебуває цілком в руках антиукраїнських сил.Класичне тому свідчення – негативна конотація слова «свідомий», вище в цьому тексті двічі вжитого без лапок. Сьогодні цього слова послідовно уникають самі «свідомі», хоча що в ньому може бути поганого? Просто проукраїнські сили сприймають нав’язану опонентами гру змістів як у великому, так і в малому.
Найзначнішим наслідком цього є те, що для багатьох українців ініціатори «мовної війни» з лав Партії регіонів виглядають… жертвами. Котрі нібито тільки захищаються від «жорсткої українізації». Тоді як, по-перше, в реальності жодної послідовної «українізації» (тим паче «жорсткої») за 20 років ніхто не розпочав. А по-друге, саме формальний статус української як єдиної державної забезпечує фактичну двомовність країни, тоді як ініціативи на кшталт 2К покликані зруйнувати цей хиткий, та все ж таки баланс. Прямо кажучи, «захистом мов меншин» сьогодні називається мовна агресія російської, тоді як збереження двомовності чомусь називають «українізацією». Очевидно, без зміни цієї парадигми опозиціонерам годі й сподіватись на стратегічні досягнення.
При цьому змінити загальний напрямок руху в мовній сфері все одно неможливо без приходу до владних важелів проукраїнських сил. Проте сидіти й чекати, доки ці важелі потраплять до згаданих рук, не випадає теж. Хоч би тому, що тут є й зворотна залежність: ніщо не впаде саме в руки тому, хто нічого не робить.