Молодша сержантка Альона Кириченко служить бойовою медикинею в 32 окремій механізованій бригаді, що сьогодні воює на Куп’янському напрямку. Коли командир її роти потрапив у шпиталь, 23-річна дівчина впродовж місяця виконувала його обов’язки.
— Ми якраз вийшли на бойові під село Синьківка, — згадує Альона. — Відвезли ротного в шпиталь, його заступник у відрядженні, командири взводів — ще геть не обстріляні молоді офіцери. Мені телефонує начальник штабу нашого мехбату й каже: «Вітаю, ти тепер командир роти». Роботу цю комусь же треба робити, хлопців своїх знаю. Закачала рукави й узялася до справи.
До війська Альона Кириченко працювала фельдшеркою на «швидкій» у Полтаві.
Вирішила піти в ЗСУ, бо її батько, брати й знайомі вже боронили Батьківщину з перших днів повномасштабної війни. Саме від них почула, що в армії не вистачає медиків з профільною освітою. Дуже хотіла зробити й свій внесок у майбутню перемогу.
У військкоматі дівчині обіцяли підібрати посаду медсестри в одному зі шпиталів у тилу. Альона не збиралася чекати, коли з’явиться вакансія у спокійному місці — у лютому 2023-го пристала на пропозицію приєднатися до новоствореної 32 ОМБр.
Уже в бригаді майже відразу отримала позивний «Ангел». Ще до першого бойового виходу дівчина стала справжнім янголом-охоронцем для побратимів. Наприклад, допомагала в навчанні на полігоні чи оформленні різних документів. А справжній авторитет завоювала, коли під час евакуації з передової, попри тендітну зовнішність, під ворожим вогнем виносила на собі поранених.
— Присутність дівчини в бойовому підрозділі позитивно впливає на особовий склад, — розповідає далі Альона. — Хлопці бачать, що витримую багато чого на рівні з ними, — і вже ніхто не жаліється на труднощі. Хоча на початках хтось намагався натякнути, що не пройду випробування фронтом.
Але на позиції я завжди виїжджала, навіть під обстрілами. Усередині БТР М113 тебе всю кидає, холодним потом обливаєшся, але ляда опускається, береш себе в руки й вистрибуєш. Над головою свистить, вибухає, і це додає адреналіну — береш і тягнеш пораненого.
І не важкий він уже в принципі, та й бронік тепер не заважає, — усміхається героїня. — Робота ж насправді подібна на швидку допомогу. От лише екстремальніші умови. Якщо нескладна рана й забирали хлопців пікапом, то вже на ходу намагаюся обдивитися характер ушкоджень. Ну й, буває, стукнуся об сидушку, коли на швидкості на якусь вирву наїжджаємо.
Альона вважає, що боятися — нормально:
— Погано, коли страху немає — утрачаєш пильність, а це по-справжньому небезпечно. Найбільше завжди переживаю, коли хлопці виходять на бойове завдання. Підтримую їх словом. А вони дивляться мені в очі й кажуть: «Командире, ми ж разом подолаємо все, не хвилюйся».
Позиції під Синьківкою — це ліс, що ускладнює спостереження й орієнтування, плюс пісок, у якому важко окопуватися, бо постійно осипається. Але бійці не підвели свого командира, постійно були з Альоною Кириченко на радіозв’язку й утримали позиції.
— Особливо пишаюся ротою після відбитих штурмів, — говорить Альона. — Наприклад, хлопці брали по АКС-74У в кожну руку та створювали щільну стіну вогню. Цей автомат зі вкороченим стволом стріляє гучніше за стандартний АК, і орки думали, що в нас на позиціях працює декілька кулеметів. Боєць Волков побачив, що в окоп прилетів скид, схопив цю гранату й устиг викинути, чим врятував багато життів. Сержанти з позивними Троєщина, Малюк, Шаман щоранку після кави йшли влаштовувати сафарі на орків. Ніколи не забуду, як горіли їхні очі, коли повернулися обвішані трофеями. Кинули на стіл пачку документів убитих москалів і були заряджені вертатися на позиції в холодному засніженому лісі, хоча провели там не одну добу.
Біля стола медикині лежить дерев’яна бейсбольна бита з написом «Олена завжди права».
— Це мої командири відділень пожартували, — бере палицю. — Ще наш попередній комбат сказав, що в мене «рота Кириченко», бо з перших днів формування бригади штаб відчув моє прагнення справедливості. Завжди відстоювала своїх хлопців перед командуванням. Уважно придивлялася до роботи в управлінні роти, тому, напевно, саме на мене поклали місію замінити командира. Знала морально-психологічний стан кожного бійця. У мене не могло бути такого, що на позиції без підтримки досвідчених побратимів опиняться ті, хто ще ніколи не був на передку. Давати хлопцям по БК якісь точкові поради мені допомагав головний сержант роти. Завжди була на зв’язку з комроти й попереднім головним сержантом, штабом батальйону. Але головною підтримкою для мене була саме повна довіра особового складу.
Після повернення командира роти з лікарняного Альона Кириченко зосередилася на виконанні своїх штатних обов’язків — головної бойової медикині підрозділу. Готова до нових викликів заради наближення перемоги й здійснення мрії про власну сім’ю, дітей під мирним небом.