Під час одного інтерв’ю, яке я давав місцевій радіостанції, журналіст, що розмовляв зі мною, справляв враження розвіяної людини, яка дуже поспішає. Коли я запитав про причину, він відповів, що має бігти побачити Subaru: продають майже нове авто. На прощання лише кинув, мовляв, «як машина, то Subaru, а як уживана машина, то ТІЛЬКИ Subaru». Що ж, далекого 1986-го я навіть не знав, що існує така марка, та й звідки, якщо в Польщі тоді таких авто не було. Минав час, я пересувався шляхами у великому американському Mercury Monarch, об’їхавши ним Америку від Лос-Анджелеса до Нью-Йорка й від Нью-Йорка до Чіктоваги на кордоні з Канадою, де величезний червоний восьмициліндровий шосейний крейсер лишився назавжди.
У Канаді моїм першим, та ще й новим автомобілем став скромний комбі Chevrolet Cavalier блакитного кольору, хоча якщо йдеться про устаткування, то машина була радше чорно-біла. Наступною і теж новою, а до того ж мого улюбленого червоного кольору була шестициліндрова «робоча конячка» Chevrolet S-10. Нею під час інтенсивного пізнавання Канади ми їздили родиною від одного національного парку до іншого, а машина вміщала все наше туристичне спорядження, зокрема й три велосипеди. Вона дожила своїх літ, коли я працював у Києві, а дружина захотіла мати щось більш відповідне становищу вчительки в школі Святої Софії. І тоді мені пригадалися слова канадського журналіста з Ванкувера. Отак Мірка стала гордою власницею новісінького й, безперечно, червоного Subaru Forester із приводом на чотири колеса та надійним опозитним двигуном. Наш Forester служив нам добре й надійно за важких канадських умов, а надто під час снігових зим. Одне слово, став членом родини нарівні з нашим Лятою Махно породи англійський спрингер-спаніель. Собака вважав наш Subaru своїм і з великою насолодою полюбляв умоститися біля водія, причому страшенно прагнув зайняти його сидіння і дуже неохоче йшов на своє місце в кінці машини за навмисне поставленими для нього ґратами. А хто любив би сидіти за ґратами, надто в дуже симпатичному червоному Forester.
Читайте також: Обабіч
Про червоний колір. Колись моя дружина поїхала до спеціалізованого магазину купити нову лампочку для фари. І коли продавець запитав, яка в неї машина, то Мірка зі щирістю, яка просто роззброювала, відповіла: «ЧЕРВОНА». Відтоді й стала улюбленою клієнткою магазину Canadian Tire. Тільки-но вона з’являлася там, продавці вітали її та приязно запитували: «Ну як там ваша ЧЕРВОНА машина?», бо ж усім зрозуміло, що як машина, то Subaru, а як Subaru, то тільки червона.
Згодом настали роки самотності: ми з Міркою жили в Нью-Йорку, а червоний Forester відпочивав у гаражі нашої канадської квартири. Утім, коли ми відвідували Торонто, він з енергією молодого румака запалював двигун і мчав добре знайомими йому канадськими трасами. Була така мить, коли здавалося, ніби ми зрадили нашого старенького, купивши в Нью-Йорку новий Subaru: усе в елегантному чорному кольорі, шкіряні сидіння з підігрівом та інші екстра-«причандали». Ми тоді намірялися повернутися на якийсь час до Варшави й хотіли мати там нову машину, а як машину, то… річ очевидна, тільки Subaru, хоча цього разу чорного кольору. Проте нічого з цих планів не пощастило реалізувати, а наш новенький, пахучий і елегантний Subaru через рік перебування в гаражі у приятелів ми продали. Але так як не встигли звикнути до цієї машини, то й не шкодували за нею.
Читайте також: Шрам на шкірі
У Торонто нас чекав заслужений і вже з доброю вислугою Subaru Forester 1999 року випуску. Минув якийсь час, і, попри нашу любов до нього, ми щоразу частіше стали думати про купівлю нового автомобіля. Старенький старався як міг і возив нас куди хотіли, але щоразу частіше йому почали дошкуляти немочі старечого віку. Ми вже не могли безумовно покладатися на нього, однак вирішили дочекатися з ним його 20-річної служби в нас. Власне, кілька днів тому вже виповнилося 20 років, як ми разом. Минулої суботи ми вирушили на концерт легендарних Rolling Stones за 120 км на північ від Торонто, Forester мчав автострадою спокійно та плавно, але, коли ми приїхали на місце концерту, поставили машину й пішли насолоджуватися музикою, він, певне, вирішив, що вже досить. Нам не вдавалося ввімкнути його двигун, і тільки завдяки допомозі інших водіїв машина рушила й знову без найменших проблем мчала до Торонто. Коли ми заїхали до міста, ― було вже по першій годині ночі, а до дому лишалося не більше ніж кілометр, ― Subaru згас серед вулиці. Приїхала технічна допомога, двигун знову вдалося запустити, уже із супроводом ми доїхали до першої майстерні й там лишили нашого старенького до з’ясування.
Ми вирішили, що вже настала пора для наступника, і як, на вашу думку, хто має ним стати? Неважко здогадатися, що це буде нова модель Subaru Forester. Після швидких пошуків в інтернеті, що можна купити за ціну, яку ми можемо собі дозволити, було знайдено майже нову, бо заледве дворічну, машину в чудовому стані. Одне тільки нам не пасувало: вона білого кольору, але моя дружина, людина, не позбавлена здорового глузду, відповіла: «Якщо біла, то нехай, мали червону, чорну, а тепер дійшла черга й до білої». Наша старенька машина повернулася до дилера, у якого ми купили її 20 років тому. Не знаю, що чекає її далі: або якийсь новий власник ― колекціонер старих автомобілів, або її й досі справні механізми подовжать життя іншим моделям Forester, які ще на ходу. Для нас вона лишиться об’єктом спогадів і зітхань, бо, зрештою, як казав той канадський журналіст у Ванкувері, «як машина, то тільки…» — відповідь ви вже знаєте.