Яків Гніздовський: «Я зображав дерева і тварин, тому що не міг дістатися людей»

Суддя подивився на малюнки й виніс вирок: «Відпустити»

Яків був наймолодшою дитиною греко-католицького диякона села Пилипче, яке тоді належало Австро-Угорській імперії, а нині входить до складу Тернопільської області. Хлопчик здобув гарну освіту: спершу в початковій школі, а далі в гімназії. Його з малих років готували не до тяжкої праці в полі, а до інтелектуальної чи радше духовної, як і в його батька. Однак малого Якова хвилювали інші проблеми:

«Якось я їхав поїздом і з вікна оглядав ліс, що добігав до поїзду, а потім, немов знеможений, тягнувся за ним. Я приглядався до укладу дерев, що під впливом руху скоро міняли свою позицію і форми за точно визначеною схемою. Я тоді думав, що коли б ту схему дослідити, можна було б відтворити картину руху».

Захоплений юнак невпинно малював. Ця пристрасть допомогла йому в 17-річному віці уникнути лави підсудних. Коли його друзів-гімназистів 1934 року звинувачували в розповсюдженні листівок ОУН, участі в підпільних зборах і підготовці заколотів, суддя звернув увагу на хлопця, що постійно з олівцем копирсався у своєму записнику. Він поглянув на сторінки й побачив там… майстерні портрети кожного з присутніх у залі суду. «Відпустити», — пролунав вирок, адже, мовляв, людина, яка настільки занурена в мистецтво, точно до політики не вдатна.

Знакову роль у долі молодого митця відіграв митрополит Андрей Шептицький. Він помітив талант юнака й наполіг, щоб той продовжив навчання за кордоном, забезпечивши його стипендією. Так Яків Гніздовський 1938 року опинився у Варшавській академії мистецтв. Навряд чи він міг здогадуватися, що Україну бачив тоді востаннє в житті, адже невдовзі Друга світова війна кардинально перекроїла карту Європи й змусила тисячі людей емігрувати.

«Мені уже байдуже, де я буду жити»

Вторгнення нацистської Німеччини в Польщу змусило Гніздовського покинути Варшаву й навчатися далі вже в Загребській академії мистецтв на факультеті живопису. А наприкінці війни він опинився в Баварії, де кілька років провів у таборі для переміщених осіб. Загалом, як згадував митець, війна виявилася до нього поблажливішою, ніж до багатьох інших людей.

Бувши в таборі в Мюнхені, Яків Гніздовський познайомився з Юрієм Шерехом-Шевельовим, що разом з Віктором Петровим був активним учасником Мистецького українського руху — української організації на еміграції, що власне й складалася переважно з письменників, які перебували в таборах Ді-Пі. Від імені організації вони в 1947–1948 роках видавали часопис «Арка», художнім редактором якого й став Яків Гніздовський. Тут йому в пригоді став досвід роботи графіком у журналах ще на Галичині.

Окрім розробки дизайну, Гніздовський був також активним дописувачем щомісячника як мистецький критик. Цікаво, як його думки перегукуються з літературною дискусією в Україні в 1920-х роках:

«Західня Европа довгі роки промінювала своїм блиском навкруги і давала периферії (хоч час-то за високу ціну) плоди своєї культури. Тепер вона жде звороту, чекає допомоги від периферії. Функція європейської периферії сьо­годні важлива і конечна».

Чітке розрізнення центру й периферії, а також тонке відчуття рамок і кордонів («межі були такою значною частиною моїх робіт», — писав він) окреслилися для Гніздовського під час постійної зміни міст — Варшава, Загреб, Рим (його велика мрія як митця та його велике розчарування), Бухарест, Мюнхен, Дрезден. В останньому був якраз під час його бомбардування 1945-го. Як згадував Гніздовський згодом:

«Коли страхіття переллються через край, людина вже не в силі їх сприймати. Трагедія сягає тільки до границь свідомости і до меж спроможности людського сприйняття, а те що сталося цієї ночі, переллялося через край… Тоді я вперше ясно збагнув, які речі важливі, а які нам такими тільки уявляються».

«Мені уже байдуже, де я буду жити. Я навчився не мати бажань», — втомлено писав Гніздовський. І влітку 1949 року він, як і тисячі українців третьої, повоєнної, хвилі еміграції, прибув до «найдовшої зупинки свого життя» — Сполучених Штатів Америки.

«Слава, здобута в одному місті, не обовʼязкова для другого»

Попри широку географію подорожей і виставкових проєктів Америкою, вона в біографії Гніздовського зводиться до двох пунктів — Сент-Пола в Міннесоті й Нью-Йорка. У першому він пробув лише рік, але саме там відбулися ключові для українського емігранта події: пошуки власного творчого стилю й техніки, перші виставкові проєкти й нагороди, що були більше схожі на неймовірні збіги обставин, перша постійна робота в рекламній фірмі «Brown and Bigelow» (як по-американськи!) та врешті рішення ніколи більше не бути найманим митцем. Саме в цьому містечку в душі митця зріла думка про омріяну творчу самореалізацію та підкорення Нью-Йорка.

«Перспектива незалежности була така принадна, що я не вагався. Одного дня заявив у видавництві, що кидаю працю. Мої колеґи, переважно молоді мистці, мабуть, як і я, мали мрії, але не мали досить відваги, а може були більш ознайомленими з обставинами, яких я тоді зовсім не знав. … Я їм нагадав про волю, бодай непевну, як моя. Але яка воля певна? На те вона й воля, що не має асекураційного [страхового. — Авт.] поліса».

Так з одним лише завзяттям і невеликою сумою заощаджень, «з мінімальним знанням мови, майже з повним незнанням умов, з самим тільки бажанням бути незалежним митцем», Яків Гніздовський опинився в Нью-Йорку. Уже прибувши туди, він відкрив для себе неписаний закон США: «Слава, здобута в одному місті, не обовʼязкова для другого». Йому довелося починати все спочатку. Можна тільки дивуватися впертості й наполегливості цього митця, адже навіть у найскрутніші часи він дотримався обіцянки, яку дав собі, і не влаштувався на штатну роботу, прагнучи творити за власними правилами. Він перебивався від заробітку до заробітку, брався за будь-яку, часто геть прозаїчну, роботу й малював, малював, малював…

Хоча Яків Гніздовський відомий насамперед своєю графікою, починав він як живописець та є автором низки пронизливих і глибоких, як і його дереворити, картин. Однією з найвідоміших його живописних робіт є «Displaced Persons» (в українському перекладі «Скитальці», хоча йдеться саме про людей, яких він бачив у повоєнних таборах для переміщених осіб). У цій, здавалося б, побутовій сценці алегорично передано людей з різними історіями та різними мріями й майбутнім, яких доля звела в одному нещасливому місці. Не менш цікавими є його модерністичні роботи на сакральні теми. І зовсім маловідомими є невеликі, камерні картини з дуже простими сюжетами — шматок дерева, камінь, поле. Схожі на макрозйомку, вони рясніють разючими деталями структури матеріалів — у цій залюбованості в матеріал, яка також проявилася в графіці автора, увесь Гніздовський.

«Хотілося, щоб там, де житиму, були дерева, трави, птахи, тварини»

Молодому митцю постійно бракувало грошей, навіть попри те, що йому час від часу вдавалося продати якусь із картин чи взяти участь у виставках. Обставини змушують його переїхати в маленьку комірчину в Бронксі — малопрестижному районі Нью-Йорка, населеному переважно мігрантами, тобто такими ж, як і він. Якщо відкрити статтю у Вікіпедії про цей район, то в розділі «Дозвілля» буде зазначено лише дві позиції — зоопарк і ботанічний сад. У цьому сусідстві Яків Гніздовський і знайшов осердя власного стилю.

Художник щодня, мов на роботу, ходив у ботанічний сад чи зоопарк, спостерігаючи за рослинами й тваринами, роблячи замальовки в блокноті та надихаючись досконалими ритмами природи. Часто-густо місцева поліція мусила прочісувати парк з ліхтариками, шукаючи дивака в окулярах і з олівцем, що вкотре не почув сигналу про закриття саду й продовжував рисувати. Там митець «познайомився» з героями своїх робіт, що принесли йому славу й успіх, — Деревом, Кактусом, Гінкго, Вівцею, Кішкою, Черепахою, Зеброю.

«Мене запитують: “Чому постать людини цілковито відсутня на моїх дереворитах і чому я приділяю стільки уваги природі?” Але як мені було дістатися людей, коли я не володів ані грошима, щоб запропонувати їм за позування, ані достатнім рівнем англійської, щоб пояснити, що я хотів би намалювати їх? Я намагався робити замальовки з людей таємно — в парках і публічних місцях, навіть у музеях. Як би парадоксально це не звучало, але в великому місті так складно встановити контакт з людьми. Тому митець змушений іти на природу чи замикатися у власних абстрактних думках».

Звернувшись до анімалістичної тематики, Гніздовський повернувся й до омріяної техніки — дереворита. Різьблення по дошці якнайкраще передавало дрібні деталі, що утворювали ритмічний малюнок. Усе є ритм, усе є музика, усе є система — так графік знайшов відповідь на запитання, яке хвилювало його 9-річного.

Наївні вівці, схожі на кулю, химерні дерева, смугасті коти зробили Якова Гніздовського відомим та успішним. Увесь тираж дереворита з вівцею, включно з дошкою, купує англійська галерея, а Яків з дружиною Стефанією (теж українського походження) за ці гроші купують власний будинок. Далі були численні виставки в США та Європі, замовлення на ілюстрування книжок і власні каталоги. За життя Яків Гніздовський створив приблизно 250 дощок (дереворитів), відбитки з яких зберігаються в численних приватних колекціях (включно зі згаданою родиною Кеннеді), Конгресовій бібліотеці, музеях та університетах США (Бостон, Філадельфія, Вашингтон), Лондона, Парижа, а після 1990-х і України. Знайшовши себе раз, він не полишав обраного інтуїтивно шляху, здійснивши свою мрію — стати незалежним митцем, що житиме зі своєї творчості.

Не забував Гніздовський і Батьківщини. Хоча він так і не повернувся додому, однак активно співпрацював з українською діаспорою, оформлюючи книжки, марки й навіть церкви. З відновленням Україною незалежності вдова померлого 1985 року митця змогла виконати останню волю Гніздовського — передати Україні власну колекцію його робіт і, головне, здійснити перепоховання його праху на Личаківському кладовищі у Львові. Вочевидь так і не врісши корінням в жоден ґрунт, він навчився носити свою Батьківщину із собою:

«Хотілося, щоб там, де житиму, були дерева, трави, птахи, тварини (до комах я ще не привик) і неодмінно — люди, але не так багато, як у нью-йоркському метро, і не так мало, як у провінційних містечках, де люди себе взаємно замучують нудним і нецікавим сусідством і переборщеними чемностями. Я хотів би, щоб там були прямі дороги, які губляться на обріях, широкі поля і нескінченна рівнина. Тільки це залишилося з моїх бажань, пересіяних протягом довгих літ через моє еміграційне сито».