У новому відео пропонуємо розмову істориків, яка відбулася цьогоріч на фестивалі «Книжковий Арсенал» у Києві.
Олексій Сокирко, Віталій Михайловський та Олег Однороженко обговорили найбільші складнощі та виклики, які нині постають перед істориками, проблеми фундаментальної науки та її головне завдання.
Модерувала розмову Юлія Олійник, засновниця і кураторка проєктів «Skovoroda auditorium» та «Клуб любителів Книжки».
Далі пропонуємо кілька тез істориків. Детальніше – дивіться у відео.
Олексій Сокирко, історик, публіцист, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка:
Якщо говорити про виклики, то найперше залишаються ті, які були актуальні й 10 років тому. Мова йде про те, що у нас не створився якісний цех. Особливо зараз, коли з огляду на інерційні процеси почався вихід зі сцени старих поколінь дослідників, істориків, авторів. А приплив свіжої крові за останні 15 років різко скоротився.
Ми фактично втратили усі можливості для внутрішньої рефлексії, бо помер жанр наукової рецензії на історичні книжки. За великим рахунком померли спеціалізовані рецензійні видання, яких і так було небагато. Ми досі не маємо недержавних форм самоорганізації, які могли б відтворювати стандарти корпоративної культури: не продиктованої чиновницькими інструкціями, а тої, яку генерує академічне середовище.
Олег Однороженко, історик, громадський діяч, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України:
Ми конкуруємо з країнами, іншими суспільствами, де існує системний підхід. І це не тільки Західна Європа, це наші безпосередні сусіди. Якщо подивитися на їхній досвід, то навіть невеликі країни, як-от Литва, Словаччина, Румунія, докладають системних зусиль, тому і результат у них системний. У них є наукове середовище та нормально діючі наукові інституції. У нас наразі більшість науковців не може займатися наукою у чистому вигляді. Ми не маємо перешкод висловлювати свої думки, але у нас немає можливостей реалізовувати свій науковий потенціал.
Віталій Михайловський, професор кафедри історії України, Київський столичний університет імені Бориса Грінченка:
Для науки характерна спадковість, яка, на жаль, у нас відсутня. У нас немає поколінь істориків, які могли би сказати, який професор їх навчав (відсутність наукових шкіл – Ред.)… Тут виникає ще одна проблема – проблема відсутності стратегії. Ти можеш десятиліттями шукати певні матеріали, компонувати їх, зрештою зробити продукт, який сучасникам нічого не скаже. Але він буде основою, від якої відштовхуватимуться наступні покоління.
Ми не дивимося на наукову діяльність історії як ту, яка спочатку має зробити базис, основу, на якій щось буде рости. Ми, на жаль, займаємося декором. Це велика проблема української історичної науки.