В останній вечір свого червневого відрядження до Сполучених Штатів Америки навмання ввімкнув телевізор і раптово спинився на першій грі літньої серії ігор «Що? Де? Коли?». Так, і в Америці транслюють російське телебачення, натомість годі шукати український канал… Зізнаюся, з дитинства маю особливий пієтет до цієї багатолітньої програми. Владіміру Ворошилову вдалося створити не просто якісний інтелектуальний продукт, а й оздобити його мистецькими інкрустаціями. Сам пан круп’є елітарного «клубу знавців» кохався у східній поезії та східному живописі. Це додавало грі особливого шарму. З часом, після смерті метра, ця мистецька складова почала занепадати – гра перетворювалася на шоу.
А потому остаточно «законсервувалася» на російському телебаченні в розважальному форматі. Інтелектуальна напруженість вже була не така, як за Ворошилова (уродженця кримської України, до речі). В Україні ж взялися робити свої версії «Що? Де? Коли?», запрошуючи на ігрові шоу чи то депутатів-«інтелектуалів», чи то «зірок» «95 кварталу». І від класичної гри майже нічого не лишилося. Тому ностальгійно вирішив переглянути нову серію ігор, тим більше, що капітаном команди була така собі одеситка (а отже, українка) Олена Потаніна. Саме вона того суботнього вечора очолювала нову команду молодих знавців.
У нових версіях гри «Що? Де? Коли?» з’явилися різні «технічні інновації». Зокрема, тепер протягом телеефіру глядачі з усіх куточків землі мають можливість поставити запитання до улюблених гравців за столом. Того вечора глядач із Орла (Росія) звернувся до пані Олени із запитанням: «Чи готується вона до ігор, читаючи книжки, зокрема, й українською мовою?» Доволі цікаве запитання до учасниці з України. Попри те, що Олена представляє одеську інтелектуальну школу, все ж таки вона є громадянкою України (нехай і російськомовною в побуті), яка до того ж здобула українську освіту. Олена, не думаючи довго, відповіла, що не читає нічого українською мовою відтоді, як завершила навчання в університеті, що, мовляв, лише навчання в Україні відбувається державною мовою. А так усі поринають до інтелектуальних вершин за допомогою іншої мови – російської. І, як можна було зрозуміти з підтексту, те, що в Україні у вищій школі викладають усе ж таки українською, – це тимчасове неподобство й абсурд, який треба просто пережити. Звичайно, тепер, після здобуття диплома, дівчина нічого не хоче брати до рук українською, позаяк «інтелектуальне» й «українське» – це антоніми, українська книжка, мовляв, апріорі не може бути інтелектуальною цінністю. Пані капітан підтвердила в такий спосіб свою меншовартість: її відповідь можна зрозуміти як той факт, що пізнання можливе виключно російською мовою, оскільки українська не відтворює всієї повноти реальності, вона не дає людині можливості наблизитися до скарбів світової культури. Одне слово, старий і добре розкручений нині міф. Російська мова – це мова світової інтелектуальної спільноти, а українська не може претендувати на статус інтелектуального інструменту, радше це апендикс російської, наявний у системі освіти, тому що Українська держава знущаєтсья над своїми громадянами, змушуючи їх проходити дев’ятьма колами пекла під час навчання в університеті.
Відповідь пані Олени видається правовим, соціокультурним і громадянським абсурдом. Чи міг би громадянин Мексики, навчаючись у Сполучених Штатах, повернувшись додому, сказати, що він нічого після навчання в університеті не читатиме англійською, бо в нього є своя іспанська? Чи може дати таку відповідь, що пролунала з вуст знавця елітарного клубу, в Канаді чи Бельгії, не мономовних країнах, у яких на законодавчому рівні закріплено толерантне ставлення до державних мов, які функціонують на всій території країни? Звичайно, це функціонування часто не є ідилічним і безболісним, проте американсько-європейський світ виробив толерантне ставлення до Іншого. Для Олени Потаніної українська мова не може бути тим паритетним Іншим, яке потрібно поважати й утверджувати, тим більше, що вона наразі є громадянкою України.
Отже, навіть якщо її рідною мовою є російська, то українська – це державна мова її рідної країни, звідки вона приїхала на літню гру до Москви. Чи пані капітан хотіла вкотре розіграти сюжет про манкуртство українців, які насправді бачать себе підданими Російської імперії, відчуваючи психологічний дискомфорт через те, що в їхній державі інша мова, ніж у центрі імперії? В такому разі Олена лише підтвердила утопічність політики нинішнього мера Одеси. Українці, які розмовляють різними мовами, не можуть порозумітися і виявляють неповагу до державних символів. Мені здається, що відповідь пані Олени навіть злегка шокувала членів клубу, передовсім громадян Росії. Було відчутно, і камера дала в цьому переконатися, наскільки неприємно здивованими були обличчя деяких старих гравців клубу. Чи міг би громадянин Росії так відповісти, перебуваючи на грі в Києві? Зрештою, і це важливо визнати, в Росії є не лише шовінізм чи імперське ставлення до інших національностей, а й також здоровий патріотизм, якого бракує українцям на Півдні та Сході України. Росіяни поважають свою культуру і мову, вони готові захищати кордони своєї культури. І їхня мовна політика в деяких аспектах могла би бути корисною для нашої гуманітарної політики.
Того самого дня за кілька годин до гри мені випало побувати на озері Монро, що у Флориді, неподалік Орландо. Це озеро має свою родзинку, пов’язану з його історичністю. На цьому плесі є особлива алея й спеціальна доріжка, де вмонтовано бруки з іменами вояків американської армії, які загинули в героїчних боях. Разом із тим на алеї є інформаційні стенди, на яких розповідається про різні важливі історичні віхи в житті Сполучених Штатів: здобуття незалежності, ухвалення Конституції, Мексиканська війна, Перша світова війна, Друга світова, американсько-корейська війна, В’єтнам… На стендах розміщено докладну історію цих подій, а також зазначено і кількість американців, загиблих на різних війнах. На стенді Другої світової вказано, що під час неї загинуло приблизно 418 000 тис. американців, які боролися за мир у світі. Досить часто Сполучені Штати Америки були втягнуті у війни, що розпочиналися на маленькому європейському континенті. Для американців історія є надзвичайно важливою частиною самої суті поняття «американець», це історична складова національної ідентичності. І хоча Флорида, наприклад, спочатку була територією Іспанії і на ній була поширена іспанська мова (яка вільно функціонує тут і нині), проте американці в цьому штаті дбають передовсім про розвиток своєї, шануючи й толеруючи іспанську мову та іспанські (мексиканські) традиції.
Чому ж громадяни України, які грають у розумні, «інтелектуальні» ігри, припускаються таких фатальних помилок щодо власної історії, мови й ідентичності? Чому інтелектуал із Одеси не розуміється на дуже простих речах, від яких залежить доля держави? Чи мова сьогодні – це також гра? І чи може інтелектуал не поважати національних атрибутів своєї держави, як будь-якої іншої держави світу?