Цей сюжет варто розпочати з повчальної історії укладення українсько-російського Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Українські дипломати впродовж п’яти років наполягали на визнанні непорушності наявних кордонів. Російська сторона не погоджувалася, хоча така норма була рутинною в міжнародній практиці й використовувалася в інших укладених нею договорах. Ситуація здавалася невирішуваною, але в березні 1997-го Польща, Угорщина та Чехія стали членами Північноатлантичного Альянсу. Відверта відмова визнати кордони України означала незгоду змиритися з фактом розпаду Радянського Союзу. Попри маскувальні розмови про дружбу й братерство, правлячі кола Росії ризикували заштовхнути Україну в НАТО. Якраз тоді цілком гласно відбувалося опрацювання Хартії про особливе партнерство між Альянсом та Україною. Цей документ можна було наповнити змістом, який не відрізнявся б від повноцінного членства в НАТО. Тому Боріс Єльцин вирішив не ризикувати, погодився з вимогою визнати кордони України, прибув до Києва і 31 травня 1997 року підписав Великий договір.
Читайте також: Людина в радянському державосуспільстві
Державна Дума РФ спромоглася його ратифікувати після бурхливих дебатів тільки через півтора року, 25 грудня 1998-го. Звинувачуючи в такій «нерозумній» дії колег-депутатів, заступник комітету Думи у справах СНД, євразійської інтеграції і зв’язків зі співвітчизниками (співвітчизники — росіяни і російськомовні громадяни з неросійським громадянством за межами Російської Федерації, щось подібне до гітлерівських фольксдойче) Константін Затулін на своєму офіційному сайті написав: «Не «братня слов’янська держава», а політично в найвищий спосіб організована бандерівщина — ось що за пташеня вилупилося на наших очах з Української Радянської Соціалістичної Республіки. Не бачить цього лише сліпий. А бандерівець не брат росіянину!».
Кому належить наша історія?
Питання про історичні початки вітчизняної державності актуалізувалося з двох причин. По-перше, ми відзначаємо сторічний ювілей визвольних змагань 1917–1923-го (у межах соборної України). По-друге, українці позбуваються радянської звички ділити на трьох, із Росією та Білоруссю, власну історію.
Нещодавно Кабмін зробив рішучий крок: опублікував у парламентській газеті добірку матеріалів під загальним заголовком «Українській державності 1180 років». Відлік іде від першої мирної угоди між Візантією та Руською державою, зафіксованої в західноєвропейському джерелі — Бертинських анналах (838 рік). Про це читачів повідомив перший віце-прем’єр-міністр України Степан Кубів на титульній сторінці «Голосу України» від 6 лютого 2018 року. Далі газета надрукувала велику статтю екс-президента Леоніда Кравчука, потім статтю кількох докторів юридичних наук. Якось незвично було вчитуватися в текст Леоніда Макаровича, де мерехтять такі поняття, як місія легата Онізо або виклик Бату-хана. Шановні юристи, які підстраховували політиків, теж на тисячу років із великим гаком відділялися від своєї повсякденної проблематики. Не маю претензій до змісту надрукованого, але складається враження, що політиків нарешті клюнув смажений півень. Держава, з якою ми перебуваємо в стані війни, вже не задовольняється третиною Київської Русі й проголошує urbi et orbi: Київ — мати міст російських, українці разом зі своєю історією — це гілка єдиного російського племені.
За чверть століття Кабмін незалежної України не спромігся профінансувати багатотомну «Історію українського народу», про яку давно ведуться розмови. Адже треба витягти нашу тисячолітню історію з пазурів північного сусіда. Інститут історії України НАНУ разом з іншими науковцями давно готовий подарувати народу 20 томів про його минуле, але немає окремого рядка в державному бюджеті, щоб зробити цю грандіозну справу. Якщо не рахувати радянського багатотомника, то ми маємо тільки 10-томну «Історію України-Руси» Михайла Грушевського з новаціями вікової витримки.
Кожна країна усвідомлює своє минуле від подій, що відбувалися в її межах починаючи з епохи палеоліту. Зрозуміло, що всі форми державності в її кордонах мають розглядатися як попередники сучасної держави. Французькі вчені включають історії Галлії в історію Франції, хоча за часів Юлія Цезаря французів не існувало. Британські вчені в працях з історії Великої Британії розглядають держави англів і саксів як попередників сучасної державності, хоч англійці сформувалися як етнос набагато пізніше. Ми теж маємо підстави включати в історію української державності Давню Русь, яка виникла в Подніпров’ї та поширила свої кордони мало не на всю Східну Європу. Багато поколінь, які вивчали наше минуле за творами російських істориків, звиклися з тим, що події в «тисячолітній» Росії спочатку розгорталися на берегах Дніпра й лише через шість століть переходили дивним чином на береги Клязьми, Оки, Волги. Українські історики ламали цю звичку ціле століття, але не зламали. Чи не тому, що праці Михайла Грушевського в радянські часи були запроторені в спецсхови наукових бібліотек?
Читайте також: Чи пройшла Україна точку неповернення
Увага до проблеми початків сучасної української державності загострилася у зв’язку зі 100-річним ювілеєм УНР у 2017-му й Української Держави гетьмана Павла Скоропадського у 2018-му. Між цими формами державності та сучасною Україною істотно менша відстань у часі порівняно з Київською Руссю або Українською козацькою державою гетьмана Богдана Хмельницького. Проте не можна заперечувати колосального значення тих рис характеру, ментальності й традицій українського народу, які закладалися в ті віддалені часи. Це те, що відрізняє українців від росіян, грузинів, вірмен та інших народів, приречених на співіснування впродовж багатьох століть у Російській імперії. Перебування в ній наклало відбиток на кожний народ: на росіян — імперство, на українців — малоросійство. Особливо деструктивним впливом були позначені сім десятиліть компартійної диктатури.
Радянська державність як точка відліку
Вивчення закономірностей національного державотворчого процесу треба починати з аналізу відносин держави й суспільства в радянському комуносоціалізмі. Характер різних народів і специфічні риси, якими вони відрізнялися один від одного, визначалися формами державності, що існували до їх входження в імперію. Проте у 1991 році всі вони справді вилупилися з одного яйця — радянського.
Компартійні пропагандисти намагалися представити радянський народ як нову порівняно з попередніми (союз племен, народність, нація) історичну спільність. Однак українців із туркменами або якутів з естонцями об’єднувало тільки спільне співіснування в імперських кордонах. Утім, співіснування в радянській імперії наклало важкий відбиток на кожен народ, на кожну людину.
Читайте також: Первинний вигляд радянського комуносоціалізму
Засновники лєнінсько-сталінської імперії створили унікальний соціально-економічний лад і не менш унікальний суспільно-політичний устрій, які не мали аналогів в історії людства, тому що були не породженням закономірностей історичного процесу, а реалізованим за допомогою терору й пропаганди продуктом людської фантазії. Спотворений світ комуносоціалізму виховав у людей, які народилися в ньому, трагічну залежність від всесильної та всюдисущої держави.
Прихід більшовиків до влади відняв у народів Російської імперії суверенність, здобуту після повалення самодержавства. Здійснені більшовиками комуністичні перетворення позбавили суспільство власності на засоби виробництва, яка під фальшивою назвою «загальнонародної» зосередилась у державі. «Демократичний централізм» у побудові всіх організаційних структур допоміг вождям більшовиків установити абсолютний контроль над партією і злитою з нею державою, внаслідок чого в країні встановилася політична та економічна диктатура комуністичного олігархату — політбюро ЦК КПРС на чолі з генеральним секретарем.
Радянський комуносоціалізм виключав появу в соціальній системі координат громадянського суспільства — сукупності об’єднаних по горизонталі економічно самодостатніх і демократично побудованих громадських об’єднань. В умовах комуносоціалізму не могла виникнути й політична нація як відповідник громадянського суспільства в національній системі координат. Замість неї виник конгломерат підпорядкованих центру та ізольованих одна від одної титульних націй із різним статусом залежно від їхнього місця в адміністративно-політичному поділі. Наділяючи їх примарними в умовах диктатури конституційними правами, вожді прагнули створити видимість вирішення національного питання. На ділі, однак, національна політика Кремля була спрямована на стирання національних рис, які породжували націоналізм і загрозу його переростання в сепаратизм.
Революції перехідного періоду
Сказане вище допомагає розібратися з характером революцій, які мали місце під час переходу від комуносоціалізму до соціально-економічного ладу й суспільно-політичного устрою, який ми тепер називаємо європейським. Радянські люди називали цей лад і устрій капіталізмом, а ті, хто жив у незачепленій вірусом комунізму Європі, вважали, що це соціальна держава. Після лєнінського соціалізму як першої фази комунізму й гітлерівського націонал-соціалізму язик не повертався називати соціальну державу соціалістичною.
Радянська держава володіла колосальним мобілізаційним ресурсом, який допоміг їй зробити вирішальний внесок у перемогу над державами Осі на європейському театрі воєнних дій. Проте планово-директивна економіка виявилася неефективною в умовах постіндустріального суспільства й поступово заганяла країну в глухий кут. Опинившись при владі, Міхаіл Ґорбачов узяв курс на перебудову, яку вважав «революцією згори». Під час поїздки на Далекий Схід у липні 1986-го він заявив: «Перебудова — містке слово. Я поставив би знак рівності між словами «перебудова» і революція».
Читайте також: Як українці комунізм будували
Однак усе пішло не так, як сподівалися в Кремлі. У ситуації краху, що наближався, Ґорбачову довелося зробити наголос не на безнадійних спробах трансформувати економічну платформу, створену свого часу під політичний режим, а, навпаки, на пристосуванні режиму під економіку постіндустріального суспільства. Йшлося про те, щоб залишити за Комуністичною партією «керівну і спрямовуючу» роль у країні, але позбавити її диктаторських функцій та зосередити повноту влади в радах. Здійснена в грудні 1988 року конституційна реформа повернула народу узурповане більшовицьким переворотом 1917-го право наділяти владою своїх керівників.
Члени ЦК КПРС і депутати Верховної Ради СРСР, які забезпечили «повновладдя Рад», не усвідомлювали, що своїми діями сприяють перетворенню «революції згори» на «революцію знизу». Хоч як дивно, цього й досі не усвідомили державні службовці з Українського інституту національної пам’яті. Без консультацій із фахівцями НАНУ вони змусили Верховну Раду ухвалити у 2015-му Закон України № 317-VІІ, у якому 1989–1991 роки включені в час, коли лютував «злочинний комуністичний тоталітарний режим». Асоціація народних депутатів України, яка об’єднує депутатів усіх скликань, даремно волає (востаннє в заяві, опублікованій «Голосом України» 3 лютого 2018-го) про необхідність корекції антикомуністичних законів. Справді, хіба міг «злочинний режим» в особі повновладної Верховної Ради ухвалити 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет України?
Революції, які передували радянській, приводили до влади політичні та економічні сили, що визрівали в дореволюційному суспільстві. Революція 1989–1991 років виявилася унікальною в тому розумінні, що в Радянському Союзі не знайшлося альтернативних політичних та економічних сил. Тому її слід назвати Революцією розпаду. Тільки під час революції почали виникати так звані неформальні громадські об’єднання на кшталт Народного руху України, але громадянському суспільству довелося визрівати практично з нуля. «Загальносоюзна» власність, яка насправді була приватною власністю комуністичних олігархів, після зникнення централізованої КПРС перетворилася на нічийну, внаслідок чого виникла проблема фінансування та функціонування економічного потенціалу. «Партія влади» в тогочасній Україні, тобто так звані суверен-комуністи на чолі з Леонідом Кравчуком (із невеликими вкрапленнями націонал-демократів), не мала самостійного управлінського досвіду, бо звикла бути керованою московською компартійно-радянською верхівкою. Будучи політично незалежною, Україна лишалася в економічній залежності від Російської Федерації. Системна криза радянського ладу після розпаду СРСР трансформувалася в гостру економічну та соціальну кризу. Внаслідок цього найбільшу підтримку виборців дістали партії, які пропагували цінності комуносоціалізму й закликали повернутися до «світлого минулого»: комуністи та соціалісти. Аналізуючи спектр політичних симпатій у 1998-му, соціологи встановили, що половина виборців не визначилися зі своїми позиціями, а серед тих, хто визначився, комуністів і соціалістів підтримували 27,5%, соціал-демократів — 7,1%, націонал-демократів — 6,2%, націоналістів — 2,9%, християнських демократів — 2,2%. Представники лівих партій у Верховній Раді гальмували політичні та економічні реформи, внаслідок чого колишня радянська республіка поступово перетворювалася на олігархічну державу.
Читайте також: Порядок у голові. Чи здолали українці совок
Соціальний склад нових, тобто пострадянських, олігархів був досить різноманітним, але їхньому бізнесу завжди була властива одна спільна риса: наближеність до урядових структур. Їхні капітали формувалися переважно на російських енергоносіях. Правлячі кола РФ готові були підтримувати економічну залежність України різноманітними преференціями, щоб у перспективі реставрувати імперію. Суверен-комуністи, які бажали домогтися політичної незалежності, щоб не мати над собою імперських очільників, не виступали проти тісних зв’язків російських олігархів з українськими. Навпаки, урядові кола сплелися з олігархами в тісний тандем. Останні почали створювати кишенькові партії, протягувати їх у парламент і за їхньою допомогою приватизувати державну власність.
Компартія України домінувала у Верховній Раді впродовж усіх 1990-х років. У 2000-му парламентська «оксамитова революція» (термін, запроваджений в обіг олігархом Віктором Медведчуком) покінчила з всесиллям лівих політсил, де їхні функції гальмування законодавчих зусиль, спрямованих на подолання радянської спадщини, перебрали на себе так звані донецькі, тобто представники території, на якій законсервувалися залишки віджилого радянського ладу включно з топонімікою.
До олігархічного ладу треба ставитися як до неминучого етапу в трансформації радянської державності у демократичну в європейському значенні слова. Саме олігархи за підтримки суверен-комуністів і націонал-демократів створили контури сучасної української державності. Утім, олігархи — соціальне зло, яке стало можливим завдяки успадкованій від комуносоціалізму атомізованості суспільства, його залежності від державного патерналізму. Боротьба з цим злом мусить бути тривалою, а перемога залежить від того, наскільки сильним виявиться громадянське суспільство, яке розвивається на наших очах.
Читайте також: Чи була Україна колонією
У майбутнє треба дивитися з оптимізмом. У цьому переконує зіставлення двох революцій, що коригують Революцію розпаду. Помаранчева революція (2004) і Революція гідності (2014) знаменували собою різний рівень згуртування атомізованого суспільства, його здатності протистояти олігархічній державі.
Спалах народного гніву, який під назвою Помаранчевої революції привернув до себе увагу всього світу, у кінцевому підсумку вилився в протистояння двох олігархічних кланів. Громадянське суспільство ще не проявило себе як повноцінна сила, Україна залишалася об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу. Її доля визначалася не так на майдані Незалежності, як на круглих столах у Маріїнському палаці з представниками Євросоюзу, ОБСЄ, Польщі та Литви, за якими проглядалися постаті великих держав.
Євромайдан відбувався за випробуваним сценарієм: переговори сторін конфлікту з іноземними посередниками, опрацювання компромісних рішень, згідно з якими одіозний Віктор Янукович зберігав на певний час посаду президента України. Протестувальники, однак, не погодилися з опонентами Януковича в парламенті, і Євромайдан переріс у Революцію гідності. Вона показала, що Україну слід розглядати вже як суб’єкт, а не об’єкт історичного процесу.
Чи вичерпаний в країні ліміт коригуючих революцій? В умовах гібридної війни з Росією треба уникати внутрішніх конфліктів. Суспільство це розуміє, хоч охочих плеснути гас у вогнище народного невдоволення вистачає. Чи можна подолати радянську спадщину реформами? Вони просуваються дуже повільно, перехідний період триває далі, але вектор розвитку позитивний.