Вінниця зупиняється під час хвилини мовчання. Зупинився трамвай, і в ньому підвелися всі пасажири; зупинились автівки, і з них вийшли водії, щоб віддати шану загиблим.
В Івано-Франківську на дверях дитячої бібліотеки є наліпка: «Цей заклад зупиняється під час загальнонаціональної хвилини мовчання».
У Києві теж не завадили б такі наліпки. У столиці треба знати місця, де відчувають потребу згадати полеглих. Доводиться постаратися, якщо хочеш провести цю хвилину пам’яті серед своїх, які теж зупиняться.
У нас на районі зупиняється лабораторія «Діла» — підводяться медсестри, касирки, відвідувачі, а після завершення хвилини мовчання дякують одне одному.
Зупиняється «Ашан» — співробітники мають особливе місце, куди виходять проспівати гімн і згадати, завдяки кому ми тут.
Зупиняється садочок, куди ходить моя донька, — принаймні у старшій групі щоранку співають гімн і вчаться з повагою до нього ставитися. В однієї з дівчат батько у війську, через відеозв’язок дивився, як вона розказувала віршик на Святі весни. Син вихователки на фронті, це щоразу видно в її тривожних і добрих очах. Адміністраторка садочка подарувала минулорічним випускникам «Дитячий Кобзар» і вдягла на випускний футболку з написом «Я хочу, щоб усі діти говорили українською». На жаль, говорять не всі.
На ринку, повз який я вранці йду, сповіщають через гучномовець про хвилину мовчання — вмикають за кілька хвилин до дев’ятої радіо на повну гучність, щоб усі встигли завершити свої закупи і приготуватися.
Раніше у трамваї лунало оголошення про хвилину мовчання, дехто підводився, побачивши, що я підвелась, я їм дякувала. Тепер це оголошення не вмикають — чи, може, мені не трапляється той водій.
Я хотіла почати цей текст словами «Київ не зупиняється під час хвилини мовчання», — але це була б неправда. Не вся правда. Не весь Київ. Але одна гучна меншість, а за нею складається враження про мовчазну більшість.
Те, що мало б бути нормою і — кажуть — є нормою в інших, менших містах України, досі поодиноке й виняткове в нашому районі Києва.
Тим часом те, що мало б бути ганебним, безсоромно звучить на повен голос. У чаті нашої вулиці вайберівські листівочки чергуються з повідомленнями від «турботливих» сусідок про блокпост військовослужбовців ТЦК та СП. Мій гнів клекоче щоразу, коли їх читаю, а надто після останнього повідомлення, скопійованого з якоїсь російськомовної сміттярки, з попередженням про «додаткові заходи з мобілізації» і заклик «бути уважними». Я не знаю, як правильно, — запропонувати їм створити окремий чат і не ганьбитись, чи й далі фіксувати в пам’яті, хто публікує ці повідомлення і хто ставить вподобайки, щоб скласти враження, хто є хто на нашій вулиці. Знову: гучна меншість формує норму для мовчазної більшості. Але є й інші сусіди: в одному дворі зник безвісти син, в іншому воює брат, у третьому чоловік і батько, в четвертому кілька людей з родини служать, у п’ятому загинув родич ще в 2022-му… Як їм читати ці ухилянтські меседжі?
На танцях, доки чекаємо дітей з іншими мамами й бабусями, починається: в одної син ховається, в іншої чоловік роками не виходить із дому, у третьої знайомі баба з дідом усю зиму прожили в будинку без опалення на високому поверсі, хоч мають інше житло, — бо хто ж купуватиме продукти їхньому сину, який ховається від ТЦК? «А чому вони мають іти служити? — говорять ці жінки. — Що для них зробила держава?» Мені так гидко після цих розмов, так соромно, що їм не соромно. «Не Україна для нас, а ми для України», — думаю словами Дмитра Мирона-Орлика, який міг спокійно й безпечно жити в Польщі, натомість перейшов кордон у 1941-му для боротьби за самостійну Україну й загинув у Києві від рук гестапо.
Виходжу із цієї задухи в коридор, телефоном обговорити з приятелем план прибиральної толоки біля нашої річки. Він у війську, як і його брат. Він був на похоронах близьких друзів із довоєнних часів і побратимів, з якими проходив БЗВП. Коли він приїздить на кілька днів побачитися з родиною, знаходить час ще провести толоку, щоб волонтерська спільнота, яку він створив, існувала й далі. Він не питає, що для нього зробила держава. Він обирає з гідністю бути серед найкращих, найдостойніших людей.
Є різна тиша. Тиша тих, хто мовчки молиться за живих і за загиблих; хто не має сил на те, щоб сперечатися з нерозумними людьми, і просто робить свою справу — воює, працює, волонтерить; хто вже ніколи за себе не скаже, бо віддав життя, щоб інші встигли приготуватись. А є тиша тих, хто чаїться в страху (як миша під плінтусом, — казала моя вчителька математики), але вже підводить голову, бо ж не соромно, і пробує нав’язати свою стратегію виживання як норму.
І гучних меншостей також кілька — залежно від вашої бульбашки, можуть бути чутнішими голоси родин військовослужбовців чи родин тих, хто роками ховається по квартирах.
Питання в тому, яка з гучних меншостей переважить у суспільстві й визначатиме норму для мовчазної більшості.
Думаю, обов’язок тилу — не давати розмивати поняття про гідне й ганебне та нагадувати про ціну нашої свободи тим, хто почав забувати.
«Я залишаюсь прогрівати будинки, щоби вам було куди повертатися!» — співають Жадан і Собаки.
