Своєю чергою для такого осмислення ключовим є концепт суспільної угоди. З одного боку, без усвідомлення принципових рис суспільної угоди, що узасадничує наше соціально-політичне буття, годі сподіватися на остаточне формування повноцінної політичної нації і направду незалежної держави. З іншого боку, український історико-політичний досвід на зламі тисячоріч увиразнює деякі фундаментальні аспекти самого феномена суспільної угоди. В сучасних соціально-політичних дослідженнях суспільна угода зазвичай розглядалася радше не як конкретна історична подія, закріплена низкою доступних для дослідження документів, а як позначення деяких рис довготривалого історичного процесу, в результаті якого виникли сучасні ліберально-демократичні суспільства.
Суспільна угода, залишаючись у сучасній гуманітаристиці поняттям, дістало всіх питомих рис літературної метафори. Тож будь-яка спроба зафіксувати історичну подію укладання суспільної угоди виглядає не як наукове твердження, а радше як акт творчої фантазії. Зрештою, документом, що втілює суспільну угоду членів політичної нації можна вважати конституцію відповідної держави. Втім, зрозуміло, що сам акт ухвалення конституції аж ніяк не вичерпує складного процесу укладання суспільної угоди. До того ж, суспільна угода є чинною лише в тому випадку, коли її визнає принаймні більшість членів суспільства. В іншому випадку вона, залишаючись леґальною підставою існування суспільства, втрачає власну леґітимність. Понад те, для здорового існування суспільного організму леґітимним має бути не лише зміст суспільної угоди, а також спосіб її укладання.
Читайте також: Чи має марксист підозрювати сам себе?
В історії європейської політичної думки ми подибаємо щонайменше три засадові варіанти концепції суспільної угоди. Перша з них належить британському філософу Томасу Гобсу, який стверджує: «Ми говоримо, що державу засновано, якщо множина людей домовляється і укладає угоду кожного з кожним у тому, що заради миру між ними і захисту від інших кожен визнаватиме своїми усі дії і міркування тієї людини чи зібрання людей, котрому більшість дає право представляти усіх (тобто бути їхнім представником) незалежно від того голосував він за чи проти них».
Як бачимо, для Гобсового розуміння суспільної угоди характерно те, що її укладають члени суспільства між собою, а не з владою. Тож із цього випливає, що влада не є стороною суспільної угоди і внаслідок цього не несе перед окремими членами суспільства жодної відповідальності. Таке розуміння суспільної угоди узасадничує політичний консерватизм. Утім, навіть для цієї концепції, яка заперечує відповідальність влади перед окремими членами суспільства, чинною є відповідальність влади перед усім суспільством в цілому. Тому народ має право на повстання лише в тому випадку, коли влада загрожує життю і добробуту не поодиноких громадян чи груп, а всьому суспільному організмові.
Варто зазначити, що навіть згідно з цією концепцією суспільної угоди народ України мав право не лише на мирний спротив, а й на збройне повстання проти Януковича і його зграї у 2013 році. Адже, відмовившись від підписання асоціації з Євросоюзом, Янукович порушив наявну суспільну угоду, що заторкнуло інтереси всього суспільства. Парадоксальність цієї події полягає в тому, що більшою мірою були упосліджені права й інтереси тих людей, які не підтримували ідею асоціації, але згідно з чинною суспільною угодою впродовж тривалого часу мали вибудовувати власне життя, планувати власну кар’єру, освіту й майбутнє власних дітей, враховуючи цей вектор розвитку країни. Тим самим вони леґітимували цю угоду, хоча й не підтримували її від початку її укладання, а Янукович одноосібно делеґалізував її, знехтувавши довготривалими планами й очікуваннями всіх громадян України.
Читайте також: Хлопчики на хрестах під веселками без дощу
Друга концепція суспільної угоди належить Джону Локу, який формулює її засадові принципи у такий спосіб: «Оскільки люди за природою всі вільні, рівні й незалежні, то нікого не можна вивести із цього стану й підкорити політичній владі іншого без його на те згоди. Єдиний спосіб відмовитися від своєї природної свободи й накласти на себе узи громадянського суспільства — це домовленість з іншими людьми про об’єднання у спільноту… Коли певна кількість людей погодилась таким чином утворити єдину спільноту чи систему врядування, то вони вже через це стають об’єднаними й утворюють єдиний політичний організм, у якому більшість має право діяти й вирішувати за решту». Лок майже відтворює формулювання Гобса. Втім, між ними існують важливі відмінності. По-перше, Гобс розглядає так званий «природний стан», що передує укладанню суспільної угоди суто неґативно як стан «війни всіх проти всіх». Тому суспільна угода для нього насамперед є запобіжником цієї нищівної війни, тож укладається вона «заради миру і захисту від інших». Лок натомість фіксує передусім позитивні характеристики природного стану, стверджуючі, що «люди за природою всі вільні, рівні й незалежні».
Можна наважитися на твердження, що для Гобса лише суспільна угода зумовлює людяність людей, які в природному стані є хижими тваринами, що знищують одне одного. Як відомо, Гобс для опису природного стану запозичує вислів римського драматурга Плавта «homo homini lupus est» («людина людині вовк»), хоча в самого Плавта цей вислів розлогіший і має дещо інший і не такий радикальний сенс. У творі «Осли» він пише: «Людина людині вовк, якщо вона її не знає». Для Лока, натомість, суспільна угода реалізує фундаментальні характеристики людей, гармонізуючи їх, узгоджуючи між собою такі природні риси людини, як свобода, рівність і незалежність. Із цієї відмінності випливає друга. За Гобсом, учасники суспільної угоди, домовляючись між собою, відмовляються від власної сваволі, й передають усі права керування суспільством владі, яка не є учасником суспільної угоди, а отже, не підзвітна тим, хто її укладає, а має натомість повсякчас стримувати їхню природну ворожість одне до одного, аби вможливити виживання суспільного організму. З Локової концепції суспільної угоди випливає те, що її укладають не запеклі вороги, аби убезпечити себе одне від одного, надаючи владі необмежене право на застосування насильства заради збереження миру, а вільні, рівні й незалежні громадяни з відповідальною перед ними владою, яка має дбати про дотримання умов реалізації їхньої свободи, рівності й незалежності. Політичний лібералізм спирається саме на цю концепцію суспільної угоди.
Читайте також: Що таке філософська традиція?
Зміну суспільних настроїв активних громадян України впродовж і відразу після першого Майдану 2004 року можна проінтерпретувати як перехід від Локового до Гобсового розуміння суспільної угоди. Протест було зумовлено фальсифікацією виборів з боку влади. Якщо дивитися на це очима Гобса, то це не виправдовує масові протести, адже згідно з його концепцією суспільної угоди влада не є стороною, що її укладає, тож і порушити її вона не може. Опір владі є леґітимним лише в тому разі, коли влада стає ворогом всьому суспільству, а не тоді, коли вона сфальсифікувала вибори, знехтувавши думкою нехай і більшості громадян. Натомість, з Локовою позиції фальсифікація виборів є порушенням суспільної угоди з боку влади, що не лише виправдовує, а й вимагає активний спротив із боку громадян. Відразу ж після перемоги першого Майдану й обрання Ющенка президентом України переважна більшість колишніх протестувальників притьмом опинилася в Гобсовій позиції, очікуючи від новообраного президента та його команди розв’язання, якщо не всіх, то більшості соціальних і політичних проблем. Ті, кого до протесту проти фальсифікації виборів спонукало Локове розуміння суспільної угоди як угоди між громадянами та владою, почали дивитися на нову владу з позиції Гобсової концепції суспільної угоди, згідно з якою влада є не так стороною, як предметом угоди, що її громадяни укладають між собою. Ліберальна вимога від влади бути чесним учасником угоди перетворилася на консервативне очікування від неї стати рятівником нації. Це очікування тішить того, хто при владі. Втім завдання виявляється нездійсненним, і вчорашній переможець перетворюється на лузера. Яскравою ілюстрацією цього став жалюгідний результат Ющенка на президентських виборах 2010 року.
Третій варіант концепції суспільної угоди віднаходимо в Жан-Жака Русо. Згідно з ним «…кожен з нас перетворює свою особу і всю свою силу на спільне надбання, яке перебуває під верховним керівництвом загальної волі, а кожного з членів тіла ми визнаємо невід’ємною часткою цілого». На перший погляд таке розуміння суспільної угоди якнайкраще згуртовує окремих громадян і має спричинитися до успіху всього суспільства. Втім, саме ця концепція містить зародки тоталітаризму, коли воля окремих реальних індивідів розчиняється в удаваній спільності нації або держави, що дає змогу чи то окремій особистості, чи то окремій партії узурпувати владу від імені всього суспільства. Найяскравішими прикладами такої узурпації в ХХ сторіччі були німецький нацизм і російський більшовизм.
Досвід цієї узурпації у вигляді совєтського тоталітаризму пережили кілька поколінь сучасних громадян України. А от те, куди прямує наша держава сьогодні, багато в чому залежить від відповіді на питання: тож яка в нас суспільна угода?