Хоч як людство не вихваляється досягненнями, але навіть невелика негода одразу стає значним випробуванням. Географічні широти, в яких розкинулася Україна, часто, окрім ворожих нападів, підкидають і холодні зими, які щоразу стають несподіванками. Як же ці «сюрпризи» природи переживали ті, кого ми сьогодні шануємо, як видатних особистостей?
Як боротися з холодом – поради від нашої еліти
Українська інтелектуальна еліта зрізу ХІХ – ХХ століть добре знала, що таке холод. Зима ставала випробуванням не лише для тіла, а й для характеру, але у той же час джерелом спостережень, іронії та філософських узагальнень. Опубліковані листи, щоденники й мемуари дозволяють побачити певну «школу виживання» в холоді.
Леся Українка, з її непростим здоровʼям, наприклад описувала побутову боротьбу з холодом як частину щоденного ритуалу. У листі з Відня за 1891 рік вона іронічно фіксує момент приготування до сну, який у холодній оселі набував особливого значення:
«Починаю з лягання спати, бо се теж момент цікавий: людина розбирається, лягає і вкривається, але не одіялом, а грубою периною, і з-під тої перини виглядає як курча з яйця; таке укривання не лишне, бо в хаті інший раз буває не дуже гаряче».
А в листі до дядька Михайла Драгоманова з Колодяжного у 1892 році вона зізнається:
«Тепер стоїть сама бридка зима з вітром, дощем та ожеледдю, дуже для мене неприємна і шкодлива, та вже нічого не враджу, – літом будемо настояще жити, а тепер як-небудь перекалатаємо. Я все-таки ще тримаюся не згірше, як на зимову пору, то навіть добре, і стараюсь триматися поради одного варшавського лікаря: “Jeść, spać i nic nie robić” («Їсти, спати і нічого не робити»), остатнього пункту, однак, найменше придержуюсь, бо то вже було б занадто нудно, та й без потреби то».
Побутові «лайфхаки» Лесі Українки включали й турботу про зовнішнє утеплення:
«Сьогодні я ходила на Крещатик і купила собі теплі рукавиці, здається, вони такі теплі, що в них можна й без муфти ходить, але, звичайно, хто має муфту, то тим краще для нього. Я тепер часом надіваю Лілину шапочку і муфту, якщо ми не разом куди йдемо».
Борис Грінченко ще молодим учителем на Харківщині вимагав від адміністрації нормального опалення школи, але його не чули. Тоді він добув сокиру, пішов до повітки у волосному дворі. Витяг із стіни дошку і заходився її рубати. На лемент прибіг хтось із «начальства» і ласкавенько попрохав не руйнувати повітки. Зараз же дали дров з волосних, а другого дня привезли з лісу для школи. Так Грінченко поборов холод у школі.
Його дружна, Марія Грінченко згадувала, як запрошувала селянок в Олексіївці, на території сучасної Луганщини, навчатися вишивати. А коли була надворі завірюха або великий мороз, то дівчата, які жили далеко, залишалися ночувати у Грінченків. Тоді вони співали і загадували «загадки про вірші»: говорили по одній фразі чи по одному куплетові і треба було вгадати назву вірша і якому поетові він належить, або називалось прізвище і треба було вгадати, в якому оповіданні воно згадується.
У, здавалося б, теплій Одесі для лікаря й громадського діяча Івана Липи холод був не лише побутовою проблемою, а й соціальним маркером. У 1902 році він фіксує реалії життя провінційного медика:
«В хаті температура 6–7° і печка зруйнована! От так живуть у нас лікарі про вбогих. Та це цікаво для мене, бо йдучи раним-рано за 5 верст до своєї лікарні, я маю щастя бачити всю поранкову красу Одеси, яку закрасив білий сніг, маю приємність почувати полтавський мороз».
Тож він одразу і пропонує спосіб боротьби з холодом – щоденну прогулянку понад 5 км до роботи: від Ланжерона до Слобідки.
Вже за комуністичного панування на початку 1920-х академік Сергії Єфремов нарікав на боротьбу з побутовими труднощами і холодом:
«2 січня. Замерзла вода у водотязі. З 10-ої до 2-ої грів коло водоміра [рури], аж таки добився, що вода пішла. Добре, що хоч цим разом рури не потріскали, а що буде далі. Роблю казна що, а своя робота стоїть».
У нього навіть виробився страх, «щоразу, прокидаючись, думав про те, що вода замерзла й доведеться поморочитись, поки її одігріти». Тоді ж він і «мусив мандрувати аж на Деміївку по дрова. Знов пропав день на дурничку. А скільки ж їх пропадає!»
Холодний Львів описував історик Іван Лисяк-Рудницький, де зима 1935 року постає вже не лише як стихія, а як тло міського й навіть романтичного життя:
«Єзуїтський город у Львові можна сміло назвати святинею Любови. У зимовий час, коли навіть лещатарі (лижники) з покликання втікали додому, потираючи зачервонілі з морозу носи, можна було нераз у тім чудеснім закутку стрінути притулену до себе пару на вузенькій лавці парку».
А вже зиму 1940 року, коли він перебирався через совєцько-німецький кордон він описував так:
«Ми вийшли на великий надсянський битий шлях (співали серед ночі телеграфічні дроти!) та нарешті допленталися – перемерзлі та зовсім закостенілі – до якоїсь селянської хати… Був тріскучий мороз і я не раз злазив з воза, щоб хоч трохи зігрітися маршем».
Географ Степан Рудницький, пишучи з Харкова наприкінці 1920-х років, демонструє майже стоїчне ставлення до холоду, водночас чітко розрізняючи «сухий» і «нездоровий» мороз:
«Цьогорічна зима в Харкові не була гостріща, як попередні. Тут мороз – 30°, ніяка невидальщина, що зими бувають… Ви там, у Європі, не пристосовані до холоду так добре, як ми. Там холод всякий, нездоровий, у нас сухий, тріскучий». І також додавав, що сам до зими готується, запасаючись надійним кожухом та шапкою.
Холод як привід відкласти справи на потім
У житті українських інтелектуалів холод часто ставав цілком легітимною причиною щось не зробити чи відкласти. Мороз дозволяв узяти паузу, не виходити з дому, не копирсатися в архівах, не вирушати в дорогу, не виконувати навіть улюблені справи.
Театрал Марко Кропивницький, відомий своєю енергією й любов’ю до полювання, визнавав владу холоду. У грудні 1890 року він нарікає, що через мороз доведеться відкласти похід на полювання, хоча йому це було необхідним, бо «завжди після полювання робився добрішим і постійнішим».
Михайло Драгоманов у 1893 році, перебуваючи в Софії, не соромився визнати холод об’єктивною причиною затримки інтелектуальної праці. Коли потрібно було доопрацювати переклад і шукати додатковий документ по валізам, які не було розкладеними після переїзду, він зазначав, що «розшукати єго по моїм портфелям буде не легко, а надто зваживши, що вже в моєму кабинеті бібліотеці досить холодно». Про інший матеріал писав, що «треба лізти в спеціальну скриню, а вона в холодному місці. Попробує жінка полізти».
Пізніше писав до Франка, що ніхто не допоможе із пошуком: «книгами радий Вам помогти, та ось біда: тих, власне, книг, що Ви називаєте, в мене нема, а другі всі в хаосі, з котрого ледве вибрані фольклорні видання. Ні я, ні Леся з ногою, ні жінка моя, змучена 1000 робінзонств, того хаоса розібрати не здолаємо, та ще зімою по скриням, котрі стоять в ріжних холодних місцях».
Схоже і академік Микола Василенко у 1921 році через холод погоджувався на несподіване побутове усамітнення. Мороз ніби звільняє від соціальних обов’язків: «На дворі сильний мороз, що сягає 17 градусів. Хоч я здоровий, та виходити надвір мені не радять гості. День просидів на самоті, у дійсності – займався кухонною справою».
Холод як іспит мотивації
Зима в українській інтелектуальній традиції часто була не просто тлом життя, а випробуванням на витривалість, дисципліну, здатність не зупинятися. Так Іван Франко у 1903 році перепрошував за затримку з листом і в роботі:
«від кількох днів я просто завалений коректами і не можу дати собі ради. Надто у нас були сильні холоди, останніми днями вітер у хаті не давав топити в печах, і ми два дні сиділи в нетоплених покоях, а переважно в кухні, – можете уявити собі, яка гірка моя робота».
А мецената і землевласника Євгена Чикаленка холод постійно випробовував щодо організації роботи: завалена снігом дорога заважала продати зерно, або слідкувати за худобою: «Як запахло весною, то я вже почав був збіратись в Перешори, аж знов завіяла зіма, але у всякому разі 15 марта маю приїхати на обкот (обвець), хоч і весни не буде». Хоч на Одещині мороз міг ставати і порятунком від багнюки на дорогах: «саме вийшло так, що тепер замерзло, накотилась добра дорога і я здаю “пшеницю” і одлучитись ніяк не можу ні на годинку. Досі була грязюка така, що не можна було з двора виїхати, через те купці не забирали хліба».
У щоденникових записах Володимира Винниченка письменник згадує холод як подолане завдання поряд із написанням текстів: «22.12.1914. Ясно. Великий мороз. “Босяк”», «23.2.1915. Мороз. “Хочу!”. А на наступний день: великий мороз. Возня з зубом. “Хочу!”».
Звісно найяскравішим і водночас парадоксально життєствердним є відомий останній лист Олени Теліги з Києва зими 1942 року. Столиця тоді замерзала від руйнувань збоку московитів і нацистів, але українці намагалися відроджувати вільну культура та науку.
«Вітри віють без перестанку. Мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Миколи або снігові баби: волосся, вії, комір пальта, все робиться за хвилину білим! Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом все роблять експерименти: то включають, то виключають…Пальта у нас всіх неймовірно легкі, а Ірлявський ходить у літньому. Коли ми йшли вчора ввечорі коло засніженого університету, самі білі і замерзлі так, що устами не можна було поворохнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому, я собі яскраво усвідомила,що та мить і для мене, для Ірлявського,… буде пам’ятатися, як символ того “найгіршого” в Києві… Одним словом: “Сніг і вітри над моєю вітчизною”».
Молода жінка мужньо витримувала ці вітри й обнадійливо завершувала послання і до письменника Олега Лащенка, і до нас усіх:
«Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна. Це відчувається щодня в різних розмовах у Спілці, в їдальні, в моїй хаті. Це відчувається в тих віршах і рефератах, що мені зносять до Спілки. В десятках запрошень до різних людей, що пропонують навіть жити в них тепер. А тому у нас всіх, навіть помимо всіх прикростей, помимо голоду щодня, помимо навіть собачого холоду — у всіх нас чудесний настрій і всі ми почуваємося не лише психічно, але й фізично — цілком добре».
Тож для української еліти холод часто був реальністю, у якій мотивація або витримувала перевірку, або зникала. Проте найважче звісно було військовій еліті суспільства, починаючи від крутянців, як писав полковник Олександр Удовиченко:
«Бадьоро шли юнаки на зустріч наступаючим москалям. Був мороз до 12 ступенів. Юнаки були убрані в своє шкільне убрання. Залягли лавою і відкрили вогонь по лавах москалів. Москалі не зупиняючись йшли наперед, бо вогонь юнаків приносив їм мало шкоди. Між тим мороз давав себе знати, і юнаки, лежучи на голім снігу, замерзали, але продовжували стріляли. Ворог наступав лавою, значно ширшою ніж юнаки, і охоплював їх на флангах, особливо на правому. Москалі підійшли на кілька десятків кроків, юнаки захвилювалися і розпочали відступ, але було вже запізно. Замерзлі члени не слухалися і москалі розстрілювали юнаків на короткій віддалі»…
І завершуючи сьогоднішніми оборонцями України. На фронті холод – це ще один ворог, але невидимий і всюдисущий. Цивільним, навіть у холодних помешканнях, його бороти значно легше, достатньо тільки памʼятати, що усі, навіть найлютіші зими, минули, тож мине і ця.