За два роки до братів Люм’єрів у приморській Одесі в готелі «Франція» — яка іронія! — відбулася художня виставка живих фотографій, що рухаються за допомогою електричної машини — те, що ми сьогодні назвали б кінопоказом. На екрані того вечора було дві стрічки: «Вершник» і «Метальник списів», обидві зняті на іподромі. Однак Йосип Тимченко — українець, який винайшов кінетоскоп з дисковою фотопластиною, — свій винахід не запатентував, тож батьківщиною кінематографа вважають Францію. Утім, й українське кіномистецтво ХХ століття з осередками в кількох кіностудіях стало яскравою сторінкою світової історії кіно. Згадаймо, де й хто знімав фільми, що нині вивчають майбутні режисери й оператори в усьому світі.
Одеська кіностудія художніх фільмів — колиска українського кінематографа
Першою, звісно, варто згадати кіностудію на березі моря, на Французькому бульварі, утворену 1919 року як обʼєднання кількох приватних кіноательє з власними знімальними павільйонами. Обʼєднання, однак, було насильницьким, адже майно приватних контор просто націоналізували й натомість утворили державну кіностудію, яка спершу була частиною агітвідділу Червоної армії. Та вже 1922 року її виокремлюють як Одеську кінофабрику Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), і розпочинаються її золоті часи.
Розквіт студії повʼязаний, зокрема, з постаттю доброго генія українського кіно — Юрія Яновського, талановитого письменника, сценариста, головного редактора кінофабрики з 1926 року. Майстер нетворкінгу, Яновський одразу запросив до міста на березі Чорного моря найкращих тогочасних письменників для створення сценаріїв: Ісака Бабеля, Миколу Бажана, акторів: Амвросія Бучму та Юлію Солнцеву, однак найбільшим діамантом став тоді нікому не відомий Олександр Довженко — майбутній геніальний український режисер. Саме за сприяння Яновського, який вірив у талант друга, Довженко знімає свої перші фільми в Одесі: «Вася-реформатор» (1926, не зберігся), «Сумка дипкурʼєра» (1927), «Звенигора» (1928). Останній — один з найкращих українських фільмів ХХ століття, сценарій до якого написали Майк Йогансен і Юрій Тютюнник (хоч незадоволений геній Довженко його сильно переписав).
«Одеса захворіла на кіноманію» — так писав про той час Микола Бажан. «Не дивувалися, коли вулицями мчали вершники з погонами й стріляли в повітря. Кінематографічна ера в житті Одеси. А раніше була торгова, портова…» — а це вже слова із щоденника власне Яновського. Раптом кіностудія, яка раніше випускала по 2 фільми на рік, у 1926 представляє на екранах аж 26 стрічок! А це — 40 % тогочасного виробництва СРСР. Варто додати, що на тлі все ще розгортається політика українізації, тому всі стрічки мають яскравий народно-український характер. Це була справжня культурна експансія!
Однак зі згортанням політики коренізації, з посиленням репресій і заборон, фізичним знищенням інтелігенції кіностолиця на березі моря занепадає. Центр кіновиробництва зміщується до Києва.
Утім, ще одним яскравим спалахом в історії Одеської кіностудії через багато десятиліть стала постать режисерки Кіри Муратової, яка почала знімати ще в 1960-х, проте її фільми багато років були заборонені, і лише в незалежній Україні цим технічно-новаторським, філософсько-глибоким і щирим роботам вдалося отримати визнання як на батьківщині, так і за кордоном (наприклад, нагороди й відзнаки Американської кіноакадемії і Берлінале).
Постер фільму «Ордер на арешт»
Що подивитися: «Звенигора» (1928, реж. О. Довженко); «Ордер на арешт» у сучасній версії з музичним супроводом гурту «Вагоновожаті» (1927, реж. Г. Тасін); «Астенічний синдром» (1989, реж. К. Муратова).
Що почитати: Ю. Яновський «Майстер корабля» — яскравий портрет тогочасної Одеси, а саме кіностудії, з перших уст, де кожен персонаж має прототипа серед колег; Й. Козленко «Танжер» — художній ландшафт тогочасної кінематографічної Одеси.
Київська кінофабрика — «український Голлівуд над Дніпром»
На тлі шаленого успіху Одеської кіностудії 1926 року вирішили спорудити ще одну в Києві. Проєкт-блискавку, 40-гектарний кінокомплекс, виконали за рекордні строки — усього за рік. І вже 1928-го найбільша в Європі — за повідомленнями в пресі — фабрика з виробництва кіно відкрилася фільмом «Ванька й месник» (реж. А. Лундін). Дивом будівельного проєкту став знімальний павільйон площею 3500 квадратних метрів: у ньому можна було одночасно знімати кілька десятків фільмів, а всередину спокійно могли заїхати автомобілі, поїзд і навіть літак.
Попри всі історичні перипетії, кіностудія ніколи повністю не припиняла працювати й має кілька самобутніх періодів розквіту. Тут зняли найкращі фільми українського кінематографа. Найперше — більшість стрічок Олександра Довженка, який через кілька років переїхав з Одеси до Києва. На памʼять про його внесок кіностудія має імʼя Довженка з 1957 року. Майже одночасно з маестро українського кіно тут працювали брати Кауфмани, один з яких увійшов в історію під псевдонімом Дзиґа Вертов. Тут він знімає свої культові фільми: «Одинадцять», «Людина з кіноапаратом» й «Ентузіазм: симфонія Донбасу», які потужно вплинули на формування окремої мови кіномистецтва так само, як і творчість Івана Кавалерідзе, що також працював на цій кіностудії.
Будівництво Київської кінофабрики
Радянська влада досить швидко заборонила й знищила авангардне мистецтво, а сама кіностудія увійшла в об’єднання «Союзкіно». Та наступною важливою сторінкою кінокомпанії став повоєнний період, а саме 1960-ті, часи феномену «поетичного кіно» — особливої мистецької течії в українському кінематографі з виразною, поетичною візуальністю. Цей рух повʼязаний насамперед з іменем Юрія Іллєнка, але також, звісно, Сергія Параджанова й Івана Миколайчука. Якщо не розширювати поняття штучно — до поетичного кіно варто зараховувати не більше як два десятки фільмів — усі зняті на київській кіностудії — однак кожен з них став потужним і неповторним кіношедевром світового рівня. Але й цей кінематографічний ренесанс спіткала доля авангардистів: уже в 1970-х ці стрічки з яскравим народним забарвленням заборонили чи обмежили в показі.
Сторінка з книги «Будівництво соціалістичного Києва», присвяченої Київській кіностудії
Ще один цікавий період студії — 1990-ті — ще малодосліджений, однак і там були свої перлини кіно, які закарбували сповнений надій, очікувань і невідомості час зламу останніх років СРСР. Цю атмосферу найкраще передає творчість режисера Романа Балаяна, зокрема його фільм «Польоти уві сні та наяву», у якому зріз епохи накладається на долю однієї людини.
За майже сторічну історію Кіностудії імені Олександра Довженка тут випустили у світ понад 1200 стрічок. Історія кінофабрики й знімального простору триває дотепер — уже як частина українського кінематографа доби незалежності.
Що подивитися: «Людина з кіноапаратом» (1929, реж. Дзиґа Вертов); «Земля» (1930, реж. О. Довженко); «Тіні забутих предків» (1965, реж. С. Параджанов); «Польоти уві сні та наяву» (1982, реж. Р. Балаян).
Дзиґа Вертов (крайній зліва) на знімальному майданчику під час зйомок
Що почитати: «ВУФКУ. Lost & Found» (видання Довженко-центру) — майже детективна документальна історія про забуті, втрачені й віднайдені фільми 1920-х років.
Ялтинська кінофабрика — кіно з етнічним присмаком
Історія про український кінематограф була б неповною без згадки про Ялтинську кіностудію в Криму. Утворена майже одночасно з Одеською, кіностудія була першою (та єдиною), яка знімала фільми на кримськотатарську тематику. Історія кінофабрики могла бути довшою, однак раптовий землетрус 1927 року завдає суттєвої шкоди, а головне — змусив керівництво перевезти більшість обладнання на нову фабрику в Києві.
Усе-таки, попри коротке життя, на студії зняли приблизно три десятки фільмів, які показували в Німеччині, Великій Британії, Франції, Чехії. Найвідомішим її режисером став Володимир Гардін. Після 1920-х кінофабрика й далі існує, хоч і на невеликій потужності. І все-таки найтрагічніший період її існування — нині: після анексії Криму Росією кіностудія перейшла у власність країни-агресора.
Ялтинська кіностудія. Фото: Станіслав Цалик
Що подивитися: «Остап Бандура» (1924, реж. В. Гардін); «Алім» (1926, реж. Г. Тасін).