15 січня виповнилося 100 років від заснування перекладацького журналу «Всесвіт» — легендарного у свій час і занепалого сьогодні з низки причин. Від доступності й різноманітності перекладів у книжковому, а не журнальному форматі — до репутаційних скандалів довкола нинішнього головного редактора.
Вагу перекладів українською розуміли — недарма Емський указ серед іншого заборонив видавати переклади «малоросійським наріччям». Тож перекладацькі набутки наддніпрянців межі століть виходили в галицьких часописах і друкарнях. Гурток «Плеяда» з Лесею Українкою формував розлогий список того, що конче треба перекласти українською з-поміж світової класики й сучасності — не лише простеньке для простолюду, а й складне за мовою та сенсами.
Читайте також: Versus перекладацький
Щойно з’явилася можливість, у часи УНР виникла ідея створення журналу іноземної літератури, але тоді не встигли.
У січні 1925 року вийшов друком перший номер журналу «Всесвіт» із зірковим складом: Василь Еллан-Блакитний — головний редактор, Микола Хвильовий — літературний редактор, Олександр Довженко — художній редактор. Над обкладинками тогочасного «Всесвіту» працювали Анатоль Петрицький, Іван Падалка та інші велети.
У 1925–1934 роках журнал виходив двічі на місяць і був «універсальним ілюстрованим журналом». У жовтні 1934-го його було закрито, чимало працівників і дописувачів репресовано.
У 1958 році журнал відродився в Києві як цілком перекладацький зусиллями Максима Рильського, котрий особливо вболівав за переклади. Українська література, яку насильно обмежували провінційними рамками, нарешті отримала змогу вирватися на світову арену. Журнал виходив щомісяця і знайомив читачів із класичною та сучасною закордонною літературою. Це було дійсно вікно у світ: у «Всесвіті» виходили українською «Сто років самотності» Ґабріеля Ґарсіа Маркеса, «Хрещений батько» Маріо П’юзо, «Бунт розуму» Ірвінґа Стоуна, «Звіроферма» Джорджа Орвела, твори Франца Кафки, Джеймса Джойса, Стефана Цвайґа, Семюела Беккета, Вільяма Фолкнера, бестселери Агати Крісті і Стівена Кінґа.
1963 року побачила світ добірка перекладів репресованого неокласика Миколи Зерова з передмовою Григорія Кочура. Деякі тексти встигали перекласти українською раніше, ніж вони з’являлися російською. Тож журнал передплачували по всьому Союзу, бажаючи швидше прочитати класику і новинки.
«Як наслідок, “Всесвіт” зробився аж надто добрим і популярним (разовий тираж «товстого» україномовного «місячника» стабільно тримався на позначці за 60 тисяч) — і це з погляду системи почало здаватися небезпечним. Адже українську культуру повинні були уособлювати тоді явища типу «залізобетонного соцреаліста» Собка чи суржикомовного Тарапуньки», — коментує перекладач Максим Стріха.
Така «лагідна українізація» не могла задовольнити керівництво держави: головних редакторів Олексія Полторацького і Дмитра Павличка по черзі усунули з посади. Натомість 1978 року журнал очолив Віталій Коротич, яскравий поет-шістдесятник, а потім — автор «викривальних» книжок. «Всесвіт» був здебільшого звужений до текстів країн соцтабору, наклади скоротилися вдвічі.
1986 року головним редактором став Олег Микитенко, «Всесвіт» знову розширив коло тем і радував підписників. У 1989 році редакція заснувала щорічну літературну премію «Мистецтво перекладу» імені Миколи Лукаша. У цей час у «Всесвіті» надрукували «Коханця леді Чаттерлей» Девіда Герберта Лоуренса в перекладі Соломії Павличко. Але так тривало недовго — у 1990-х наклад зменшився до кількох тисяч (у 1930-му річний наклад “Всесвіту” сягав 1,5 млн примірників, у 1990-му — 785 тисяч щороку).
Поет Олег Коцарєв зауважив: «За збігом обставин, саме сьогодні мені трапився бібліографічний покажчик “Журнал “Всесвіт” у ХХ сторіччі”. Погортавши його, я знайшов одну пізнавальну таблицю. З якої, зокрема, можна дізнатися про динаміку накладу культового журналу від 1925 до 2000 року. Виявляється, тиражі “Всесвіту” “вбив” зовсім не інтернет (саме розвитком інтернету ми часто автоматично пояснюємо занепад тих чи інших представників паперової преси). Адже, як бачимо в таблиці, падіння почалося в 1991 році, обвальним стало у 1993-му, а від 1997 року справа завмерла на двох із чимось тисячах. Зрозуміло, що в ті часи ніякий інтернет не міг мати жодного впливу на “Всесвіт”.
Справа в економічних проблемах? Занепаді державної підтримки? Зубожінні читачів? Зміні їхніх смаків? Зміні редакційної політики? Трансформації культури та суспільства загалом? У всьому потроху? Цікаве могло б бути локальне дослідження».
Читайте також: Переклади, щоб я тебе почув
«Всесвіт» — найстаріший український журнал іноземної літератури, його значення для української культури у другій половині ХХ століття важко переоцінити. Журнал продовжує виходити — тематичними числами, присвяченими національним літературам, здвоєними і строєними випусками (найсвіжіший — № 9–12 за 2024 рік), є сайт, можна передплатити електронну версію. Та, на жаль, сьогодні він не встигає за часом, не є майданчиком обговорення найсвіжіших віянь і викликів у перекладі. Його животіння викликає жаль, як і закриття «Наукової думки» та занедбання інших інституцій із тяглою історією, що не реформуються й занепадають.