Наразі Україна гідно витримує навалу московської орди, проте закриття неба над Україною залишається одним з ключових питань для безпеки нашої держави. Чи готові наші західні союзники піти на такий крок? І чи це єдиний сценарій вирішення проблеми? В трьох питаннях розберемо, чому зволікає Захід, що насправді ми можемо втратити та на яких альтернативах варто наполягати нашим дипломатам.
Суть питання
Як виходить з назви, йдеться про специфічний військовий режим, який “закриває” повітряний простір на певною територією для літаків тієї чи іншої держави, військового блоку чи окремої організації. Вона дозволяє повністю ізолювати один від одного повітряний та наземний театри бойових дій для іншої сторони, таким чином нівелюючи її потенціал до війни у повітрі. Режим закритого неба (no-fly zone) є відносно недавнім винаходом, які країни НАТО застосовували протягом 1990-2000-х років в Боснії та Герцеговині, в Іраку та в Лівії.
В усіх випадках свого застосування безпольотна зона доводила свою виключну ефективність. Будучи фактично 100%-м володінням повітряним простором, вона дозволяла вільно здійснювати наземні операції і мати стретагічну ініціативу завдяки перевазі власної авіації. Відповідно, в усіх описаних випадках ми бачили саме такий перебіг операцій.
Читайте також: Ворог несе втрати: які перемоги українського війська на фронті та поразки у окупантів (ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Безпольотна зона є, до того ж, доволі гнучкою в своїй інструментальності. Вона може бути забезпечена як абсолютною перевагою власної авіації, так і непоборністю систем протиповітряної оборони; як з допомогою союзників, так і власними силами (з їх матеріальною підтримкою). Але в цій гнучкості виникає проблема, коли ми доходимо до правового режиму такої зони. У випадку прямого військового протистояння все доволі просто – отримання повної переваги у повітрі є однією із початкових цілей будь-якої сторони конфлікту.
То чому ж ні?
Не зважаючи на очевидні плюси навіть для своєї власної безпеки, лідери наших західних партнерів не поспішають вмикати режим no-fly zone над Україною. Ні Сполучені Штати, ні Велика Британія, ні жоден з інших потужних західноєвропейських союзників не наважується на такий крок. Хоча засобів та техніки, які наразі знаходяться на східному фланзі НАТО – особливо з урахуванням його останнього посилення – було більш ніж достатньо для цієї мети.
Основним аргументом проти втручання для наших партнерів слугує ризик розв’язання, як вони кажуть, Третьої світової війни. Але тут постає зустрічне питання: а хіба вона вже не розгортається? Хіба широке залучення в конфлікт третіх сторін і спроба Москви розширити його на інші сусідні держави не створює вже достатніх загроз? І хіба розгортання ядерного потенціалу не є тією межею, за якою Захід має діяти більш рішуче?
Очевидно, що логіка Брюсселю, Вашингтону, Берліну та Парижу полягає в тому, що наразі самі лише санкції можуть стати достатнім стримуючим фактором від агресії. І дійсно, курс російського рубля та масова продуктово-товарна паніка у великих містах РФ це яскраво демонструє. Проте варварська тактика обстрілу житлових кварталів, яку наразі активно задіює російська армія, залишає все менше і менше морального підґрунтя для такої позиції Заходу.
Читайте також: Що таке ІПСО, чому важливо це знати і які операції зараз проводить Росія проти України
Які є альтернативи?
Не треба думати, що відсутність згоди західних партнерів увімкнути над Україною безпольотний режим означає повну відмову від будь-якої допомоги в цьому напрямі. Врешті, виживає не найсильніший, а найбільш пристосований (ох вже ці старі неправильні прочитання біологічної класики!). Тому зараз України треба опанувати здатність творити нові смисли у міжнародній політиці.
Саме зараз наша дипломатія має бути сконцентрована на декількох ключових напрямках роботи із партнерами:
По-перше, це створення обмеженої безпольотної зони. Цей режим передбачатиме закриття неба над об’єктами критичної інфраструктури, знищення яких може викликати екологічні та техногенні катастрофи континентального масштабу. Наразі в Україні функціонує 15 атомних енергоблоків, кожен з яких може стати мішенню для російської авіації чи ракетної артилерії. Навіть сам факт захоплення Чорнобиля і загроза знищення укриття із радіоактивними відходами демонструє загрозу, яку становлять російські збройні сили для безпеки галузі (а по факту — для безпеки значної частини світу). Закрите небо над цими об’єктами гарантує загальноєвропейську безпеку та унеможливить російський шантаж.
По-друге, це стратегічне постачання засобів протиповітряної оборони та літаків. Україна наразі достатньо мотивована боротися з агресором усіма доступними засобами. Але, як це завжди буває в асиметричних конфліктах, нам баркує технічного забезпечення. Тому надання систем ППО та посилення льотного парку військово-повітряних сил дозволить посилити безпеку в небі України і потенційно отримати перевагу над росіянами у повітрі на стратегічних напрямках.