Усі процеси початку 2014 року на Сході країни й досі достатньо не досліджені. Сьогодні Тиждень розповість, як захоплювали будівлю луганської СБУ, чому напали саме на неї і як так сталося, що в цьому управлінні в Сєверодонецьку й досі працюють сепаратисти. Нашим свідком є оперативний працівник Служби безпеки, який перебував під час штурму в будівлі й брав участь у її захисті. Розповідь буде від його особи. Деякі подробиці ми тут оминемо, але обіцяємо повернутися до них найближчим часом.
Підготовка до війни в Луганську стартувала ще з початку Майдану: істерику стали нагнітати заздалегідь, ще в 2013-му. Однак із початку січня 2014-го й загострення в Києві місцева еліта робила кроки, які безпосередньо свідчили про її наміри. Наприклад, було створено так звану Луганську гвардію на чолі з Арсеном Клінчаєвим, давнім соратником Єфремова. Людей почали вже конкретно накручувати за регіональним принципом, мовляв, якщо до влади прийдуть западенці, то нас усіх будуть різати.
Наше місцеве керівництво СБУ мало дуже тісні зв’язки з росіянами. Мова про Третяка, який колись був начальником охорони в Партії регіонів і думав, що стане головою СБУ за Януковича. Але зрештою керівником став Хорошковський, а Третяк поїхав заробляти на внуків до Луганська, зокрема кришував контрабанду. Зв’язки з ФСБ були постійними. Вони приїздили до нас у гості, Третяк з очільниками їздив до Ростова. Доходило до того, що в нашому управлінні постійно висіла реклама відпочинку у відомчому санаторії ФСБ. Аж до середини березня 2014 року! Не знаю, може, когось здивував його нещодавній перехід на бік «ДНР», але не мене. Він просто очікував, доки виміняють його сина-зрадника, якого затримала контррозвідка.
Читйате також: Анатомія сепаратизму
Паралельно відбувався ще один дуже загрозливий процес. Росіяни почали поступово підминати під себе контрабандистів, які завжди працювали на кордоні. І дістали доступ до всієї нашої агентури. Особливо важливим моментом було те, що, коли в березні 2014-го Третяк утік, а на його місце призначили Олександра Петрулевича, останній, прийшовши до СБУ, побачив, що зникли всі оперативно-розшукові справи, списки агентури, багато агентурної інформації, майже вся документація. Як казав мені Петрулевич, коли він викликав начальника секретної частини, той почав м’ятися, мовляв, ми все спалили. Але коли новопризначений начальник вимагав показати точне місце або діжки, де все це було спалено, той став казати, мовляв, ми не в Луганську палили, у Стаханові, потім про Красний Луч згадав. Коротше кажучи, зрозуміло, що Третяк вивіз документацію до Росії. І саме наша агентура, яку ми вели та вербували, відіграла потім чималу роль у захопленні СБУ.
Власне, вся перша половина березня — це була спроба Єфремова поторгуватися з Києвом. Тоді ситуацію «качали» саме його люди. Вони не до кінця розуміли, з чим граються, коли звозили сюди на ці мітинги людей з області та з Росії. Думали, що контролюють усе, що просто використовують натовп у своїх цілях. І до певного моменту це діяло. Однак потім, після завершення анексії Криму, Росія переключилася на Донбас, і тоді все дуже швидко змінилося.
Після призначення 13 березня начальником луганської СБУ Олександра Петрулевича в нас розпочалася реальна робота. Слід віддати належне й центральному керівництву, яке дало нам нову апаратуру для прослуховування, тому досить швидко ми знали про все, що діялося в області.
Ми зрозуміли, що Росія активізується. Але бачили, що тоді було достатньо нейтралізувати Єфремова та його поплічників. І ми готували арешт, наприклад, комуніста Спірідона Кілінкарова, який, за агентурною інформацією, отримав щонайменше $500 тис. особисто від лідера КПУ Петра Симоненка на роздмухування сепаратистського руху. На початку квітня провели велику операцію із затримання сепаратистів. Так, 4–5 квітня затримали «народного губернатора» Харитонова й кількох його поплічників, арештували майора ГРУ РФ, який приїхав інспектувати угруповання майбутнього першого очільника «ЛНР» Валерія Болотова. Самого Болотова, на жаль, арештувати не вдалося: за оперативною інформацією, про те, що група вже виїхала на арешт, його попередив особисто Третяк, якому доповіли про це його люди в СБУ. До речі, довго ходив міф, що, мовляв, напередодні штурму до луганського управління звезли зброю з усієї області. Це маячня. По-перше, у наших управліннях в області було по 10–12 співробітників зі звичайними пістолетами Макарова, нічого іншого в них не було. Натомість купа зброї справді була в Луганську, але вона там лежала роками. Це й автомати, й кулемети, й навіть гранатомети. Ми заздалегідь замінували збройну кімнату, але муляжем: боялися, що один необережний рух нас усіх підірве.
Читайте також: Нестрашний суд. Як українська Феміда карає сепаратистів
Щодо зрадників, то можу сказати, що в нас ситуація від початку була трохи кращою, ніж у Донецьку. Там, за моїми підрахунками, на бік ворога перейшло понад 80% особового складу. З мого управління — близько 60%. Цікаво інше: як так сталося, що наступне після Петрулевича керівництво СБУ в особі Михайла Грека повернуло на посади майже всіх сепаратистів. Зокрема, колишнього заступника Третяка Тушукова, його кадра Данильєва та інших. Усі ці люди й далі працюють у луганському управлінні СБУ. Хіба що окрім Тушукова: він, здається, пішов у відставку. Але до того встиг відпочити в Криму влітку цього року. Перебуваючи на службі в СБУ. Ось такі спецслужби. Нічим, окрім як пряма зрада, я це пояснити не можу.
Повернуся до захоплення. Одразу після того як ми відправили до Києва заарештованих Клінчаєва, Харитонова, майора ГРУ та інших, там вирішили діяти. Річ у тому, що цими арештами ми збивали їхній план. А він полягав у тому, щоб одночасно влаштувати штурми ОДА в семи областях запланованої «Новоросії». Точна дата варіювалася й змінювалася кілька разів. Але розпочинати вони хотіли пізніше, ніж вийшло. Тож вважаю, саме луганська СБУ зірвала плани сепарів. Власне, те, що нас штурмували першими в країні, це тільки підтверджує.
Отже, події розвивалися так. З раннього ранку 6 квітня ми знали, що нас штурмуватимуть. І почали просити допомоги в міліції, бо в управлінні разом з усім персоналом було тільки 60 осіб. А за оперативною інформацією, штурмувати нас невдовзі висунулося близько 5 тис. людей. Серед них ми одразу чітко виокремили групу бойовиків: там були і наші колишні перевербовані інформатори, і кілька емісарів ГРУ. Але попереду йшла масовка: навезені з області пролетарі, добряче напідпитку, жінки й навіть діти. Ми попросили допомоги в міліції, але нам прислали кілька десятків хлопців зі щитами, яких так швидко відкинули від будинку, що ми навіть помітити не встигли. І розпочалося майже шестигодинне протистояння. Спочатку вони пробували залізти через другий поверх — там ми їх відбили й навіть кількох захопили в полон. Поговорили з ними, відпустили. А паралельно й далі просили допомоги в ментів. Але Гуславський (на той час керівник луганського МВС. — Ред.) постійно казав, що в нього немає людей. Хоча поруч, за рогом, ми бачили купу ментів, які спокійно стояли, курили, спілкувалися з мітингувальниками.
е гірше стало, коли Гуславський розпорядився, не порадившись ні з ким, випустити із СІЗО тих, хто був затриманий напередодні нами й кого не встигли відправити на Київ чи Харків. Вони миттєво приєдналися до штурму й навіть очолили його. Це до питання, чи варто було те робити й чи міг такий крок зупинити всі події. Так само добре пам’ятаю, як ми кілька разів телефонували до Києва особисто тодішньому голові Валентинові Наливайченку й той так само при нас дзвонив до Арсена Авакова. І матюкався на нього, мовляв, допоможи. Той обіцяв, але так нічого й не було зроблено.
Читайте також: «Мы живем, под собою не чуя страны…»
Ми відбивалися як могли. Використовували пожежні шланги. Навіть сам Петрулевич у дверях із нами стояв і намагався відбиватися. Чи була в нас зброя? Так, звичайно, всі автомати були з магазинами. Але ми так і не почали стріляти, бо в аналогічній ситуації в Хмельницькому, місяцем раніше, коли наші співробітники на абсолютно законних підставах відкрили вогонь по натовпу, який прийшов захоплювати СБУ, їх зробили винними. Ми розуміли: якщо відкриємо вогонь, то нас швидше згноять у тюрмі, ніж дадуть Героя України. Та й, за агентурною інформацією, у них вже була зброя, і якби ми почали стріляти, вони просто почали б її використовувати в натовпі, серед звичайних людей.
Зрештою, вони таки змогли нас відтіснити від дверей і відразу кинулися до збройної кімнати. Так кинулися, що було зрозуміло, що їм відомо, де вона. Наші співробітники миттєво вдягнули балаклави, розчинилися в натовпі й стали вдавати, ніби самі є мітингувальниками. Навіть намагалися відганяти від «оружейки», мовляв, там небезпечно, відійдіть усі. Петрулевича захопили в полон й потягли кудись на верхні поверхи. Спочатку ми сподівалися, що, може, його змусять написати рапорт на звільнення та підуть собі. Але коли побачили контингент, який набився в будівлю, а це були аж ніяк не ті п’яні, за якими ховалися бойовики, то зрозуміли, що все серйозно. З Києва надійшов наказ виводити людей і техніку. Техніку ми майже всю одразу ще до штурму відправили, людей теж усіх вивели. Через кілька годин після того, як вибралися, намагалися вмовити Гуславського відправити-таки міліціонерів відбити будівлю, де нападники ще не встигли укріпитися. Але той знову відмовився.
Через кілька днів до Луганська прилетів Валентин Наливайченко з «Альфою». Вони готові були штурмувати будівлю, мали план, чекали в повному бойовому спорядженні. На заваді знову став Гуславський. Від нього вимагалося просто забезпечити очеплення навколо луганської СБУ та кварталу, бо як можна йти на штурм, якщо в тебе почнуть стріляти зі спини? Але він вкотре відмовився, мовляв, немає людей для цього. А ще за кілька годин надійшла інформація про те, що сепари дізналися про наше місцеперебування й збираються до нас. Довелося скасувати штурм, і згодом «Альфа» й Наливайченко поїхали. Час втратили. Потім ще понад місяць я зі своїм помічником жив на конспіративній квартирі. Ми намагалися виконувати завдання. Далі вихід на українську територію й війна. Але це вже інша історія…