9 лютого 1918 року в Києві загинули командувач 1 Українського корпусу генерал Яків Гандзюк та його начальник штабу Яків Сафонів. Вони були одними з перших українських воєначальників, які протистояли російській збройній агресії. Я. Гандзюк та Я. Сафонів упродовж грудня 1917 — січня 1918 років очолювали так званий Правобережний фронт і не давали збільшовиченим російським військам пробитися з позицій Першої світової війни до Києва. Більшовицький уряд В. Лєніна намагався зліквідувати Центральну Раду й повернути Україну тепер уже до складу радянської Росії. Упертий спротив збільшовиченим російським військам дав час українській владі самостійно вийти на міжнародну арену, отримати світове визнання й кінець кінцем укласти Берестейський мир.
Ця подія відбулася саме 9 лютого 1918 року — у день загибелі обох генералів. Нині ім’я Якова Гандзюка носить 59-та окрема мотопіхотна бригада Збройних Сил України, яка уславилася впертою обороною Півдня України й звільненням Херсона 2022 року. Наразі бригада героїчно воює в районі Авдіївки. На шевроні особового складу бригади зображено символ командувача фронту військ Центральної Ради.
Нарукавна нашивка отамана (командувача) фронту, запроваджена у військах Центральної Ради 30 (17) грудня 1917 року. Саме таку нашивку носив на рукаві командувач антибільшовицьким фронтом на Правобережній Україні Яків Гандзюк (сучасна реконструкція)
Саме такий шеврон на рукаві носив Яків Гандзюк у грудні 1917 — січні 1918 років.
Сучасний нарукавний знак 59-ї окремої мотопіхотної бригади ім. Якова Гандзюка
Командувач 1 Українського корпусу
Про Якова Гандзюка вже написано дуже багато. У цьому є чимала заслуга його сина, який, щоб зберегти пам’ять про батька, ініціював написання статей про нього особами, що знали генерала, — Михайла Середи й Василя Кочубея. Також за гроші сина на початку 1990-х у Києві у Видубицькому монастирі було відновлено символічний пам’ятник на місці, де колись було поховання Якова Гандзюка. Саме тому вкотре звертатися до біографічних відомостей про генерала ми не будемо, а спробуємо дослідити останній день його життя, адже тут необхідно з’ясувати деякі нестиковки.
Штабскапітан 177-го піхотного Ізборського полку Яків Гандзюк з дружиною та сином
Власне, про загибель генералів відомо винятково зі слів полковника Олександра Гаєвського — начальника штабу 1 Української дивізії. Він був під час страти разом з Я. Гандзюком та Я. Сафоновим, але зміг утекти. Розповіді про цю подію в статтях М. Середи та В. Кочубея наведені зі слів О. Гаєвського. Однак сам полковник не довго затримався в Києві. Бажаючи помститися більшовикам, він уже влітку 1918 року виїхав на Дон до складу білогвардійської армії, з якою і розділив своє подальше життя.
Отже, Яків Гандзюк став командувачем 1 Українського корпусу замість генерала Павла Скоропадського 4 січня 1918 року (22 грудня 1917 року за старим стилем). Рештки корпусу чинили завзятий опір збільшовиченим російським військам у Жмеринці, Вінниці, Житомирі, Бердичеві й інших містах Правобережної України.
Ось що згадував про ті часи старшина штабу корпусу М. Середа:
«У командному складі виникли такі зміни: ґенерал Скоропадський після проголошення Четвертого універсалу та виборчого порядку в українській армії подався до димісії; корпус перебрав ґенерал Гандзюк.
Командантом 1-ї дивізії був призначений генерал Никонів, котрий своєю боєвою відвагою, знанням військової справи і щирим патріотизмом склав собі в політичних колах добру опінію. Ґенерал Капустянський опинився, певно на своє здивовання, на становищі начальника штабу південно-західного фронту, котрим командував прапорщик Кудря; місце Капустянського перебрав бувший помічник начальника контр-розвідки південно-західного фронту ґенерального штабу полковник Гаєвський. По походженню був він Українець з Житомира. На своє безголовя одружився він з донькою відомого російського ґенерала Романовського, якого денікінці замордували в Царгороді. Семейні обставини звязали його пізніш матеріяльно і морально з денікінською армією.
Наближалися сумні дні. Більшовики оголосили в своїй армії демобілізацію. Українське командування примушено перевести подібний експеримент і в своїх частинах. Добровольців не знайшлося і корпус обезлюднів. А ворог, як та комашня на вогник, сунув на Київ і з півночи, і з заходу, і з півдня. Командування корпусу скоротило бойовий район; штаб І-ої дивізії був перекинутий під Київ на ст. Мотовилівку.
Ґенеральний Секретаріят доручив хорунжому Біденкові звести частини Корпусу в ударну ґрупу, яка мала захищати відступи на Київ з боку Жмеринка–Фастів.
В середині січня 1918 р. Біденко закликав на ст. Фастів ґенералів Гандзюка, Сафоніва, командантів дивізій і полків. Командний склад представив Біденкові звіт про загальну ситуацію на ділянках фронту; ґенерал Сафонів виголосив операційний план оборони підступів на Київ. Здавалося, ніби все було гаразд; однак Бог судив інакше. ІІІ-й ґвардейський корпус наближався до Винниці, яку мала оборонити ІІ-га українська дивізія. Дивізія розбіглася і Евгенія Бош, що була на чолі ґвардейського корпусу, скерувала ешелони на ст. Фастів, де мала спіймати командуючого фастівською ґрупою Біденка.
То був вже мент, коли відділ відомого Муравйова (командувача більшовицькими військами, що йшли з Росії) урочисто дефілював на вулицях Київа. Ґенерали Гандзюк і Сафонів та полковник Гаєвський, втративши зв’язок з ґенеральним Секретаріятом, винесли рішення дістатися до Київа, аби на місці попередити Секретаріят про загрозу від ІІІ-го ґвардейського корпусу та одержати для себе директиви на майбутнє.
На станції Мотовилівці Гандзюк дав наказ штабові дивізії вантажитись в ешелони і рушати за ними до Київа. Штаб дивізії ще зранку був поінформований селянами про захоплення Муравйовим Київа, відмовився вантажитись і, не гаючи часу, пересунувся у село Мостище. Гандзюк, Сафонів і Гаєвський зодяглися в парадні мундури, начіпили бойові відзнаки, почистились, помились і рушили на Київ».
Полон
Власне, перша нестиковка — це дата, коли Яків Гандзюк зі своїми підлеглими виїхав до Києва й був страчений. У першоджерелах зазначено, що на пам’ятнику, установленому родиною, була викарбувана дата смерті — 25 січня 1918 року. Але цього дня (7 лютого за новим стилем) у Києві ще перебували українські війська й точилися бої з російсько-більшовицькими військами. За всіма ознаками, Я. Гандзюк та його побратим — генерал Я. Сафонів — загинули 27 січня, і саме ця дата фігурує в сучасних довідниках з історії України.
Полковник Яків Гандзюк у службовому кабінеті, 1914–1915 роки
Але звідки ж узялося 25 січня? На це запитання частково проливають світло київські газети. У «Новій Раді» за 26 березня 1918 року ми знаходимо оголошення про те, що наступного дня за ініціативи Павла Скоропадського відбудеться панахида «по звірськи убитими більшовиками» 25 січня Я. Гандзюку та Я. Сафонову. Отже, першоджерело дати — повідомлення в газеті.
Будівля Олексіївського інженерного училища, нині — Військового ліцею ім. І. Богуна, фото 1920-х років
У той час у датах багатьох газетних повідомлень помилялися. У Києві тривали десятиденні вуличні бої, потім ще тиждень місто було під владою більшовиків. Ці події у свідомості мешканців злилися в один довгий та кривавий калейдоскоп. 25 січня закарбувалося в пам’яті киян як день, коли більшовицькі війська М. Муравйова зайняли більшу частину міста. Зокрема, надвечір 25 січня (7 лютого) бiльшовики захопили всi вокзали, зайняли Поділ і бiльшу частину Печерська, майже заволоділи центром мiста. Під контролем українських вiйськ залишалася лише тонка лiнiя: Купецькi збори (нині Національна Філармонія) — Царська площа (нині Європейська площа) — Хрещатик — Бiбiковський бульвар (нині бульвар Тараса Шевченка) — Брест-Литовське шосе. Саме за цим маршрутом наступного дня з боєм відступили з Києва останні частини.
Тим часом 25 січня штаб 1 Українського корпусу, чітко знаючи, що столиця ще в руках військ Центральної Ради, лише виїхав до Києва. Я. Гандзюк та його підлеглі їхали спеціальним ешелоном, на платформі якого були автомобілі, від станції «Мотовилівка» на центральний вокзал міста. Однак дорогою було отримано звістку, що на центральному вокзалі й на інших київських станціях точаться бої, тож ешелон вирушив до Святошина. У принципі — це закономірне рішення, адже українські війська з Києва мали відступати саме через Святошин.
Нашими днями від Мотовилівки до Святошина можна дістатися потягом за півтори години. Однак у ті часи, особливо взимку, через забиті ешелонами станції на паротягу, який живиться вугіллям, можна було їхати й добу. Отже, дістатися до Святошина генерали могли й наступного дня.
На станції «Святошин», зі слів О. Гаєвського, штабовці пересіли до автомобілів і поїхали до Києва. Але в дорозі автомобілі перестріла група невідомих, серед яких були матроси — 20–25 людей. Це виявилися більшовики (треба сказати, що матроський підрозділ був і на боці Центральної Ради, а тому генерали могли вчасно не зорієнтуватися, хто насправді перед ними). Гаєвський про цю мить згадував так:
«— Кто єдєт? — запитали невідомі шофера.
Шофер зовсім не знав, що розмовляє з большевиками, і так відповів:
— Командир 1 українського корпусу ґенерал Гандзюк, його начальник штабу ґенерал Сафонів і начальник штабу 1 дивізії полковник Гаєвський.
— Вилазь! — катеґорично вигукнули матроси, скинувши на руки рушниці».
Матроси одразу хотіли розстріляти генералів, але Гандзюк вимагав, щоб їх відвели до керівництва. Вочевидь генерал ще розраховував вийти переможцем із цієї скрутної ситуації.
Потяг з командувачем російських більшовицьких військ М. Муравйовим перебував на центральному залізничному вокзалі. Спочатку генералів і полковника замкнули в окремому купе 1-го класу, а потім відвели до штабу Муравйова.
«Мене вразили, — потім оповідав полковник Гаєвський, — очі одного з адютантів Муравйова. То були неживі, холодні, без виразу очі з поширеними зіницями, в яких відчувалася звіряча лють. Вони наповнили мою душу невисказаним жахом».
Муравйов особисто спілкувався з генералами й запропонував їм перейти до більшовицької армії, але ті категорично відмовилися. Фінал розмови між ними пізніше також переповів Гаєвський:
«Іначе… відітє! — показав він на свій револьвер, що сторчав у нього на грудях на ланцушку.
— Ви помилилися, — відповів ґенерал Гандзюк. — Ми Українці. Для нас зрозумілі ті причини, що примусили нас воювати з вами…
— Подумаєш, — іронічно усміхнувся Муравйов і подав рукою знак сторожі, що допит скінчений».
Навіщо генералів повезли для страти з вокзалу на Печерськ?
Отже, достеменно відомо, що генерали потрапили на Київський залізничний вокзал, де був ешелон командувача радянськими військами М. Муравйова. Коли це могло статися? Відомо, що М. Муравйов удень 26 січня (8 лютого) 1918 року доповів своєму керівництву про остаточне захоплення Київського центрального вокзалу. Отже, зустріч М. Муравйова з генералами могла статися не раніше цього дня.
Після допиту в М. Муравйова полонених вивели з вагона, матроси обшукали й забрали всі цінні речі. Далі, за словами О. Гаєвського, коли настали сутінки, генералів повезли потягом на Печерськ — у той час до району нинішньої площі Лесі України вела залізнична гілка, яку використовували тільки у військових цілях. Звідти бранців відвели до інженерного училища (нині Військовий ліцей ім. І. Богуна), де здійснили страту.
І тут, власне, виникає головне запитання: навіщо для страти генералів повезли із залізничного вокзалу мало не через усе місто аж до інженерного училища? До того ж цей шлях був досить складним. По місту ще раз по разу лунали постріли: збройна боротьба ще жевріла на деяких вулицях. Полонених довелося везти залізничною колією спеціальним ешелоном від центрального вокзалу в район сучасної площі Лесі Українки, куди під час Першої світової війни проклали спеціальну гілку. У цьому районі стояли великі військові склади. Шлях був не прямим, через багато стрілок і заторів.
Відповідь на це деякою мірою знаходимо в доповіді М. Муравйова від 27 січня (9 лютого) 1918 року:
«Наконец, после 5-дневных боев на улицах Киева, я овладел городом. Сегодня же формировался военно-революционный комитет <…> Я страшно измучился с тех пор, как ко мне присоединилась регулярная армия Берзина. Начиная с командующего армией и кончая солдатом — полная распущенность. Вы знаете, что значит регулярные войска в настоящее время. Они страшно дискредетируют Советскую власть, а потому прошу вас, пришлите мне или Петроградскую, или Московскую красную гвардию, а я вам отдам всю армию Берзина. Прямо потребуйте ее от меня официально. Но обязательно жду на смену красную гвардию, иначе я не справлюсь с имеющимися у меня силами с миллионным городом. Также буду просить себе еще из Петрограда и Москвы».
Військово-революційний комітет, про який згадує М. Муравйов, був створений у Маріїнському палаці. Саме він мав розглядати справи затриманих і звинувачених у боротьбі проти більшовиків «контрреволюціонерів». М. Муравйов та інші радянські керівники намагалися зберегти бодай видимість «законності». Отже, справу винесення смертних вироків покладали на військово-революційні комітети. Найімовірніше, саме до Маріїнського палацу до військово-революційного комітету й везли генералів. Але не довезли…
Як зазначав Микола Муравйов у своїй доповіді, він «ізмучілся» через солдатів і матросів під командою Рудольфа Берзіна (серед них дуже великий відсоток становили кримінальні злочинці, випущені з в’язниць Петрограда й Мінська). Саме вони й мали конвоювати генералів до Маріїнського палацу.
Якщо реконструювати події, то Я. Гандзюка, Я. Сафонова та О. Гаєвського з наказу М. Муравйова відправили не на страту, а до воєнно-революційного комітету. Їх довезли залізницею до району інженерного училища. І там солдати й матроси, які конвоювали генералів, вирішили їх не вести далі, а вбити на місці. Тобто, найімовірніше, це був чистий самосуд.
Манеж і пасовище біля стайні в спортивному комплексі за Військовим ліцеєм ім. І. Богуна, де, вірогідно, червоногвардійцями було вбито генералів Якова Гандзюка та Якова Сафонова, фото 2000-х років
Полковник О. Гаєвський стверджував, що подальші події відбувалися після 17-ї години 25 січня 1918 року, він згадував:
«До вагону увірвався натовп матросів, та, погрожуючи багнетами, скомандував: “Вихаді на растрєл!” Тоді генерал Гандзюк звернувся до своїх супутників зі словами: “Просити та принижуватись перед цими мерзотниками не будемо! Єдине, що можу побажати нам, — це померти героями!”
Сказавши це, він обійняв генерала Сафонова та полковника Гаєвського й розцілувався з ними. Після чого заявив: “Як командир корпусу, я виходжу на розстріл першим!”
Полонених розстрілювали біля конов’язі за інженерним училищем (ця старовинна стайня з конями й досі існує на території спортивного комплексу за Військовим ліцеєм ім. І. Богуна. — Авт.).
Матроси запропонували їм повернутися спиною до рушниць.
— Що? Совість чи що не позваляє вам чесно глянути нам у вічі? — кинув їм генерал, і це були його останні слова».
Про те, що сталося згодом, є дві різні версії, які розповідали мемуаристи зі слів Гаєвського. За однією, генералів розстрілювали першими, і доки їхні кати схилися над тілами Гандзюка й Сафонова, полковник, скориставшись темрявою, кинувся тікати. На щастя для нього, неподалік від стайні був довгий та глибокий яр, де можна було одразу сховатися.
За іншою версією, у Гаєвського також стріляли, і його було або легко поранено, або контужено. Упавши й миттєво отямившись, він підвівся на ноги та кинувся втікати в напрямку згаданого яру.
Газетне повідомлення у «Новій Раді» від 26 березня 1918 року про панахиду по загиблих генералах Якову Гандзюку та Якову Сафонову
Тіла вбитих генералів були виявлені в одній з братських могил у березні 1918 року. Як виявилося, Яків Гандзюк загинув не одразу: на його тілі було знайдено 12 ран від багнетів.
Точне місце поховання Я. Гандзюка, як і його побратима — генерала Я. Сафонова, достеменно невідомо. Меморіальний надгробок, який нині стоїть на території Видубицького монастиря, — символічний. Він поставлений у місці, на яке вказав на початку 1990-х син генерала Якова Гандзюка. Треба сказати, що коли не стало батька, йому було лише вісім років. Правда, син Якова Гандзюка відвідував Київ і під час Другої світової війни, але це вже інша історія.
Фотоальбом з родинними фотографіями генерала Якова Сафонова (фото з експозиції Національного військово-історичного музею України)
Цікаво, що до часів незалежності України в Одесі дожила донька генерала Якова Сафонова. Але, на жаль, удалося перетнутися лише з деякими її речами — альбомом з кількома родинними фотографіями, які нині експонуються в Національному військово-історичному музею України.