Події найбільшої війни ХХ століття колективна пам’ять українців досі сприймає вкрай заполітизовано. Повернення до практики відзначання на державному рівні 9 Травня в радянському стилі та цілеспрямований інформаційний вплив північного сусіда сприяють консервації російсько-радянських міфів на відповідну тему. Все це тільки віддаляє нас від розуміння справжніх гуманітарних вимірів того лихоліття для нашого народу й постановки запитання: а чи мала Україна взагалі «перемогу»?
Читайте також: Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті
Потужною зброєю в деконструкції цих міфів може стати метод усної історії. Бувальщини живих очевидців та учасників війни, які було заборонено публічно озвучувати в радянський період і які стали надбанням наших сучасників тільки після багатьох десятиліть із колапсом комунізму (так звана репресована пам’ять), найчастіше розбивають увесь переможний пафос і глорифікований образ «Вєлікой Отєчєствєнной», витворений у період Країни Рад. Живі свідчення простих людей пропонують принципово інший, більш реалістичний образ тих подій, далекий від ритуальних виступів «професійних» ветеранів із лакованими й препарованими «правдами», якими традиційно «годували» молодь на 9 Травня.
Тиждень спільно з Центром усної історії Київського національного університету імені Тараса Шевченка й Меморіальним музеєм «Територія терору» (Львів) до річниці закінчення Другої світової війни в Європі підготував спеціальний проект. Готуючи його, автори зумисне оминули «історичних свідків» із того чи того військово-політичного табору, чия пам’ять значною мірою перетворилася на заручницю збройної або ж ідеологічної конфронтації, і зосередилися на реляціях так званих маленьких людей, які чи не найважче зносили всі труднощі й катастрофи воєнного часу. Водночас ми намагалися охопити жителів відмінних регіонів і показати, що війна мала аж ніяк не одновимірний характер для населення різних українських земель і залишила різний слід у локальній пам’яті.
Невеличке дослідження засвідчило, що для більшості людей у тих умовах головним питанням було банальне виживання. Ми звикли розглядати війну як важливу політичну подію, бачити великі битви, пересування військ, однак практично в усіх усних свідченнях, наведених нижче, більше йдеться про звичайні побутові проблеми: роботу, харчування, житло, медичне забезпечення тощо.
ФЕОДОСІЙ ГУРСЬКИЙ
Народився 19 січня 1926 року в с. Нехворощ на Житомирщині в селянській родині. У 1942-му був вивезений на примусові роботи до Німеччини, працював на пороховому заводі в Мюнхені. 1944-го за спробу втечі був ув’язненний у концтаборі «Дахау», де перебував до квітня 1945 року.
«Бідні були, дуже бідні. Бідували, власне кажучи, од начала до кінця. Але сказати було це невільно комусь. Каждий, як кажуть, виживав як міг. Так що німців багато людей із наших зустрічали чуть лі не з хлібом. Вважали, що німці, може, розрушать цю обстановку й буде краще, тому вони проходили серед мирного населення без ніякого сопротівлєнія […].
Про роботу [в Німеччині]: нас із лагеря вели поліцаї з собаками, привели до воріт заводу, через ворота ми пішли, вони повертаються. А тоді як ми вже кінчаємо роботу, то нас поліцейські на прохідній уже всіх тримають, пока ми не зберемся всі. Зберемся всі – тоді знов поліцаї беруть із собаками нас і знов ведуть у лагер […]. Як згадаю, то я думаю, що не знаю, чого мені так у житті було повезло, що я врятувався, просто не знаю».
Читайте також: Пам’ять замість «переможних» парадів
ВОЛОДИМИР ІВАНОВ
Народився 1927 року в с. Дашківці на Хмельниччині в селянській родині. Під час війни працював у колгоспі.
«Коли прийшли німці до нас, німці, значить, усе розграбили. За врем’я войни дуже багато було різних лих: голод був, холод був, їсти не було що. Чекали всі, надіялись на те, що десь вот-вот нас освободять. [Німці] не вважали нас за людей, а вважали нас за таку расу, яка повинна на них тілько працювати. Вони ставили себе вище, а нас мали як простих рабів. Ті, що були обіжені на совєцьку власть, то сприймали [німецьку владу] добре».
КАТЕРИНА ШАКАЛО
Народилася 1925 року в сім’ї селян у с. Степані на Черкащині. Під час війни навчалась у технікумі, працювала в радгоспі.
«Тоді такий час був, що за короткий проміжок відбулося надзвичайно багато подій. І голод, і колективізація, і війна – все це разом, люди не встигали оговтатися від однієї біди, як приходила інша. Ми вже не розуміли, що для нас краще, а що гірше […]. У повернення радянської влади трудно вірилося, бо дуже ж далеко зайшли, дуже далеко зайшли, то… Червону армію зустрічали зі сльозами, із радістю, але не стільки війська, як кожен свою дитину, свого чоловіка. Ці раділи. А ті, хто отримав повідомлення про загибель, то їм було байдуже, вони навіть заздрість мали».
АННА ІВАНИЦЬКА
Народилася 1925 року в с. Дмитровичі на Львівщині. Під час війни навчалася в учительській семінарії у Яворові, працювала в тамтешньому допомоговому комітеті.
«Прийшли до нашого села (радянські війська у вересні 1939 року. – Ред.) і робили мітинг-віче. Одіті були дуже убого. Всі чекали братів з України, але коли побачили ту бідноту, а потім побачили ще й дії… Вони відразу забрали наші корови, вивезли батькового брата Григорія, що був одружений на полячці. Чому вивезли? Бо була така рознарядка, що треба вивезти на Сибір стільки людей. І тато чекав, безумовно, що нас будуть також вивозити. Батько помер у 1941 році. У 1939-му гонили страшно на форшпани (спорудження військових укріплень. – Ред.), і татові треба було їхати будувати на мостиській дорозі. В нас були гарні коні, тато мусів їхати туди, копати ті шанці. І там перемерз. Перші совіти нічим добрим не запам’яталися, хоча я спочатку сприймала їх з любов’ю навіть, знаєте, з добром… До німців ставилися з насторогою. Вони йшли, знаєте, такі страшні, озброєні, такі важкі й такі небезпечні. Ніби насувалася страшна хмара. Але за німців, може, навіть було легше працювати».
Читайте також Людина-пригода: як війна змінює долі людей
ЛЕОНІД РЯБЧЕНКО
Народився 1925 року в с. Снітин на Полтавщині. У 1943-му був направлений до табору примусових робітників на металургійний завод (Берлін), згодом працював на німецьких підприємствах у Рурському басейні та Відні. У 1945–1948 роках – на військовій службі в ЧА. 1948-го був заарештований і засуджений до 25 років таборів за «антирадянські погляди».
«[Про перебування в Німеччині]. Приходимо в табір, а він обнесений дротом, тільки не колючим, а високим: метрів чотири і густий такий. Заходимо у ворота – і до коменданта табору. Ось, кажуть, будеш тут працювати, тобі все розкажуть. Я працював у ливарному цеху на заводі прибиральником. Загалом, якщо я б так нормально працював, то я б заробляв по 200 марок у тиждень. А так давали мені тільки 10 марок, як будь-якому іноземцю. А робота – жах! Я так швидко похудав. Потім була робота в Берліні на руїнах, а потім бомба потрапила, завод розвалила, і саме головне – ливарний цех. Тоді нас назад у Вільгельмсгаген на біржу праці відправили, а звідти аж у Західну Німеччину. Таке село є Вінтерсфельд. Мене направили працювати сюди у військовий госпіталь слюсарем, ремонтувати машини. Тут я потрапив у остарбайтер-лагер, як і всі. Тут усі такі, як я, жили і в госпіталі працювали. У бараці жили: на роботу – з роботи, на роботу – з роботи [ходили], без кінця крутили гайки».
МИКОЛА САВЧУК
Народився 23 лютого 1927 року в с. Великий Бичків на Закарпатті в сільській родині. Під час війни навчався у школі.
«Як прийшли мадяри (у березні 1939 року на Закарпаття. – Ред.), то всі повтікали в Росію. Отоді почалося переслідування комуністів та січовиків. Та більшість пішло […]. Ми дуже ждали радянську армію. Дуже ждали. Ми уявляли, що там, як говорили комуністи, рай, – і ніхто звідти не міг голоса нам подати (ті, що сиділи по тюрмах). Аж у 1944-му, коли почали приходити ці з чехословацького корпусу вже додому (закарпатці, які, втікаючи від угорської окупації до СРСР у 1939–1941 роках, були засуджені за порушення кордону до п’яти–восьми років таборів ҐУЛАҐу, а в 1942–1943-му мобілізовані до чехословацької частини при ЧА. – Ред.), то ті дякували були, дуже дякували Бенешу – президенту Чехословаччини у вигнанні в Лондоні, який їх визволив […]. Бо половина їх там загинули. А закарпатців пішло в той час десь до 20 тис. молоді: гімназисти, комуністи, січовики, патріоти. Комуністична агітація казала, що там притулок політичний, фашисти наступають, зайняли нашу територію».
СТЕФАНІЯ СУСОЛ
Народилася 1926 року у с. Переволочна на Львівщині. У 1941-му була депортована радянською владою разом із сім’єю до Тобольська (Сибір).
«Ми надіялися (після вступу радянських військ до Західної України у вересні 1939 року. – Ред.), же нам буде набагато краще, же не буде тих податків, котрі були за Польщі, же буде робота, бо не мали роботи. Ну, але то не сповнилося. Перші репресії почалися-таки з 1939 року. Ну, а в 1940-му, бачите, то вже були таки дійсно серйозні репресії. Вивозили сім’ї, але переважно польські. Арештували моїх двох братів. Устрій не змінився на кращу сторону. Просто тільки була агітація до колгоспу. Ну, а батько мій, як він знав, що він тяжко здобував ту землю (в нас було 9 га тієї землі), і не погодився віддавати її в колгосп. А пізніше нас вивезли в 1941 році в Сибір. Ми страшно працювали там […]. А грошей нам ніхто не давав. Ми пухли з голоду. По 300 г борошна давали на день, щоб ми прожили. І більше нічо’. Було дуже трудно. Я стільки наголодалася. Щоденне життя було таке: встаємо рано – і в колгосп. І навіть помимо того, що ми не були членами колгоспу, а нам сказали, якщо ми не підчинимося (бо на той час була війна), то ми у їхній владі, хоча ми не були громадянами Росії, ми ще були громадянами Польської держави».
НІНА КАЦУБА
Народилася 1938 року в м. Кривий Ріг.
«Завод підірвали (радянські війська під час відступу. – Ред.), і батьки залишилися без роботи. Виживали тільки за рахунок підсобного господарства, а потім німці прийшли й забрали корову. Води також у нас не було. Наші, коли відступали, підірвали завод і насосну станцію, яка качала воду […]. Німці маму заставляли ходити на примусові роботи – грузити чорнозем у вагони, які вивозили в Німеччину […]. Радянські війська зустрічали як переможців, але повернулося дуже мало! Якщо 50 чоловік узяли, то чоловік 17 повернулося. І залишилися вдови з маленькими дітьми […]. Люди відносилися до переможців не дуже добре. Маленькі пенсії давали. Дуже багато калік було. Всі ці люди, які були покалічені, їх не знали куди дівати. Їм мізерні, якісь там 12 або 20 рублів давали. Вони не могли прожити за ці гроші. Ну, як можна так з каліками поводитися? Ось через це люди були незадоволені. Все місто було зруйноване під час війни. Треба було відновлювати все з нуля».
Читайте також: Українська влада ностальгує за радянським минулим, але вже без «засилля Москви»