Адже в першому випадку йдеться про оздоблені художніми описами життєписи, а в другому визначальним чинником є теоретичний спадок, що ним увиразнюється життя того чи того любомудра. Та все одно трагедію Фрідріха Гельдерліна «Смерть Емпедокла» чи поему-симфонію Павла Тичини «Сковорода» навряд чи проігнорують, пишучи книжки про кожного зі згаданих філософів. Щоправда, долучать як додатковий матеріал. У такому разі якого вигляду мають набути подібні розвідки?
Вдалу спробу вирішення цього питання подибуємо в Річарда Рорті, який розрізняє декілька жанрів філософської історіографії. Перший із них — раціональна реконструкція. Ним користуються здебільшого аналітичні філософи, розглядаючи доктрини минулого в контексті сучасності. Інакше кажучи, намагаються поглянути на давно відомі проблеми крізь призму їх новітнього вирішення. Зважмо на те, що не завжди коректно стверджувати, ніби хтось колись міркував хибно, бо перебував на нижчому щаблі розвитку. Можна скільки завгодно закидати Аристотелю його виправдання рабства чи застаріле уявлення про світобудову. Це зараз ми вельми втішені тим, що вважаємо себе поінформованішими за людей давніх часів. І справді, не варто стримуватися чи вагатися, коли інтерпретуєш думку попередника, застосовуючи пізніші, авжеж досконаліші теорії. Та заразом не слід забувати про те, що раціональна реконструкція підходить до філософських проблем переважно з потребою щось уточнити.
Читайте також: Трансгресія еротизму
Хай там як, непогано було б ураховувати ще й історико-культурний вимір. А отже, ніяк не обійтися без з’ясування термінологічного апарату, розробленого та вживаного філософами. Ба більше, треба зважити на те, щоб змалювати також і тогочасну інтелектуальну атмосферу. Розібратися з тим, як відбувалося спілкування між сучасниками, прояснити, чи дослухалися вони один до одного, а чи жодним чином не реагували на зауваги опонентів. Отже, крім раціональної реконструкції, важливо вдаватися ще й до історичної. Себто дивитися на формування мислителя, пильно відстежуючи впливи з боку його оточення. А поза тим спостерігати за тяглістю традиції, відчувати зміни всередині неї. Згідно з Рорті, безперспективно практикувати раціональну й історичну реконструкції відокремлено. Вони взаємно доповнюються.
Третій жанр, історія духу, концентрується не так на тому, щоб остаточно дати раду нагальним проблемам, як на тому, щоб адекватно поставити значущі питання. В його межах необхідно збагнути, чому філософи переймалися саме цими питаннями, а також на яких засадах когось із них раптом почали визнавати як непересічного мислителя. Відтак історики ідей створюють цілісні образи цих персонажів, зважаючи не тільки на особливості їхнього філософування, а й на окремі, почасти маргінальні аспекти розмислу. Скажімо, вони метикують над тим, які моменти спонукали назвати Іммануїла Канта видатним філософом, але при тому його сучасник Григорій Сковорода відомий лише в окремих країнах Східної Європи. Врешті-решт, які закономірності та випадковості допровадили до такого стану. Додаймо сюди й умови створення канону філософів, і порядок питань, які вони порушували.
Зрештою, є ще й четвертий жанр — доксографія. Він передбачає структурування позицій знаменитих постатей у філософському дискурсі. З ним переважно мають справу тоді, коли читають монографії з умовною назвою «Філософська думка від витоків до наших днів». Словом, якщо роботу з визначення неперевершених інтелектуальних представників різних епох завершено, то дослідникові залишається узагальнити спільні риси їхнього філософування. Цей варіант стане в пригоді новачкові чи навпаки — тому, хто саме береться за вирішення проблеми систематизації усталених візій. Обмеженням цього підходу є те, що він не пропонує нового канону, а виходить із наявного «прокрустового ложа».
Читайте також: Знавець власного серця
Залишається пристати на думку Рорті, що всяка історико-філософська розвідка мусила б сумістити перші три жанри. Поза всяким сумнівом, дозволено сперечатися з приводу критичного ставлення до вже наявних доксографій, адже ніхто нам не заважає щоразу додавати до узаконеного канону з його упізнаваними «іконами» призабуті чи проігноровані імена. Або й узагалі творити нові кодифікації, вигадуючи альтернативні розміщення тематики та проблематики.
Останнім часом помітно, як під тиском соціально-політичних трансформацій переглядаються статуси «визначних мислителів», як-от речників імперій або носіїв тих переконань, що нині здаються неприпустимими. Нерідко доходить до того, що декого з них піддають остракізму і навіть зносять пам’ятники на їхню честь. Натомість активніше говориться про зігнорованих жінок у становленні філософського знання. Дедалі виразнішими стають і голоси незгодних, а особливо тих, кому доводилося йти всупереч традиціям. Одначе залишається й чимало таких — а вони, мабуть, найцікавіші, — чия сфера досліджень виходить за межі суто філософського розмислу. Їх доречно назвати творцями інтелектуального духу часу, адже їм випало поєднувати різні береги гуманітарного знання.