У світі не так багато держав, здатних втручатися у внутрішні справи всіх своїх сусідів. До таких належить Російська Федерація. Для просування власних інтересів Москва використовує широкий арсенал засобів: армію, спецслужби, Російську православну церкву, власні діаспори. Не гребує й підкупом, залякуваннями, навіть убивствами політичних опонентів і ворогів правлячого режиму. Є ще дещо, у чому росіяни справжні майстри, — приховування реальної ситуації в самій Росії.
Майже щороку в РФ відбуваються події, що ставлять під сумнів непохитність режиму. Імперію лихоманить не лише через пенсійну реформу, а й через корупцію, екологічні лиха та конфлікти на національному ґрунті. Білокам’яна прагне приховати всі вияви народного невдоволення. Однак є ще одна тема, на яку накладено абсолютне табу для федеральних ЗМІ, — відцентрові процеси в національних республіках. Особлива увага приділяється інформаційній блокаді національних рухів Поволжя, адже спротив на Північному Кавказі завдяки вдалим маніпуляціям Москви на Заході вже давно асоціюється з тероризмом і не становить загрози «міжнародного співчуття».
Сплячий вулкан
На сході європейської частини РФ є історичний регіон, який росіяни називають Поволжям, а корінне населення — Ідель-Уралом. Регіон складається з шести республік: Ерзяно-Мокшанії (Мордовії), Чувашії, Марій Ел, Татарстану, Удмуртії та Башкортостану, які мають власні самобутні культури, створені сімома корінними народами. Угро-фінські народи ерзя, мокша, марі та удмурти живуть поруч зі своїми тюркськими сусідами: чувашами, татарами та башкирами. Ідель-Урал такий несхожий на сусідні російські регіони, що сама Москва визнала за кожною статус республіки з власною Конституцією, державною мовою та органами управління. Сьогодні ці атрибути є радше декораціями, за якими ховаються жорсткий централізм та підпорядкування Москві. Так було не завжди. На початку 1990-х, коли федеральний центр був слабким і нерішучим, кожна з республік виборола для себе чимало суверенітету.
Читайте також: Війна в іншому форматі
Якщо в допутінську епоху правлячі еліти республік Ідель-Уралу тісно взаємодіяли з націоналістичними рухами (а подекуди навіть підтримували їх), виторговуючи для себе, як для лояльних гравців, преференції Москви, то сьогодні ситуація кардинально змінилася. Впливові в минулому самостійницькі організації цілком розгромлені, їхні лідери мертві, у тюрмах або в еміграції.
Однак навіть сьогодні націоналізм лишається помітним політичним чинником у республіках Ідель-Уралу. У той час як в Удмуртії та Ерзяно-Мокшанії навіть одиночні пікети є вагомими подіями в житті національних рухів, у Татарстані та Башкортостані ситуація зовсім інша. Рівно рік тому, у вересні 2017-го, в Уфі відбувся мітинг проти намірів Москви заборонити обов’язкове викладання башкирської мови в школах. Понад 2 тис. башкирів вийшло на несанкціонований захід. Усе закінчилося сутичками з поліцією та арештами. Наступ Кремля на державні мови республік Ідель-Уралу здійсняв хвилю протестів, що вилилася в мітинги, пікети, прокурорські перевірки в школах та арешти активістів.
Розчинити в «російському морі»
Згадана акція аж ніяк не найяскравіший епізод у новітній історії регіону.Поволжя веде тривалу боротьбу за власну суверенізацію. Першу спробу проголошення Ідель-Уралу як окремої держави (з федеративним устроєм) було зроблено ще в 1918 році. Це був період неймовірного піднесення та розвитку. Про свої політичні й національні права заявили татари, башкири, чуваші, ерзя, мокша, марі та удмурти. Кожен із цих народів прагнув максимально скористатися тими свободами, які дала Лютнева революція. Хоча найпотужнішим був національний рух татар: шлях до визволення Поволжя з-під російського панування пролягав через землі башкирів. Ідель-Урал з усіх боків був оточений «російським морем», і лише на півдні землі майбутньої федерації могли дістати вихід до зовнішнього кордону.
Без зовнішніх кордонів здобути незалежність від Росії неможливо. Цю просту політичну аксіому добре усвідомлювали й самі башкири. Їхній національний рух тісно співпрацював із казахами. Навесні 1918-го башкирам вдалося домовитися з південним сусідом про координацію зусиль у боротьбі з більшовиками. Проте ця домовленість проіснувала недовго. Вже восени головним ворогом для башкирського руху став адмірал Колчак, який не визнавав за народами Росії навіть права на автономію. У таких умовах про спільну боротьбу проти російської армії Колчака довелося домовлятися вже не з казахами, а з більшовиками. Червоні, як і годиться, наобіцяли лідерові башкирського національно-визвольного руху Закі Валіді втілення найсміливіших самостійницьких жадань. На практиці дружба більшовиків із башкирами тривала до поразки Колчака й відступу білих з Омська. Валіді після участі в кількох невдалих антибільшовицьких повстаннях був змушений емігрувати за кордон.
Поволзькі самостійники зазнали невдачі, хоча й доклали чималих зусиль для досягнення поставленої мети. На землях, за які боролися національні рухи, виникли радянські республіки та автономні округи. Зокрема, і Башкирська Республіка, що на півдні мала спільний кордон із Киргизькою АРСР (так тоді називався Казахстан). Сталін, остерігаючись контрреволюційних рецидивів на Поволжі та в Середній Азії, розумів усі небезпеки від спільного башкиро-казахського кордону.
Уже 1925 року більшовицьке керівництво вилучило Оренбурзьку губернію зі складу радянського Казахстану, передавши її до РРФСР. Столицю Казахстану перенесли з Оренбурга до Кзил-Орди. Так виник Оренбурзький коридор, що розділив дві тюркські республіки. Спершу коридор, що відділяв Казахстан від Башкортостану, був заледве 30 км завширшки. Страх надмірної «дружби народів» між башкирами й казахами змусив Москву кілька разів «уточнити кордони». У результаті він розширився майже вдвічі.
Читайте також: Рупори Кремля в Україні: знешкодити обережно
Сталінська Конституція зразка 1936 року підвищила статус окремих автономних республік до рівня союзних. Серед інших змінився й статус Казахстану. Згідно з цією Конституцією союзні республіки мали право вільного виходу зі складу СРСР. Для реалізації такої можливості у них повинні бути виходи до кордонів із зовнішніми державами. Через Оренбурзький коридор Башкортостан не підпадав під ці критерії, навіть якби Казахстан покинув «концтабір». Тож він лишився в статусі АРСР, хоча за територією та чисельністю населення був зіставний із багатьма союзними республіками.
Норма про «вільний вихід зі складу СРСР» перекочувала й до Конституції зразка 1977 року, залишившись на практиці порожньою декларацією. Ситуація змінилася наприкінці 1980-х, коли «парад суверенітетів» призвів до краху Радянського Союзу. Казахстан, як і Україна, зробив свій історичний вибір — проголосив незалежність.
Більшовикам так і не вдалось остаточно розчинити народи Ідель-Уралу в «російському морі». Натомість Москва змогла «відтяти» шлях до незалежності, перегородивши його Оренбурзьким коридором.
Оринбор — кінець імперії
Попри нове національне піднесення, що мало місце серед татар, башкирів та казахів у 1989–1991-му, ліквідація Оренбурзького коридору в ті часи видавалася фантастикою. Станом на 1989 рік кількість росіян у Казахстані практично дорівнювало кількості казахів. Серйозним викликом для Астани стала демографічна проблема в Північному Казахстані, де концентрація росіян є найвищою в державі. Годі й казати, як казахів занепокоїли анексія Криму і вторгнення росіян на Донбас. Утрата північних земель за кримським сценарієм видавалася цілком реальною. Тоді, у 2014-му, чимало казахських патріотів відкрито демонструвало солідарність з Україною.
Хоча Казахстан лишається авторитарною державою з кланово-сімейною моделлю управління, зміни в країні все ж таки відбуваються. Частка росіян у структурі населення Казахстану за останні 20 років зменшилася з 30% до 20%. Невпинно зростає частка казахів, яка нині становить 67,5%. Нещодавно країна перейшла на латинку, що неабияк дратує Москву.
Змінюється і Поволжя. Повільно, але невпинно зменшується чисельність російського населення в Башкортостані. За останнє десятиліття суттєво зросла інвестиційна присутність Туреччини в регіоні Ідель-Урал, насамперед у Республіці Татарстан. Разом з інвестиціями турки посилюють і свій культурний вплив. Незважаючи на потужний асиміляційний тиск, ані татар, ані башкирів на території їхніх національних республік не стає менше.
Читайте також: Дружні голоси. Як інформувати окуповані території
У 2018 році на розрив Оренбурзького коридору натякнула державна інформаційна агенція Kazinform, яка опублікувала карту Казахстану, що включає землі Оренбурзької області. Щоправда, опальну новину швидко видалили, піднісши публікацію карти як прикру помилку. Витівку інформагенції швидко прокоментували міжнародні оглядачі, зокрема й російські. Річ у тім, що у 2017-му генеральним директором державного Kazinform був призначений Аскар Умаров, який не приховує своїх націоналістичних поглядів, зокрема й у питанні повернення Оринбора (так казахи називають колишню столицю Оренбург). Важко уявити, що така просвітницька самодіяльність може бути не погоджена з Назарбаєвим.
Очевидно, що Ідель-Урал є Ахіллесовою п’ятою Російської Федерації. Розрив Оренбурзького коридору — важіль, що запускає процес виходу шести республік Поволжя зі складу РФ. Наразі цей важіль контролює Москва. Спільний башкиро-казахський кордон, за висловом американського геополітика Пола Ґобла, відокремить Москву від Сибіру.
Якщо Україна зацікавлена в перемозі над Росією, нам час замислитися над невійськовими методами впливу на ворога. Одним із ключових інструментів у цьому процесі має стати підтримка самостійницьких устремлінь народів Ідель-Уралу. Йдеться про цілком прагматичні, але конкретні кроки.
1. Створення в Україні аналітичного центру для збирання та аналізу інформації про суспільно-політичні настрої на Поволжі. Прогнозування та формування пропозицій для уряду України щодо міжнародного позиціонування в зазначеній темі.
2. Гарантування невидачі Росії лідерів національних рухів, які шукають в Україні притулку.
3. Підтримка вже наявних рухів за суверенізацію республік Поволжя, насамперед громадсько-політичного руху «Вільний Ідель-Урал», представники якого діють в Україні та країнах ЄС. Ідеться про підтримку інституційного становлення таких рухів: оренда адміністративного приміщення, видавнича та інформаційна діяльність, оплата послуг юристів, перекладачів, команди технічної підтримки тощо.
Безумовно, можлива й інша модель нашої поведінки: спостерігати за діями Росії та сподіватися на Мінськ і подальшу «нормалізацію відносин» із північним сусідом. Щоправда, раніше ми вже сподівалися на Будапештський меморандум і Договір про дружбу. Що з цього вийшло, відомо всім.