Повномасштабне вторгнення, окрім очевидно негативних наслідків, спровокувало в українській освіті один важливий феномен: уже через рік, 24 лютого 2023 року, благодійний фонд savED (у співпраці з аналітичним центром Cedos і Міжнародним фондом «Відродження») презентував велике дослідження «Війна та освіта. Як рік повномасштабного вторгнення вплинув на українські школи». Тоді чи не вперше ми чітко почули точну кількість зруйнованих шкіл і вимушено переміщеного учнівства та вчительства, а ще взяли до обговорення виклики освітнього процесу й державні політики відновлення.
Після цього було проведено десятки інших досліджень, зокрема про соціоемоційні зміни в учнівства, безпеку освітнього процесу, потреби шкіл, страхи й добробут підлітків, навчальні втрати й компенсацію освітніх прогалин. Тепер фактично кожна освітня організація в роботі спирається на власну аналітику — і нарешті освітяни мають емпіричне підтвердження проблем, з якими їм часто доводилося боротися наосліп.
Та є дещо спільне у висновках цих досліджень: освітня прірва між містами й малими населеними пунктами стає дедалі глибшою. Думками про те, як змінюються освітні можливості в час війни, діляться вчителі, які повномасштабне вторгнення зустріли в сільських школах на різних кінцях України.
Тиждень зібрав коментарі експертів у галузі шкільної освіти — учителів, менторів, освітніх менеджерів.
Микола Оверченко, менеджер освітніх програм БО «БФ “Схід SOS”», учитель історії, випускник програми «Навчай для України»
Освітні можливості й перешкоди для дітей у позаміських районах, надто на окупованих і деокупованих територіях України, мають специфічні особливості.
Серед можливостей можна виділити дистанційне навчання. У деяких випадках місцеві або міжнародні організації забезпечують доступ до інтернету, що дає змогу дітям відвідувати уроки дистанційно.
Важливу роль відіграє гуманітарна допомога. Благодійні організації, такі як «Схід SOS», надають навчальні матеріали, підручники, шкільне приладдя, тож діти можуть продовжувати навчання. Міжнародні організації надають ресурси й підтримку для відновлення шкіл і забезпечення навчальних потреб. Також використовують адаптивні методи навчання. Спеціальні тренінги для вчителів і психологів допомагають створити безпечне й підтримувальне навчальне середовище для дітей. Використання індивідуальних навчальних планів для дітей, які зазнали психологічних травм, сприяє кращому засвоєнню матеріалу.
Однак є і численні перешкоди. Серед них інфраструктурні проблеми. Через бойові дії багато шкіл було пошкоджено або зруйновано, що унеможливлює проведення занять. Нестача комп’ютерів, підручників, навчальних матеріалів та інтернету створює значні труднощі в організації освітнього процесу. Діти, які зазнали втрат, стали свідками насильства або були переселені, часто мають психологічні травми, що ускладнює навчання. Нестача стабільної соціальної підтримки й спільноти може негативно вплинути на мотивацію та здатність дітей до навчання. Невизначена безпекова ситуація може змусити школи залишатися закритими або працювати в обмеженому режимі. Часті переміщення сімей через небезпеку можуть призводити до перерв у навчанні та втрати зв’язку із закладами освіти. Через небезпеку або економічні труднощі багато вчителів залишає небезпечні райони, що призводить до нестачі кваліфікованих педагогів. Потреба в спеціальній підготовці педагогів для роботи в умовах постконфліктного середовища часто не задовольняється.
У 2021 році я приєднався до ініціативи вчителів-волонтерів, щоби підтримати дітей, які живуть на лінії розмежування в Луганській області, і допомогти їм здобути якісну освіту. Ми не тільки допомагали з навчанням, а й організовували додаткові заходи з розвантаження. Це була школа в селищі Новотошківське. Сьогодні його вже немає, селище знищила російська армія.
Вікторія Комарин, учителька математики Покровського ліцею, випускниця програми «Навчай для України»
Освітній процес школярів на прифронтових територіях страждає через безпосередню близькість до лінії фронту. Я вже три роки вчителюю в селі Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області, яке розташоване на березі колишнього Каховського водосховища. По той берег Дніпра — за 13 кілометрів — окуповані території Херсонської та Запорізької областей. Про будь-яке навчання офлайн у нашому селі не йдеться, адже нема відповідного укриття, над селом щоденно літають російські дрони, а росіяни обстрілюють громаду артилерією. Цей постійний стрес має сильний негативний вплив на ментальний стан учнів, безпеку і якість їхнього життя. Наразі немає змоги безпечно збирати учнів малими групами навіть для позакласної активності. Учні втратили можливість якісно соціалізуватися з однолітками в школі.
І так складний формат онлайн-навчання ускладнився тим, що навчальний процес переривається через загрози обстрілів і власне російські обстріли. Я помічаю, наскільки моїм учням стає складніше сприймати й засвоювати навчальний матеріал. Коли під час уроків є загроза обстрілів або одразу за вікном чути вибухи, ми закінчуємо урок і учні, на жаль, переважно залишаються наодинці зі своїм страхом удома, а згодом мають надолужити втрачений матеріал самотужки.
Через те що немає змоги безпечно бачитися з учнями офлайн у селі, я стараюся створити їм умови для взаємодії онлайн: проводжу для учнів профорієнтаційний клуб, на якому вони можуть краще зрозуміти себе, свої інтереси й дослідити професійні можливості для майбутнього. Водночас я бачу, наскільки діти спраглі до живого спілкування.
Ми з учнями спільними силами шукаємо можливості возити підлітків із села у відносно безпечніші регіони на різні навчальні активності. Група учениць, яка брала участь у програмі UpShift від UNICEF, познайомилася ближче з проєктним менеджментом й отримала грант на реалізацію профорієнтаційного проєкту. У межах їхнього проєкту підлітки поїхали в профорієнтаційну поїздку на Івано-Франківщину, де навчалися, спілкувалися й відпочивали протягом дев’яти днів у дружній школі. Окрім цього, завдяки ГО «Навчай для України» нам з учнями вдалося реалізувати декілька профорієнтаційних поїздок до Києва, де підлітки знайомилися з навчальними закладами й компаніями в столиці. Вважаю такий досвід досить успішним і придатним до масштабування, але прикро, що через обмеженість наявних ресурсів цей досвід мають змогу дістати далеко не всі діти, які живуть під щоденними обстрілами.
Вікторія Музика, менторка, учителька, випускниця програми «Навчай для України»
У місті школа може бути наповнена понад тисячею учнів. Інколи з вікна однієї школи можна побачити сусідню. Колеги спілкуються в межах свого закладу освіти або методичного об’єднання району.
Натомість що ми маємо в ОТГ? Невеличкі школи з наповненням від 50 дітей, педагогічний склад яких часто недоукомплектований, а працівники замінюють своїх колег (тобто вчитель географії веде природу / біологію, учитель фізики — математику тощо). Новини, тренінги й інновації доступні для всіх, звісно, але швидкість поширення інформації в малих населених пунктах досить повільна. Мережа шкіл поза межами великого міста досить слабка, тож учителі здебільшого не мають змоги обмінюватися досвідом, черпати нові знання чи вдосконалюватися банально через те, що немає сполучення між школами чи селами загалом.
Тож що ми маємо? Діти шкіл невеликих населених пунктів ходять до закладів, де, звісно, здобувають середню базову освіту, та не мають можливості пізнати більше — саме через недосконалу систему мережі шкіл, нестачу фахівців на місцях і навантаженість через допомогу батькам у сезонних польових роботах. Здебільшого діти виїжджають у район хіба для спортивних, творчих чи академічних змагань, дуже рідко всім класом подорожують за межі області. Більшість із них фіксовано мислять про те, що після 9 класу треба лише йти в коледж, бо до університету й так не вдасться вступити.
Колись я не розуміла, чому дітям області давали більший коефіцієнт для вступу. А потім почала вчити дітей, які до мого приходу два роки не мали уроків англійської мови, і зрозуміла: це найменше, чим можна хоч трохи компенсувати той факт, що в системі не було фахівців для належного навчання учнів.
Саме тому в Україні діє програма 10:11. Це менторська програма для дітей з невеликих громад, яка покликана допомогти їм вийти зі шкільної бульбашки, адже менторами стають абсолютно різні люди, які вже мають чималий досвід у сфері навчання, роботи й можуть поділитися, наставляти старшокласників під час важливого вибору професій. І я знаю, що програм зі схожою ідеєю є чимало. Та чи знають про це власне вчителі й учні малих громад?
Тетяна Буриник, учителька математики й інформатики в П’ядицькому ліцеї, випускниця програми «Навчай для України»
Протягом останніх трьох років я мала досвід роботи в школах малих громад, що працюють у різних областях і форматах. Важливою відмінністю був саме формат, бо онлайн-навчання потребує і техніки, і простору, і самоконтролю учнів. Тому велика частка тих, хто міг би навчатись, випадала з уроків, бо не було принаймні одного із зазначених пунктів. Водночас офлайн, навпаки, дає шанс бути залученими тим, хто не має наміру вивчати щось нове.
Попри різницю форматів, підлітки обох шкіл мали багато спільного. Передусім це близькість до міста. Обидві школи розташовані на відстані 5–15 кілометрів від міст, які пропонують різні освітні можливості за межами школи, наприклад гуртки, молодіжні зустрічі й простори, додаткові заняття тощо. Проте підлітки обох громад у них майже не зацікавлені. Я припускаю, що часто це відбувається через нерозуміння, навіщо взагалі такі активності потрібні, адже раніше діти не отримували пропозицій до участі в них і, відповідно, не пробували себе. Тому часто, щоб розворушити дітей, доводилось або дуже наполягати на участі в заходах, або підкуповувати їх поїздками, мерчем, вихідними від школи абощо.
Тому я не можу сказати, що освітніх можливостей для цих підлітків немає, хоч вони й обмежені. Основна проблема в тому, що діти їх не використовують. Саме тому мені здається, що наразі важливо не так збільшувати кількість таких можливостей, як працювати над ставленням до навчання й розвитку серед підлітків, щоб вони могли цей досвід для себе взяти.