Нещодавно ВетеранХаб разом з імерсивним театром Uzahvati створили виставу Pomitna — щемку та важливу. Вона підсвічує досвід жінок, чиї партнери у війську. Імерсивні вистави відбуваються у форматі інтерактивної прогулянки зі спеціальними навушниками у просторі Центрального залізничного вокзалу Києва.
«Вистава розкриває тему жінки воїна, яка чекає свого коханого, її відчуття, переживання і роздуми, засновані на розповідях реальних жінок, дружин, партнерок воїнів ЗСУ», — розповіла композиторка вистави Женев’єв Стронська.
Журналістка Альона Вишницька прокоментувала:
«Вистава починається біля залізничного вокзалу в Києві й триває в його залах очікування, коридорах, на перонах та — ключове — в навушниках.
Акторів немає. Все, що ви чуєте, — це історії та голоси партнерок військових.
На півтори години ви занурюєтеся в реальність, у якій багато жінок, зокрема я, живуть цілодобово.
Я б дуже хотіла, аби якомога більше людей прожили цю виставу — особливо тих, чиї рідні не воюють. Можливо, для когось вона відповість на важливі питання про друзів. Для когось — стане фільтром, що варто і чого не варто казати рідним військових. Для когось — дасть поштовх до власних рішень.
За час Максової служби я вигрібала та вигрібаю з океану різних відчуттів: страху, зібраності, розгубленості, безсилля, відваги, цілісності та поламаності. І станом на зараз я радше справляюсь. Мені дуже допомагає наша любов.
Та попри те, що я маю опори (хоч часом і хиткі, але маю та плекаю їх) — все одно час від часу я чую слова, які вибивають з цього хиткого стану стійкості. І так дивно — їх завжди можна було уникнути».
Нещодавно мені у вічі впав допис Ксенії Дронь. Ми не знайомі особисто, але вона часто пише про свій досвід партнерки військового. В одному з постів вона серед іншого розповіла таке:
«Мій глечик болю, здається, вийшов остаточно з берегів. Я справлюсь, я вразлива в цій точці, бо мені це болить, але все одно я вмію захищати себе. Але є люди, які не вміють або не мають ресурсу себе захищати. Тож я пишу за них і для них. І прошу вас кожен раз, коли ви говорите з тими, чиї рідні захищають вас, думати. І перш ніж сказати щось типу: моєму чоловіку страшно вийти з дому, щоб не загребли. А мій вступив на магістратуру, то ми 2 роки спокійні й таке інше. Уявити, що в цей момент ви, люди, які мають дякувати захисникам, морально бʼєте їхніх рідних. І якби від цих ударів були синці, я б сьогодні була вся синя».
Я вірю в те, що людяності можна навчитися навіть без вроджених схильностей до цього, а співучасть — сексі софт-скіл майбутнього.
Такі вистави, як Pomitna, руйнують бар’єри між людьми з різними досвідами — і дозволяють одним краще розуміти інших. А чи не це зараз один із наших основних викликів?»
Глядачка вистави Лідія Гармаш написала:
«Я ридала з перших хвилин вистави, а моя подруга просто мовчки проходила і періодично стискала мою руку. Бо здавалося, що я зараз геть розвалюся…
Не розвалилася, тільки заново прожила ввесь набір емоцій, нанизаних одна на одну: сум-злість-любов-ненависть-радість-ніяковість-сором-гордість-апатію-тугу-розчулення-надію…
Правда, можна ж вибухнути… але ти тримаєшся. Не знаєш навіщо і чому.
У голові єдине — “треба!”».
Глядачка вистави Юлія Петрова додала:
«Вони — ті, хто чекають… На чоловіків, коханих, воїнів, які зараз боронять українську землю… Серед них є ті, хто не дочекався… Або ті, які ще мають надію, бо коханий в полоні… 20 різних історій українських дівчат. Які мають бути ПОМІТНИМИ. Заради нього. Заради себе. Заради життя.
Щиро раджу виставу усім рідним, друзям. Усім СВОЇМ».
Участь у виставі безкоштовна за попередньою реєстрацією, квитки на виставу можна отримати тут. Наразі всі вони заброньовані, але додаткові квитки час від часу публікують на сторінці ВетеранХабу. Покази триватимуть до 15 вересня і, можливо, будуть подовжені.
Ось кілька цитат із вистави:
«Усі питають мене: “Як там Костя?» і ніхто не питає, а як я».
«Кажуть, що я цивільна, а я ж не цивільна».
«Ось ця зморшка від тебе».
«Шановні пасажири! Обовʼязково тримайтесь за поручні. Та й взагалі. Тримайтесь, будь ласка».