«В Одесі добре знали Віру Гребенюкову з місцевої ЧК. Про неї ходили легенди. Вона виривала волосся своїм жертвам, відрубала кінцівки, відрізала вуха, тощо. Упродовж двох з половиною місяців її служби в ЧК сама вона розстріляла понад 700 людей, тобто майже третину, розстріляних у місті ЧК. Подібні чекістки, тільки з дещо меншим розмахом діяльності, були в Катеринославі і в Севастополі.
У Києві у січні 1922 року була заарештована угорка-чекістка Ремовер. За кілька попередніх років вона свавільно розстріляла понад 80 молодих хлопців – не тільки звинувачуваних, а і свідків. Виявилося, що вона була хвора на ґрунті статевої психопатії, але з цією хворобою кілька років працювала слідчою ЧК.
Однією з організаторів різанини у Криму в 1920-21 роках була Розалія Землячка. Вона разом із Бела Куном поставила підпис під телеграмою з вимогою розстріляти всіх зареєстрованих колишніх офіцерів і військових чиновників. Жертвами цієї хвилі терору стали декілька десятків тисяч людей, передусім – інтелігенції».
До цієї інформації із класичної книги Сергія Мельгунова «Червоний терор», створеної у 1920-х безпосередньо услід за описаними в ній подіями, можна ще дещо додати. Скажімо, про те, що Розалія Землячка не просто віддала наказ про терор у Криму, а і контролювала його виконання. Про те, що разом із офіцерами, і взагалі – інтелігентами – знищували також членів їхніх сімей. І про те, що вона власноруч убивала «класових ворогів».
За Єврейським цвинтарем у Сімферополі тоді можна було бачити тіла розстріляних жінок із немовлятами. У роки Другої світової війни те ж саме місце для тих самих діянь облюбують нацистські айнзацкоманди. У Ялті та Севастополі «ворогів революції» виносили на ношах та виводили з лазаретів і розстрілювали. Не тільки офіцерів, а і солдатів, лікарів, сестер-жалібниць, учителів, священиків, інженерів. Потім, за два десятиліття, те ж робитимуть нацисти, увійшовши у ці міста. А ще за якийсь час те ж саме з німецькими і румунськими полоненими та пораненими робитимуть радянські вояки…
Але так чи інакше організатором першого у ХХ столітті масового терору на землі Криму була киянка Розалія Землячка (справжнє прізвище Залкінд), яка під час воєнних дій була начальником політвідділів 8-ї та 13-ї червоних армій, а вслід за тим – керівником Кримського комітету компартії більшовиків. Загалом на півострові наприкінці 1920 – на початку 1921 років було знищено, за офіційними радянськими даними, 52 тисячі «ворогів», за неофіційними – 100-120 тисяч. За свої визначні заслуги у справі політичного виховання і підвищення боєздатності частин Червоної армії (таким було офіційне формулювання) Розалія Землячка 1921 року стала першою жінкою, нагородженою орденом Червоного прапору.
У Києві аж до 2005 року існувала вулиця Розалії Землячки. Довгий час усі спроби усунути цю одіозну назву, а також десятки інших одіозних назв з карти міста незмінно наражалися на опір депутатського корпусу Київради, аж поки Помаранчева революція не привела до перейменування цієї вулиці на честь визначної художниці Тетяни Яблонської.
А ще не можна не згадати Євгенію Бош, у 1917 році – керівника так званого «Південно-Західного обласного комітету РСДРП(б)», тобто повноважного лідера більшовиків на переважній частині території України.
Вона народилася в німецькій колонії поблизу Очакова, брала активну участь у російському революційному русі, при цьому весь час виступала проти прав націй на самовизначення. Євгенія Бош різко негативно ставилася до Центральної Ради і до українських змагань, вона категорично вимагала від більшовиків не йти на жодні угоди й компроміси з українськими партіями (а до таких компромісів часом схилявся її чоловік, керівник Київського міському РСДРП(б), спадковий російський дворянин Георгій П’ятаков, на загал не помічений в українофільстві).
Восени 1917 року Євгенія Бош спробувала було кинути на Київ більшовизований 2-й армійський корпус, але він був зупинений українським військом під командуванням генерала Павла Скоропадського. Наприкінці 1917 року Євгенія Бош очолює секретаріат (тобто міністерство) внутрішніх справ маріонеткового харківського радянського уряду. Юридично саме вона несе всю повноту відповідальності за ту різанину, яку вчинили у лютому 1918 року червоні війська, взявши штурмом Київ.
20 січня 1918 року Євгенія Бош, виступаючи на зібраному у Харкові більшовиками селянському з’їзді, заявила: «Ми повинні йти на все, не зупиняючись ні перед чим, і остаточно задушити владу капіталізму». «Влада капіталізму» – це була Центральна Рада, у складі якої перебували виключно представники соціалістичних партій…
З літа 1918 року Бош відстороняється від українських справ (точніше, її від них відстороняють Ленін і Троцький: більшовики-українці вважали її надто вже одіозною постаттю). Вона продовжує діяти відпрацьованими методами на території власне Росії. Там вона «уславилася» жорстокістю щодо селян під час придушення Антоновського повстання на Тамбовщині у 1921 році.
Прізвище Євгенії Бош так само було увічнено на карті української столиці – на честь її було названо відновлений ланцюговий міст, збудований ще за часів імператора Ніколая ІІ. Можливо, ми б досі переїздили мостом імені Євгенії Бош, але його було висаджено в повітря перед відступом радянських частин в Києві 1941 року.
І не треба думати, що у жахіттях червоного терору були винні жінки, так би мовити, «неслов’янського походження». Зафіксовані, скажімо, діяння дочки православного священика Конкордії Громової (за чоловіком Самойлової) у Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Ця дама, що і понині фігурує в довідниках як «визначна діячка жіночого пролетарського руху в Росії», особисто допитувала заарештованих «класових ворогів», роздягала їх голяка і заганяла під нігті голки. За ці заслуги її зробили завідувачкою відділом ЦК КП(б)У по роботі серед жіноцтва…
А в тому ж Криму, у місті Євпаторії червоний терор ще у січні 1918 року організували – за допомогою «революційних матросів» – сестри Немич, Антоніна, Варвара та Юлія. Вони проводили засідання «комісії» на борту транспорту «Трувор», розглядаючи справи заарештованих і вирішуючи їхні долі. Лише за три січневих дні було заарештовано близько 800 осіб, з них утоплено (страти проводилися на борту «Трувора» та гідрокрейсера «Румунія») аж 300. Сергій Мельгунов так описував технологію цих страт:
«Викликаного під конвоєм проводили через всю палубу повз цілій ряд озброєних червоногвардійців і вели на так зване «лобне місце» (місце страти). Тут жертву оточували з усіх боків озброєні матроси, знімали з жертви верхній одяг, зв’язували мотузками руки й ноги і в одній нижній білизні укладали на палубу, а потім відрізали вуха, ніс, губи, статевий член, а іноді і руки і в такому вигляді жертву кидали у воду. Після цього палубу змивали водою і таким чином видаляли сліди крові. Страти тривали цілу ніч, і на кожну страту йшло 15-20 хвилин».
Ясна річ, на честь «сім’ї Немич» у місті була названа вулиця, а імена сестер золотом викарбувані на пам’ятнику «борцям за радянську владу»…
Отож різною буває жіноча політична активність, чи не так? Очевидно, все залежить від цілей та засобів. Одна справа, коли йдеться про свободу рідної землі та ствердження справедливого ладу на ній, інша справа – це намагання силою змусити людей жити за приписами зграї узурпаторів.