Чи, можливо, не хочуть знати нічого. Як і про інші зафіксовані й не зафіксовані документами норми, загальноприйняті у відносинах між цивілізованими державами.
Такий висновок несамохіть випливає з реакції МЗС на інтерв’ю посла Євросоюзу стосовно кримінального переслідування екс-прем’єра Юлії Тимошенко й інших опозиційних лідерів. Мовляв, Віктор Янукович не робить ніяких реальних спроб знайти вихід із ситуації, що склалася з Тимошенко, і не прагне реально покращувати відносини з ЄС. На це директор департаменту інформаційної політики МЗС Олег Волошин заявив, що для України Жозе Мануель Пінту Тейшейра, «власне кажучи,… вже не є послом Європейського Союзу в Україні, тому його думка, радше, має хвилювати Республіку Острови Зеленого Мису» (бо у цю африканську країну Тешейра невдовзі їде послом ЄС).
Адже термін перебування Тешейри в Україні добігає кінця, а дипломати в такому статусі «не дають резонансних інтерв’ю і не дають гучних оцінок становищу в країні, в якій вони добувають буквально останні дні». І це не вперше маємо таку реакцію з боку речників уряду України: ще в червні, коли вже було відомо про майбутню ротацію послів ЄС, Тешейрі урядовці заявляли, що він «уже не посол».
Справді, станом на сьогодні він уже не посол. 31 серпня добіг кінця термін його повноважень в Україні. Але чи був він послом 30 серпня і тим більше 30 липня? Перш, ніж вести про це мову, зауважу: ведучи мову про африканську країну, куди невдовзі їде Тешейра, речник МЗС України використав її застарілу і вже чимало років не вживану назву. Насправді зветься вона Республіки Кабо-Верде (розташована – на заході Африки). Така словесна стилістика на вустах дипломата – це щось на кшталт того, щоби публічно назвати Туреччину Оттоманською імперією, а Єгипет – Об’єднаною арабською республікою. Невігластво чи хамство? Чи й те, й те разом?
Читайте також: Жозе Мануель Пінту Тейшейра про вектор української зовнішньої політики
Принаймні, у виступах речників влади України стосовно Тешейри, видається, справді маємо цю «горючу (і гарячу) суміш». І тут якраз час перейти до Віденської конвенції. Адже, згідно з її статтею 3, функції дипломатичного представництва (очолюваного у даному разі послом Тешейрою) полягають,зокрема, «у представництві акредитуючої держави в державі перебування». Те, що ЄС є не державою, а союзом держав, суть справи не змінює: адже СРСР номінально також був союзом «радянських соціалістичних держав».
Іншими словами, посол представляє не себе самого – а державу (чи союз держав), чиї інтереси він обстоює. І говорити щось від себе особисто він може хіба що про розведення квітів і смак українського борщу.
А коли припиняються функції посла? Статті 43 говорить, що «функції дипломатичного агента припиняються, зокрема (а «дипломатичний агент» – це не лише посол, а й будь-який член власне дипломатичного персоналу представництва)… по повідомленню акредитуючою державою державу перебування про те, що функції дипломатичного агента припинені». Було таке повідомлення? Було. Про те, що функції Тешейри припиняються з останньою хвилиною 31 серпня 2012 року. До цього моменту він – посол ЄС в Україні. Бо ж навіть у разі воєнного конфлікту чи розриву дипломатичних відносин дипломатичний агент залишається собою з усіма відповідними привілеями аж до перетину кордону (стаття 39).
А тепер – мабуть, найцікавіше у даному контексті. Йдеться про статтю 29 Конвенції. Там сказано: Особа дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту чи затриманню у якій би то не було формі. Держава перебування зобов’язана ставитися до нього з належною повагою і вживати всі належні заходи для попередження будь-яких посягань на його особу, свободу чи гідність». Будь-яких посягань на гідність, чітко й однозначно…
От тільки не сказано у Віденській конвенції, що ж робити, коли держава перебування не лише не ставиться до іноземного посла з належною повагою, а й регулярно займається зазіханнями на його гідність.
У ХІХ столітті в цьому плані було якось простіше. Якби хтось на кшталт чинного уряду України дозволив собі так поводитися з послом однієї з чільних світових потуг, до берегів цієї держави негайно було б вислано кілька канонерок із десантом морської піхоти. З відповідними невтішними наслідками для тих, хто посмів поводитися настільки брутально. Але ж зараз – гуманне ХХІ століття, та й канонерки давно вже залишилися хіба що в історичних фільмах та музеях військово-морських сил, чи не так?
Утім, існує, звісна річ, і чимало невоєнних засобів впливу – те, що президент США Обама назвав «м’якою силою». Не можна сказати, що Євросоюз її не застосовує проти зарозумілих урядовців України. Але специфіка «донецького клану» якраз у тому й полягає, що він сприймає таку силу як слабкість, перебуваючи у полоні ментальних парадигм не нашого, а ХІХ століття…
Узагалі-то цікаво: а що ще заготовлено в репертуарі речників МЗС та інших урядовців України (аж до «персони №1»)? І що говоритимуть уповноважені на то особи, якщо новий посол Євросоюзу в Україні дипломат із Польщі Ян Томбінський продовжуватиме «лінію Тешейри» (яка, нагадаю, не могла бути лише його особистою лінією)? Уяви тут, чесно кажучи не вистачає.