Ми всі вже відчуваємо макроекономічні наслідки війни: 1) ситуацію дефіциту, коли бракує певних товарів загального вжитку та першої необхідності, скорочення виробництва продуктів харчування, експорту та імпорту; 2) крах правил обміну, що призводить до більшої невизначеності, зниження рівня довіри та тенденції переходу торгівлі до бартеру чи угод з низьким рівнем ризику; 3) песимізм, що призводить до скорочення інвестицій, зупинки купівлі-продажу активів; 4) падіння доходів; 5) зниження податкових надходжень та зростання бюджетного дефіциту; 6) призупинка економічної активності; 7) руйнування ланцюгів поставок і розвиток альтернативних комерційних каналів; 8) маніпулятивне ціноутворення; 9) продовольчу інфляцію, що знецінює зарплати; 10) промислову інфляцію внаслідок геополітичних зрушень (енергетична криза) та руйнації фізичних об’єктів; 11) погіршення конкурентних переваг в результаті знищення факторів виробництва та депопуляції.
В цей самий час усі 27 країн Євросоюзу одностайно зголосилися надати на 1 рік із можливістю продовження (ще двічі по 1 року) статусу «тимчасового захисту» громадянам України та їхнім родинам, тим, хто вже має статус біженця. Влада США також запевнила, що для українців буде надано терміном на 18 місяців «тимчасовий захищений статус» (TPS). Дитячий фонд Організації Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ) повідомив минулого тижня, що з початку війни країну залишили понад 1,5 мільйона дітей. «Війна в Україні призводить до масових переміщень та потоків біженців — умови, які можуть призвести до значного сплеску торгівлі людьми та гострої кризи у сфері захисту дітей», — зазначив Афшан Хан, регіональний директор ЮНІСЕФ у Європі та Центральній Азії. «Переміщені діти вкрай уразливі перед розлученням зі своїми сім’ями, експлуатацією та торгівлею людьми. Їм потрібно, щоб уряди в регіоні активізувалися і вжили заходів для забезпечення їхньої безпеки».
Тож український уряд має три роки для того, аби закласти підвалини для економічного відновлення і на самому початку сигналізувати вимушеним емігрантам, що на них насправді чекають, створюючи відповідні умови. А для цього потрібна стратегія повоєнного відновлення.
Розробку такої стратегії логічно було б розпочати з постановки питання про місію держави та її місце у міжнародному поділі праці. Ми звикли чути про те, що міжнародні партнери залюбки бачили б Україну в якості аграрної держави. І хоча останніми роками це ставлення почало поступово змінюватися, після місяця війни, зрештою, все йде до повністю деіндустріалізованої економіки з невеликим населенням. Погодьтесь, такий розвиток подій буде сумнівним здобутком незалежності, захищеної такою великою кров’ю.
Читайте також: Шкура (ще) невбитого ведмедя
Кожен новий уряд готував стратегію економічного розвитку, яка, по суті, не координувалась зі стратегіями «вищого порядку», які мали б відтворювати прагнення та інтереси економічно активного населення та забезпечувати потреби непрацездатних верств. Що ми маємо на сьогоднішній день? Існуючі стратегії вочевидь не підходять для держави, що перебуває у стані війни. Втілюючи написане за мирних часів, ми будемо здійснювати акт легітимізованої евтаназії України.
Стратегія сталого розвитку України до 2030 року була орієнтована на так звані чотири вектори, визначені ще в Стратегії сталого розвитку “Україна – 2020”:
1) вектор розвитку – забезпечення сталого розвитку країни, проведення структурних реформ, забезпечення економічного зростання екологічно невиснажливим способом, створення сприятливих умов для ведення господарської діяльності;
2) вектор безпеки – забезпечення безпеки держави, бізнесу та громадян, захищеності інвестицій та приватної власності, забезпечення миру і захисту кордонів, чесного та неупередженого правосуддя, невідкладне проведення очищення влади на всіх рівнях та забезпечення впровадження ефективних механізмів протидії корупції. Пріоритетом є безпека життя та здоров'я людини, що неможливо без ефективної системи охорони громадського здоров'я, надання належних медичних послуг, захищеності соціально вразливих верств населення, безпечного стану довкілля і доступу до якісної питної води й санітарії, безпечних і якісних харчових продуктів та промислових товарів;
3) вектор відповідальності – забезпечення гарантій кожному громадянину, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних та релігійних переконань, статі, соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних ознак, мати доступ до високоякісної освіти, системи охорони здоров'я та інших послуг в державному та приватному секторах;
4) вектор гордості – забезпечення взаємної поваги та толерантності в суспільстві, гордості за власну державу, її історію, культуру, науку, спорт.
Також Україна як країна-член ООН приєдналася до глобального процесу забезпечення сталого розвитку, що позначилось на змінах у підходах до стратегічного планування та визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку України. Нагадаємо, що Цілі сталого розвитку (ЦСР), які почали діяти з січня 2016 року, є універсальним комплексом цілей, завдань та індикаторів, що встановлюють кількісні орієнтири у соціальному, економічному та екологічному вимірах сталого розвитку України, відтак всі 17 цілей ЦСР активно інтегрувались в державну політику.
Війна вимагатиме перегляду пріоритетів розвитку для досягнення ЦСР. І хоча за часи адаптації ЦСР в Україні 42,6% ресурсів спрямовувались на реалізацію 16-ї цілі ЦСР – «Мир, справедливість та сильні інститути», вже нині стає зрозумілим, що інтерпретацію завдань (для України їх визначено дев’ять) в рамках даної цілі слід суттєво змінити. Ціль 1 «Подолання бідності» тепер стане ключовим завданням суспільного розвитку, на реалізацію якої дотепер спрямовувалось лише 0,7% ресурсів. Так само в умовах зруйнованої інфраструктури нагальним стає ЦСР 6 «Чиста вода та належні санітарні умови», яка охоплює забезпечення наявності та сталого управління водними ресурсами та санітарією (дотепер 3,3% ресурсів). ЦСР 9 «Промисловість, інновації та інфраструктура» має особливу роль у забезпеченні прогресу в досягненні всіх ЦСР, створюючи передумови для зростання доданої вартості та ВВП (нині 1,2% ресурсів). Ціль 8 «Гідна праця та економічне зростання» (4,6% ресурсів) набуває першочергового значення для повернення українських біженців.
Війна змусить не тільки переглянути пріоритети, але і уникнути декларативних заяв, замінивши їх нагальними задачами. Тим паче, що «вектор відповідальності» вже докорінним чином змінюється. Словесна орієнтація на людину характерна для будь яких політичних документів в усьому світі, не тільки популістичних. Для України, яка має на сьогодні вже 12 млн вимушено переміщених осіб, з яких 3,5 млн опинилися за кордоном, і ще стільки ж можуть опинитися там же, це стало дуже конкретною вимогою.
Те ж саме стосується і Державної стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 роки, яка є основним планувальним документом для реалізації секторальних стратегій розвитку, координації державної політики у різних сферах .
Уряду однозначно доведеться внести кардинальні зміни до усіх програм, адже орієнтація на сталий розвиток у «мирному» варіанті, де основними пріоритетами є подолання нерівності і зелена економіка, переглядається навіть в заможних демократіях. Європейці і американці відчули катастрофічні наслідки енергетичної кризи, в тому числі, внаслідок санкцій, запроваджених по відношенню до Росії, і тому не лише вирішили відтермінувати зелений перехід (який є основним на шляху до сталості), але й відновлюють видобуток вугілля, опікуючись станом промисловості. Ми вже не акцентуємося на тому, що рух в бік децентралізації в умовах війни та поствоєнних загроз без чіткого підпорядкування регіонів центру буде сам по собі загрозою.
Читайте також: Яке майбутнє очікує на українських біженців?
Прийняті через два тижні після початку війни рішення уряду свідчать про його здатність на швидкі і радикальні дії. Заяви про перехід на модель «воєнної економіки» підтверджуються нормативно-правовими актами: питання наповнення бюджету успішно вирішено за рахунок емісії (заплановано випуск військових облігацій на суму 400 млрд грн (26% видатків бюджету 2022 року, 10% ВВП); за рахунок зовнішніх запозичень і пакетів допомоги буде забезпечено макроекономічну стабільність; запущена програма кредитування під 0% для МСП; почалася допомога релокації підприємств зі східних в західні регіони; знижено податки на пальне; різко скорочена кількість регулюючих документів (в 30 разів); почато компенсації при втраті робочих місць і виплата допомоги вимушеним переселенцям; безпрецедентне рішення – відміна на військовий період ПДВ і введення податку з обороту.
Проте тут мова йде про короткотермінові цілі або тактичні кроки. Війна змінила цілепокладання економічної стратегії держави на післявоєнний період: якщо ключовою складовою потенціалу країни визнати її працездатне населення, тоді задача повернення українців (гарантуючи безпеку життя та здоров’я людини), які в пошуку безпечних для проживання місць покинули батьківщину, має визнаватись за пріоритетну.
При цьому хтось обговорює повоєнне економічне відновлення, покладаючись на рекомендації зовнішніх міжнародних донорів, які поки що не встигли нічого нового запропонувати, оскільки не очікували такого розвитку подій. Намагаючись утриматись в старому кліше «створення найбільш сприятливих умов для бізнесу», Україна погоджується відтворювати нав’язані ззовні сенси, які не підходили для слабкої економіки і до війни, а тепер і поготів. Хтось вже сьогодні намагається адаптуватись до нових умов господарювання й опікується релокацією існуючих підприємств, сподіваючись на те, що в Україні таки залишаться представники середнього бізнесу, здатні виступити драйвером економічної активності. Але ці активні бізнесмени чомусь масово планують своє життя поза межами батьківщини. Їхня активність кратно збільшується після повідомлень, що війна – це надовго. Хтось вже усвідомив, що позиції України в міжнародному поділі праці змінились докорінним чином, а відтак сподіватись на створення нових промислових кластерів — марна втрата часу. Хтось продовжує плекати надію, що набуттям статусу «аграрної житниці» Україна не обмежиться і обов’язково з’являться чудодійники, які запропонують реалізувати якусь із версій «Плану Маршала».
Сумно, але потенційна стратегія повоєнного економічного відновлення України сприймається багатьма як чергова довгострокова програма підтримки малого і середнього підприємництва в традиційному варіанті. Втім очевидно, що без прив’язки суспільних ініціатив, підтримуваних донорською допомогою, до урядових структур, неможливо буде таку програму підготувати, а пізніше легітимізувати. А відтак і отримати скільки-небудь значуще фінансування від Заходу з пріоритетами, засобами і інститутами для втілення, реально потрібними, спрямованими на швидкий результат, а не на довгий процес. Падіння економіки на 50% і більше вимагає не децентралізованої діяльності і покладання на ініціативу підприємців, а фактично державних інвестицій, з будівництвом заводів нового типу за рахунок коштів зовнішніх партнерів. І Україна не повинна при цьому стояти з витягнутою рукою, сором’язливо опускаючи очі. Адже, за словами провідних західних політиків, Україна нині воює від імені всього світу.
Читайте також: Чи відбудеться конфіскація російської власності в Україні
На першому етапі (до трьох років) реалізації стратегії повоєнного економічного відновлення, яка, за логікою, має координуватись зі Стратегією сталого розвитку України до 2030 року, нами пропонується акцентувати на проведенні безпосереднього створення з нуля виробничих циклів в рамках ланцюгів вартості дружніх до України держав. Реформи державного управління і лібералізація, якщо здійснювати їх самі по собі в умовах руйнації бюджетоформуючих підприємств та розриву ланцюгів вартості і поставок, «повиснуть», не призводячи до результату.
Нам слід уникнути пастки зачарованого кола бідності, коли буде запропоновано відновлювати в основному порти, дороги та елеватори, фактично опікуючись потребами зовнішніх гравців (як-то світова продовольча безпека) і очікуючи, що малий та середній бізнес ринковим способом відвоює собі ринки та налагодить самостійно випуск конкурентоздатної продукції з нуля. Сидіти, склавши руки, і, в обмін на надання чергових кредитів на відновлення інфраструктури та покриття нагальних бюджетних видатків, спостерігати за тим, як 10 мільйонів українців проходять програму адаптації до нових реалій життя вже в статусі біженців чи емігрантів, виглядає самогубством.
Політики довго домагалися того, щоб Україна стала парламентсько-президентською республікою. А війна вимагає президентського правління, коли Президент одночасно є і керівником виконавчої влади. Тоді під його егідою є можливість творити щось принципово інше, а також швидко приймати рішення і їх втілювати.
Наталія Резнікова, доктор економічних наук, професор, Навчально-науковий інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Володимир Панченко, доктор економічних наук, партнер консалтингової компанії KSP Strategies