Не так давно ми дізналися, що Володимир Зеленський прибув до Аргентини для того, щоб бути присутнім на інавгурації новообраного президента цієї країни. Цікаво було слухати коментарі деяких наших оглядачів, які замріяно стверджували, що нарешті лідер України зможе поспілкуватися одразу з багатьма очільниками латиноамериканських країн, які зберуться на церемонію. Там, у неформальній розмові, Володимир Зеленський зможе завоювати симпатії своїх колег — латиноамериканських політиків. Чи відбулося те спілкування, не повідомлялося, але ми почули, що наш президент побачився з Віктором Орбаном і мав з ним розмову.
Цей факт я хотів помістити в ланцюг подій, на які звернув увагу останнім часом. Ще раніше ми дізналися, що Володимира Зеленського не пустили виступати на саміті південноамериканської митної організації MERCOSUR. До нас також дійшла інформація про те, що Латинська Америка взагалі налаштована набагато більше пропутінськи, ніж нам хочеться. Подорожі нашого президента до Іспанії, а також іспанських урядовців до нас були успішними, але й тут ми стикнулися з прикрими неоковирностями, найвідоміша з яких — помилка в перекладі промови Володимира Зеленського в парламенті Іспанії. Так видається, що не знайшлося в цілій країні людини, яка могла б пристойно озвучити текст лідера героїчної країни мовою Сервантеса. Я дивлюся на згадані явища як на вияв ширшої проблеми, яку спробую проаналізувати у своїй статті.
Межі іспанськомовного світу
Я окреслив цю проблему запитанням: «Як Україну чують в іспанськомовному світі?». Беруся дати відповідь на це запитання, тому що іспанська мова, література, культура — моя професія. Уже понад сорок років я є безпосереднім учасником, а не тільки спостерігачем того, як колишня УРСР, а потім незалежна Україна спілкується з іспанськомовним світом, як вона підтримує відносини з ним, як поширює інформацію про нього всередині нашої країни, як представляє себе іспанською мовою. Це повчальне, але сумне видовище.
Свій виклад хочу розпочати з пояснення того, чим є сьогодні іспанськомовний світ. Його дуже умовно можна поділити на три великі частини (такий підхід пропонує мексиканський письменник Карлос Фуентес). Частина перша — це сама Іспанія, у якій, як ми знаємо, розмовляють не тільки іспанською (кастильською) мовою, а й баскською, каталонською, галісійською. Країна є членом Євросоюзу й живе за тими правилами, які діють на території цієї конфедерації держав. Друга складова іспанськомовного світу — це Латинська Америка, колосальна територія в Західній півкулі, де розташовані 20 держав з унікальною історією й надзвичайно складним соціальним, політичним, економічним буттям. Третя частина — іспанськомовні мешканці США, кількість яких сягає 80 мільйонів. З них 40 мільйонів (а ця кількість співвідноситься з кількістю населення Іспанії) визнають іспанську своєю рідною мовою. На сьогодні кількість людей, які розмовляють нею, чи вже досягла, чи наближається до 600 мільйонів мовців. За оцінками деяких лінгвістів, іспанська є другою або третьою світовою мовою. У багатьох галузях знань вона змагається з англійською. Абсолютно не дивує той факт, що кількість людей, які бажають її вивчати, постійно зростає. Ця тенденція найпомітніша в найрозвиненіших країнах, таких як Об’єднане Королівство, Німеччина, Франція, а також у США й Китаї.
А що ж Україна? Вона рухається в протилежному напрямі — байдужа до того, що відбувається з вивченням іспанської мови й культури в наших школах та університетах. Хочу запросити читача до ще одного короткого історичного екскурсу, щоб пояснити свою думку. Коли Радянський Союз зникав, в Україні ще діяли квоти, що визначали кількість загальноосвітніх шкіл, які пропонували різні іноземні мови своїм учням. Відповідно до такої системи, 15 % «звичайних» шкіл України викладали іспанську.
Після 1991 року й до сьогодні ця кількість (звичайно, тому що цього бажали батьки) скоротилася настільки, що на 2021 рік, коли ще діяло ЗНО, ми мали 110–115 учнів на цілу країну, які вибрали іспанську для складання фінального тесту для перевірки знань і вступу в університет. Кількість спеціалізованих шкіл (тепер вони називаються інакше) — також скоротилася. Якщо я не помиляюся, з тих, що реально працюють, є чотири або п’ять. Англійська мова знищила іспанську в Україні. Ситуація на університетському рівні, а також у приватному секторі значно краща, а це доводить, що попит на іспанську мову є і він зростає навіть за часів війни. Але, буваючи на акредитаціях іспанських відділень, я завжди запитую себе, де працюють наші випускники, і гублюсь у здогадках.
Відповідь іспанськомовного світу на нашу байдужість щодо іспанської мови й іспанськомовної культури є симетричною: він так само байдужий до нас, до наших мови й культури, як і ми до нього.
Україна до початку широкомасштабного вторгнення не входила в число економічних пріоритетів Іспанії. Так було написано на офіційному сайті Посольства Іспанії в України, і це за умови, що на 2021 рік офіційна кількість українських трудових мігрантів становила 120 тисяч осіб. Як повідомляє веб-сайт Міністерства закордонних справ, у нас є лише кілька посольств латиноамериканських іспаномовних країн, зокрема Аргентини, Мексики, Куби, Панами, Перу. Той самий веб-сайт інформує про посольство Венесуели в Україні у Варшаві і про посольства Нікарагуа і Східної Республіки Уругвай в Україні, акредитовані в Москві. Останні повідомлення звучать зовсім абсурдно й моторошно під час війни.
Відповідно, і ми на такому самому рівні представлені в Латинській Америці. Останнім часом є позитивні зсуви в царині освіти, оскільки запрацювали системи обміну Еразмус, але вони стосуються тільки Іспанії. Проте ми досі не маємо й ще багато десятиліть не будемо мати Інституту Сервантеса. Україністика в самій Іспанії майже відсутня. Ситуація зі співпрацею з Латинською Америкою в культурній, науковій та освітній сферах ще гірша. Наші політики, журналісти, чиновники не володіють іспанською. Ось така загальна рамка, у якій відбувається спілкування України з іспанськомовним світом.
Україна на ментальній мапі іспанськомовного світу
Тепер хочу перейти до того, як чують нашу країну в кожній із частин цього світу, які я описав. Розпочну з Іспанії. Тут після 24 лютого 2022 року відбулися дивні речі. Нас не тільки почули, а ще й побачили. Раніше Україну майже не помічали в країні або, якщо помічали, лише націоналістичну й «фашистську» спільноту. Так відбувалося тому, що майже вся інформація про Україну доходила з Москви. Протягом останніх двох років я та колеги, які викладають і вивчають іспанську мову й культуру, відчуваємо фізичну підтримку іспанського суспільства. Користуюся нагодою, щоб подякувати Посольству Іспанії в Україні, яке працює в Києві й організовує культурні заходи (і не тільки культурні) і робить ще багато різних проєктів, щоб підтримати українців. В Іспанії нині перебуває приблизно 180 тисяч біженців.
Чи стали іспанці нас краще розуміти? Як окремих індивідів, які переживають трагедію, безумовно. Але як носіїв української культури не зовсім. Вплив російської культурної пропаганди такий потужний, а наш спротив йому такий слабкий, що іспанські культурні еліти продовжують бачити нас крізь московські окуляри. Я це називаю «синдромом Террі Ґілліама». Є такий американо-британський режисер, якому на Одеському кінофестивалі вручили приз, і він, дякуючи, несподівано вигукнув: «Дякую, Росіє!» А потім довго просив вибачення. Я люблю Террі Ґілліама, але ніколи не забуду його дурницю, адже його реакція показова саме для діячів іспанської культури.
Я багато разів спостерігав, як вони, відчуваючи солідарність з нами, намагаються вести мову про Україну, але з їхніх ротів і голів автоматично виходять російські наративи. І це не їхня, а наша провина. Нам немає чого дивуватися, якщо адекватно написаної іспанською мовою інформації про Україну немає, україністики в іспанських університетах (як я вже казав) майже не існує. Вони користуються тим, що є, а те, що є, зроблене в Москві.
Наведу ще один приклад. Я вивчаю феномен української драматургії про війну, перекладеної англійською мовою. Протягом перших місяців після 24 лютого 2024 року в англомовному світі було влаштовано кілька сотень читань українських п’єс, а деякі з них поставлені в престижних театрах. Наскільки мені відомо, жодного такого читання не відбулося в Іспанії. І це не тому, що там не люблять театр або бояться п’єс про насильство. Просто вони нічого не знають про існування цих п’єс, як і про багато інших яскравих явищ сучасної української культури. А спроби українців, що опинилися в Іспанії як трудові мігранти або біженці, свідчити про війну, попри всі їхні героїчні зусилля, мають обмежений вплив на широкі іспанські маси.
Стіни невігластва
Ситуацію з Латинською Америкою я знаю набагато гірше, оскільки мої наукові й культурні інтереси зосереджені на Іспанії, але з того спілкування із журналістами, науковцями, письменниками, кінорежисерами, що маю, склав собі уявлення, що Латинська Америка давно втрачена нами.
Коли я вивчав іспанську мову в Києві в 1980-х, ми майже не бачили іспанців, тому що їх майже не було. Проте скрізь були латиноамериканські друзі — кубинці, перуанці, нікарагуанці, навіть чилійці. Найбільшою насолодою для мене було гуляти з ними вулицями Києва. Після 1991 року вони зникли з нашого культурного поля, як зникла Латинська Америка з наших державних інтересів. Ми віддали її Москві, яка протягом цих десятиліть не припиняла «опрацьовувати» континент.
Міграційні потоки до країн Латинської Америки слабкі. Зв’язки в галузі освіти й науки мінімальні, якщо не відсутні взагалі. Звичайно, є винятки, прориви, нові переклади книжок, мистецькі контакти, але обсяги цих практик спілкування такі невеликі, що аж ніяк не можуть розбити ті стіни невігластва, які виросли між Україною й Латинською Америкою.
Ба більше, я припускаю, що там не тільки не знають, а ще й сприймають як ворогів.
Таке твердження може викликати здивування, але нічого дивного в ньому немає. Багато інтелектуалів Латинської Америки переймаються проблемами деколонізації свідомості. На практиці це означає, що вони закликають викорінювати епістеми (когнітивні механізми) мислення, які відтворюють колоніальне знання. Колонізаторами для них є США та Європа — ті самі країни, які ми визнаємо своїми союзниками й взірцями. Захід постачає нам зброю, а це для багатьох (насамперед лівих латиноамериканських мислителів-політиків) автоматично означає, що ми, Україна, є об’єктом американо-європейської колоніальної політики.
За таких умов риторика Путіна, який оголошує себе лідером антизахідного, антиколоніального руху, отримує підтримку.
Майданчиків для спілкування, де ми могли б іспанською мовою викрити брехливість путінської культурної пропаганди, у нас немає. Людей, які вміють це робити, також. Наші спроби вразити свідомість широких кіл латиноамериканської громадськості свідченнями про геноцид, що влаштовують росіяни, також не спрацьовують, тому що їхня історія знає свої геноциди не менш страшні, ніж наші. Можу припустити, що в сухому залишку Україна або зовсім не існує у свідомості широких латиноамериканських мас і вузьких груп політиків та інтелектуалів, або існує як неясний зловісний відгомін чогось далекого, можливо, страшного, але точно не їхнього й навіть ворожого світу.
І нарешті про третю частину іспанськомовного світу. Вона найменш присутня в українській культурній свідомості, навіть у наших професійних дослідженнях. І це ще одна прикра помилка, адже долі наших мігрантів і біженців дедалі більше набувають подібності з долями тих мільйонів латиноамериканців, які законно й не законно перетинають кордон зі Сполученими Штатами Америки, шукаючи найкращої долі.
Переконливим доказом цього зв’язку є ситуація з допомогою Україні, яка була загальмована в Сенаті США: тепер рішення щодо України виявилося безпосередньо пов’язаним з політикою американського уряду щодо контролю за кордоном між США й Мексикою.
Великі проблеми латиноамериканського світу вже прийшли в наш дім, але ми вкотре не готові. Нам треба зосередити увагу на взаємодії англо-саксонського й іспанськомовного світів усередині США для того, щоб щонайменше розуміти логіку прийняття рішень американськими виборцями й політиками. Як уже бачимо, від цього залежить не тільки наше майбутнє, а й саме життя.
На завершення спробую дати відповідь на запитання, яке виніс у заголовок. Але спочатку хочу, щоб ми запитали себе, чи чуємо ми іспаномовний світ. Якщо казати серйозно, то ні. Ми не приділяємо йому тієї уваги, на яку він заслуговує, враховуючи його роль у світовій політиці, економіці, культурі. Тож чого ми дивуємося, що іспанськомовний світ чує нас або фрагментарно, або не чує взагалі. Якщо іспанці, що перебувають (що б там не казали) з нами в одному просторі, щось таки знають, то яке діло до нас тим латиноамериканцям, які страждають у своїх країнах або ризикують життям, перетинаючи кордон із США, або ведуть боротьбу за виживання, уже перетнувши його? Я думаю, у них немає часу слухати про нашу трагедію. Тим паче що ми самі не хочемо вчитися розмовляти з ними тією мовою, якою вони могли б нас зрозуміти.
Той, хто має вуха, хай почує.