Його спустошений погляд зовсім не випромінював радості від урочистої оказії, та й взагалі не виявляв ознак позитивного настрою. Він жадібно пив горілку, сором’язливо ховаючи свій погляд від мене. Оскільки нас розділяла відстань, я запитав в чоловіка біля себе, що він знає про цього «кіборга». Його відповідь вразила своєю радикальністю «безнадійний алкаш, з яким не варто вести розмови», і взагалі цей військовий тут лише через те, що близький родич нареченої, а так він persona non grata через свою нестриману поведінку.
На моє резонне запитання «чи знає він, через що довелося пройти «алкашу», я отримав безапеляційне «мені байдуже, я ж його туди не відправляв, краще спитай в Порошенка». Апофеозом цього вечору стала пісня, яку замовили місцеві поліцейські, які сиділи в іншому залі та гамірно, з незупинним потоком матюків, обмивали чергове підвищення свого колеги. Почувши пісню «Комбат» від улюбленої групи Путіна «Любе», «кіборг» вилаявся та різко піднявся і вийшов з ресторану. Це був дуже зручний момент, щоб з ним поговорити. Звичайно, він мене теж впізнав, тому й ховав свій погляд.
Хочеться зазначити, що його післяатошна історія не є особливою, таких можна почути безліч. Отримавши повістку з військкомату, він поїхав на війну в складі 93-ї бригади, з якою пройшов весь бойовий шлях: від Добропілля, Дебальцевого до Донецького Аеропорту та Авдіївки. Звичайно, під час цих жорстких сутичок йому довелося попрощатися назавжди з багатьма побратимами. Але найстрашніше його чекало попереду: від нього пішла дівчина, втратив роботу, друзі, з якими він виріс настійливо переконували, що він воював за інтереси олігархів та тільки «мародери» йдуть на війну.
Читайте таокж: За що воюють. Як змінилася мотивація бійців на фронті
Через брак розуміння та хоч якоїсь психологічної підтримки військовий почав шукати розради в горілці, що згодом призвело до залежності. Як виявилося, багато хто з його побратимів після демобілізації зіткнулися з вищеозначеними проблемами, до яких ще додалися – хамство чиновників, маршрутників, повне несприйняття родичами. Бійцям, які пройшли пекло війни доводиться буквально вимолювати в принизливій формі пільги, надані державою. Цей боєць розповів, що через всі ці проблеми, дехто з його побратимів, після повернення з війни наклали нас себе руки, і він сам погано уявляє своє подальше життя – повертатися до лав Збройних сил не хоче через успадковані командирами радянські правила управління, їхати на заробітки до Польщі теж, адже ніби воював за те, щоб перетворити Україну на успішну країну та й виглядатиме в очах побратимів як зрадник. Як результат маємо замкнене коло.
Про те, що проблема соціальної та психологічної адаптації для військових набрала загрозливого розмаху говорить й міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який у своїй статті на «Українській Правді», опублікованій 22 червня, повідомив страшні цифри, так станом на червень 2017 року вже зареєстровано близько півтисячі самогубств ветеранів після повернення з війни. Це, на секунду уваги, повноцінний батальйон. Більше того, міністр зазначив, що 90-95% бійців по поверненню додому мають проблеми, пов’язані з нервовою системою. Зростає також і рівень насилля в сім’ях військових.
Зрозуміло, що проблема адаптації до мирного життя військовослужбовців постає гостро. Звичайно, що держава намагається вирішити це питання шляхом створення спеціалізованих психологічних центрів, але необхідно також враховувати, що туди потрапляють тільки ті, хто визнали, що в них існують проблеми. А так як в Україні поки що не прийнято звертатися до психолога з подібних питань, то можна тільки уявити реальну кількість бійців, які потребують якісної психологічної допомоги. При цьому, необхідно розуміти, що для вирішення цієї проблеми зусиль самих лишень державних органів замало, суспільство теж повинно активно долучатися до цього процесу та всіма можливими засобами ре-соціалізовувати воїнів. Інколи достатньо навіть просто поговорити, дати відчути бійцю, що він потрібен, а не відвертатися за звичкою.
Читайте також: У паралельних площинах. Про суспільну відчуженість
Дуже показовим прикладом, є прощання з полеглими на Майдані. І стає дуже прикро, коли поруч з траурною церемонією,яка збирає дедалі менше людей, відбуваються народні гуляння. Веселі ватаги перехожих, прекрасно розуміючи, що відбувається, воліють просто пройти мимо. Звісно, війна – це страшно, від неї хочеться втекти, не думати про її руйнівну та смертельну силу, але якщо не поважати своїх сучасників – героїв, що живуть поруч, не шанувати тих, хто ціною свого життя забезпечив комфортне життя, то доведеться шанувати інших, чужих, як це вже не раз було в українській історії.