Майське виникло на мапі України 1924 року — так пише вікіпедія. Старожили розповідають, що після Другої світової Майське було майже спустошене: люди, що лишилися, переважно жінки з дітьми й старенькі, жили за селом, у полі, у кількох землянках. І поступово після перемоги над фашистськими загарбниками мешканці поверталися в село, відбудовували свої хати й зводили нові оселі, гуртувалися навколо колгоспу.
Свою першу Незалежність у житті 33 роки тому я зустріла саме тут, бо в Майському на той час жили мої батьки.
Тоді, три десятиліття тому, Майське було маленьким й налічувало приблизно 100 жилих будинків і хат. Сьогодні їх лишається ще менше — 40 будинків, де постійно живуть, 5 дачних хат, куди люди приїжджають на теплий сезон щось виростити на своїй землі й відпочити від метушливих і тривожних міст. Також 16 будинків пустують, але в них можна жити — ще міцні, добротні.
На кожній вулиці села є хати, де вже ніколи не зазвучать людські кроки й голоси. Покинуті, уже захоплені плющами й дикими виноградами деревʼяні хати з вікнами-пустками, обваленими балками й дахами.
Ці спорожнілі оселі вперто бережуть пам’ять про теплі печі, людську метушню й бджолині вулики, але сплять тими снами, від яких не буде пробудження. Уже повмирали ті, хто їх будував і наповнював життям, а тепер вмирають і вони.
Усього в селі на сьогодні до 100 мешканців, з них — 11 дітей.
Школу й садок, які були в сусідньому більшому селі Ліски, уже закрили: садочок — дуже давно, від нього залишилися лиш оповиті зеленню руїни, школу — із цього року. Тепер дітей возитимуть у райцентр — Мену.
Такий вигляд має садочок у Лісках сьогодні. Сюди ходила і я. Чітко пам’ятаю, де, що і як стояло, де ми спали-їли-гралися, чудово памʼятаю зелений просторий дитячий майданчик, який тепер перетворився на непрохідні хащі.
Безпосередньо в Майському й найближчих селах веде свою діяльність фірма «Авангард», де працює частина людей. Зокрема, у селі — зерносклад і тракторний стан підприємства. Інші мешканці їздять на роботу в Мену, працюють у соціальній сфері, живуть зі своїх господарств.
Але всіх тут годують праця на землі й домашнє господарство — без цього люди в селі не уявляють свого життя.
У кожному дворі — якась худоба: корови, кози, свині, різна птиця.
Рогаті годувальниці
Тримати корову — це в Майському святе. Хоча нині велика рогата худоба не на кожному обійсті: хтось уже заслабкий і застарий для утримання корови, хтось відмовився з інших причин. Усе ж поголівʼя худоби з 11 рогатих годувальниць у селі зберігається.
Пасовище, що прямо поруч із селом, уже кілька років як обгородили «штучним пастухом» — дротом, до якого підвели низький заряд струму. Пастися місця вдосталь — обгородили кілька гектарів.
Тут, біля «пастуха», — місце чергового. Сьогодні це — дядько Олег, місцевий житель. Колись, у часи мого життя в селі, ми були сусідами, дружили з його дітьми. «Упізнав би, хоч скільки не бачив би!» — каже.
А не бачилися ми дійсно дуже багато років. Та тут час ніби зникає: і я знов п’ятирічне дівча, і пахне молоком та хвоєю, сіном і нагрітими сонцем травами.
Говоримо про сільчан, про дітей і стареньких, про долі тих, кого я знала малими, а нині всі вже давно дорослі. Хтось тут же й осів, інші розлетілися містами та країнами, а когось уже й немає на світі.
Підходять люди — тут місце не тільки чергового рогатих годувальниць, а й привал для перекурити-погомоніти.
Біжать зустрічати своїх плямистих підопічних дівчатка-підлітки. Ростуть вільними, хазяйновитими, не прикутими, як їхні сучасні міські ровесники, до екранів гаджетів — тут у них і без телефонів справ удосталь.
Бабуся Галя, худенька, мов стеблинка, у свої за 80 жваво чимчикує з відерцем по аличу, що росте неподалік. Поки решта спілкується, встигає наповнити запашними плодами-кульками свою тару й іде назад до обійстя, до свого діда.
За хатами розкинулися городи й садки, які на рік до наступного врожаю забезпечать і господарів, і тварин усіма потрібними рослинами, овочами-фруктами.
Головне тут — плантації картоплі, без якої на Чернігівщині ніяк та яку навіть сьогодні, як і в давні часи, у деяких родинах збирають з допомогою коней. Але в основному всі процеси вже осучаснені й максимально автоматизовані. От тільки вибирати бульбу, як не крути, доводиться вручну.
Оксана Гладченко з меншою з трьох донечок — Алінкою — біля своєї охайної хати, яку з усіх боків обіймають насаджені ними квіти. Королі осені тут — чорнобривці.
«Копаємо картоплю ми завжди кількома родинами, з друзями, сусідами, допомагаємо одне одному, — розповідає жителька Майського Людмила Чичкан. — Ми цього року садили 11 соток — 22 рядки. Викопали гуртом за два дні».
Місцеві жителі розповідають, що сьогодні саджають картоплі значно менше, ніж раніше. Були часи, коли в село приїжджала машина з різними товарами й на них можна було обміняти картоплю. Наразі вирощують для себе й на продаж. Новий урожай картоплі (2024 року) сьогодні купують по селу машинами за ціною 12–16 гривень за кілограм.
Та не картоплею єдиною живуть городи в Майському. Тягнуться до синього неба золоті стрункі ряди кукурудзи. Налиті сонцем помідори й перці виблискують глянцевими боками. Кабачки-гарбузи вигріваються під лапатим розлогим листям, достигає інша городина. Гнуться від яблук і груш сади, пахнуть кисло-солодким достиглі сливи.
І серед цього всього — люди, які весь час у роботі. Хоч іноді здається, що їм ніколи вгору глянути, вони все ж устигають і жити.
Садити й доглядати квіти. Співати, вишивати та в’язати. Рибалити на Десні. Святкувати улюблені українські свята, плекати традиції та історію рідного краю.
Гладіолуси на городі корінної жительки Майського — Людмили Чичкан
Бабуся Лідія пишається своїми трудами: заготівля сушки — її обов’язок. Та хіба ж тільки це? Як треба, то й на велосипеда скочить і поїде корову додому з пасовиська заганяти. Тут старіти часу немає.
Місцевий культурний осередок — сільський Будинок культури. Господиня тут — Людмила Петрівна Чичкан, завідувачка Майської філії Менського будинку культури, корінна мешканка Майського. Саме вона берегиня місцевої історії та культури, відповідальна за організацію всіх маленьких святкових традиційних заходів.
Говоримо з пані Людмилою не тільки про картоплю, а й про все, чим живе й дихає сьогоднішнє Майське.
«Найбільше нам усім болить, як і всій Україні, відомо що — війна.
Але шкода нам і наших хат, яких пустіє дедалі більше на вулицях Майського. Ось подивіться на цю, наприклад, — показує на занедбану будівлю прямісінько навпроти сільського клубу. — Це одна з хат моєї родини в селі. Дерев’яна, автентична. Зробити б тут музей села! Давно плекаю цю ідею. Старожили линуть на небеса, зостаються їхні речі, світлини, історії — усе це могло б знайти другий дім ось у такому музеї. Хата ще цілком хороша насправді, балки даху тільки завалилися. І можливо, наші місцеві чоловіки самі могли б усе відремонтувати — були б гроші й підтримка з боку держави. Але часи сьогодні важкі, не до музеїв у маленьких селах».
І, попри все, у клубі часто лунають дзвінкі дитячі голоси, співають пісні, влаштовують чаювання, вдягають неймовірні українські хустки, роблять ляльки-мотанки, водять хороводи, зберігають фотографії, вишиті рушники й багато іншого цікавого краму.
Одразу за клубом пахнуть смолою, гіркувато-терпкою хвоєю сосни, а від них стікає вниз зеленою хвилею вже знайоме нам пасовисько.
Бабусі й дідусі
Удома на бабусю Галю з відерцем аличі чекає біля паркану її дід Мишко.
Галина й Михайло Козли народилися в Майському: він — 1938-го, вона — 1939-го. Росли на сусідніх вулицях, а потім так і пішли однією стежкою-долею.
Сам у своїй хаті господарює найстарший мешканець майського — Василь Пименович Калюжний. У 2023 році довгожитель зустрів 90-річний ювілей, цього вересня розміняв десятий десяток. Щоб про нього писали, відмовляється. Що ж, має повне право оберігати свою тишу.
Старожилів стає все менше: час — невблаганна й плинна субстанція. Тому їх тут поважають, бережуть, вітають зі святами, допомагають у всьому.
А ще коли я мала бігала вулицями Майського, майже на кожній лавці біля кожного двору сиділа якась срібноволоса бабуся в хустині. Нікуди не поспішала, вигрівала на сонці вишите нитками зморшок лице. А коли бачила мене чи когось із дітей, що мчали мимо, підзивала рукою і промовляла: «А йди-но сюди, я тебе попитаю».
Ще одне місце, де час у Майському наче зупинився й застиг, нікуди не поспішаючи, — місцевий продуктовий магазин, до якого біжить від села серед трав вихляста стежина. Більш як три десятиліття цей перший магазин мого дитинства незмінний зовні й усередині, більш як 30 років зустрічає дорослих і малих місцевих покупців за прилавком пані Ольга. От над нею час, здається, зовсім не владний.
Село і війна
Сільські турботи відволікають-рятують від страху й розпачу, але війна наклала свою безжальну тінь і на Майське, оплела павутинням сліз і прощань. Та не зневірила. Не дочекається.
Є в громаді могили, над якими майорять блакитно-жовті прапори. Є вдови. Є ветерани та їхні матері. Є вулиця в Майському, названа на честь героя-кіборга — танкіста Володимира Титарчука. Є переселенці із ще більш «гарячих» районів Чернігівщини.
Є ті, хто чекає на своїх захисників, як-от пані Наталя, місцева ветеринарка, теж корінна жителька, яка переїхала в Майське до чоловіка із сусідніх Лісок.
І ніхто не сидить, склавши руки. Волонтерять, в’яжуть, готують — усе для досягнення однієї спільної мети. Бо саме це нині головне. Для всіх.
Так і живе, так і тримається маленьке 100-літнє село Майське на Чернігівщині біля Десни. Йому ж, як усій Україні, нічого іншого не лишається — лиш триматися й наближати перемогу в міру своїх сил.