Як ТБ не любити?!..

 

Минув місяць відтоді, як наші телеканали розпочали новий сезон. Кожен канал обіцяв зміни (точнісінько як політики) й заманював дивитися нові, цікавіші програми. Тиждень досліджує ключові явища телевізійного простору.

 

 

Запам’ятайте це слово, завчіть його, аби й уночі, прокинувшись, одразу згадали. Без нього вам сьогодні не стати телевізійником. Жанр інфотейнмент (від INFOrmation (інформація) + enterTAINMENT(розвага)) – гібрид, який поглинув усі інші жанри, передусім ті, які вимагали від глядача розумових зусиль. Продюсери в приватних розмовах визнають, що інтелектуальний рівень їх каналів «нижче плінтуса», але, розводячи руками, говорять про світовий досвід, мовляв, «піпл саме таку туфту й хаває». Відтак у новому сезоні подавати новини з відтінком розважальності – стиль більшості каналів. На практиці таке розважання зводиться до незвичного розташування слів у фразах (має бути іронічно) та стратегії відбору тем, коли при розгляді у парламенті законів, умовно кажучи, про захист прав кажанів і про акціонерні товариства, глядачам повідомляють лише про перший. Закордонні противники цієї тенденції називають такі передачі «щасливі новини» (happy news) або «макулатура» (trash TV), у нас категоричних противників, окрім тих українців, які перестали дивитися ТБ, досі не помічено.

 

 

Найбільш наочний приклад нового формату сам прийшов на мою електронну пошту від піар-служби «Інтера». «Незабаром у прямому ефірі телеканала «Інтер» – прем’єра щотижневого суспільно-політичного шоу «Свобода на Інтері». Воно не має аналогів у світі. Оригінальний формат програми є запатентованою розробкою авторів проекту. Нове шоу буде запропоновано телевізійним каналам інших країн».

 

Суть оригінальності: «Вперше в історії телебачення глядачі стануть свідками обговорення гострих суспільно-політичних питань без посередництва ведучого-журналіста. У незвичній ролі телеведучого (спікера) спробують себе найбільш публічні українські політики. Щоп’ятниці ведучим шоу ставатиме новий політичний діяч, участь у дискусії братимуть чотирнадцять депутатів Верховної Ради та четверо відомих суспільних діячів». Як тут-таки стверджує генеральний продюсер телеканала й співавтор програми Ганна Безлюдна: «Ми віримо в те, що протягом двох годин на очах у мільйонів людей політики з різних таборів зможуть почути один одного й разом прийняти конкретне рішення. Це стане доказом того, що політики можуть вести продуктивний діалог і український парламент може працювати».

 

Ось так, коли генпродюсери забалакали, як політики – політикам нічого не залишається, як іти в телеведучі. Тим більше, що попередній досвід «Свобод» і Шустера, і Куликова давно довів: який би досвідчений журналіст не вів розмови, політики без особливих зусиль використовують ведучого і його програму для того, аби оголосити багатомільйонній аудиторії те, що їм треба. Вивести ж на чисту воду політика в нинішніх шоу практично неможливо.

 

 

Телевізійна критика – напівмертвий жанр української журналістики. І не дивно, адже вголос обговорювати професійність ведучих ризиковано: телезірки є найуразливішими істотами в світі, вони погоджуються на те, аби преса розповідала про їхнє особисте життя, але легко дратуються, коли їм вказують на мовні помилки чи вади дикції, і боронь, Боже, сказати, що їм не місце в кадрі через самовпевненість, обмеженість або й ідеологічну ангажованість. В Україні монополіст телекритики – однойменний сайт. І те, що конкурентів немає, аж ніяк не надихає засновницю та шеф-редактора проекту Наталію Лигачову. «З одного боку, російський журнал «Мистецтво кіно», влаштовуючи круглий стіл із питань телекритики, стверджує, що в Україні краще, ніж у Росії, тому що є такий ресурс, як «Телекритика», – розповідає вона Тижню. – З іншого боку, там у щоденних і щотижневих виданнях є розділи телекритики, і «Коммерсантъ», і «Известия» зберігають цю традицію. А в нас телекритика як така була лише в тижневику «Без цензури», але його закрили. В інших друкованих виданнях публікації на тему телебачення з’являються переважно підготовлені промо-службами каналів і, як правило, на умовах бартеру. А тема ця цікава читачеві. Інша річ, що робота телекритика важка та трудомістка: якщо писати про телевізійний проект, потрібно дивитися його день у день, у розвитку, ще й каналів у нас величезна кількість».

 

 

Національну телевізійну премію «Телетріумф» вручають телевізійникам щороку від Національної ж ради України з питань телебачення і радіомовлення. Конкуренція серйозна: цьогоріч до оргкомітету премії надійшли 263 заявки, а за підсумковим голосуванням дев’ять нагород отримав «1+1», три – «Інтер» і лише дві дісталися іншим каналам. Не будемо піддавати сумніву об’єктивність експертів, це вже зробили інші, але все не так просто й поміж беззаперечних переможців. Журналістка «плюсів» Леся Сакада сама подала свою роботу на конкурс і – перемогла. «Було так, – ділиться вона враженнями з Тижнем. – Прочитала в «Телекритиці», що є номінація «Відроджена історія», вирішила, що варто змагатися». Історія з історією така: 2008-й – рік 300-річчя українсько-шведського військового союзу Мазепи та Карла ХІІ. Під таким приводом Леся вибила відрядження для знімальної групи до Швеції (до цього кілька років пропонувала, але керівництво не зацікавилося). Там, у музеї курйозів при бібліотеці містечка Лінчопінг зберігається булава Пилипа Орлика, під якою було прийнято першу в Європі конституцію. Також є дев’ять листів, писаних Богданом Хмельницьким до європейських монархів власноруч, латиницею. «Зокрема, він писав «зловмисна Москва», – оповідає Леся, – але досі ці листи повністю не перекладено й не досліджено. Як я з’ясувала, повернувшись до Києва, ця тема нікого не хвилює, навіть на каналі мій цикл з 11-ти сюжетів «Віднайдені українські реліквії в королівстві Швеція» пройшов без помітного анонсування та відзначення». За спостереженнями Лесі, на українському телебаченні загалом сходить нанівець попит на найнайнайкращих та зникає бажання вирізнятися з-поміж інших на всіх рівнях телекар’єри. Керівники каналів не зацікавлені в талановитих журналістах. Резюме володарки тріумфальної телепремії: «Сьогодні лишається або самовисуватися або самозасунутися».

 

 

Цього сезону ми не бачимо на телеекрані багатьох знайомих облич. Уже колишні зірки екрана оцінюють ситуацію в ефірі досить пристрасно. Мають право. Анатолій Борсюк був ведучим 12 років поспіль, останні програми – «Подвійний доказ», «Чорним по білому», «Смачна країна» («1+1»). Уже півтора року він не вмикає телевізор: «Повний маразм. Дивитися це вже не просто неможливо, але й шкідливо. Шкодить настрою, псує характер, викривлює світосприйняття. Телебачення й життя вже не мають нічого спільного, і прірва між ними все глибшає. Наше українсько-російське телебачення, бо назвати його вітчизняним аж ніяк не можу, це фастфуд, що зібрав з усього світу все найгірше, аби швидше підійти до банкомата й зняти гроші – це головна мета сьогоднішнього телевиробництва». Подібна, хоча й трохи оптимістичніша, оцінка ситуації в Данила Яневського, який уже не вестиме програму «Майдан» на 5-му каналі: «Я не просто перестав вести окрему програму на одному з каналів, а взагалі пішов із цієї професії. Тому що мені соромно за те, що відбувається тотальна доларизація та дебілізація за повної відсутності моральних засад. Це такий історичний період, ми і його переживемо». Сумно? Не переймайтеся – телевізійники, як і чекісти, колишніми не бувають, це така в них спільна легенда.

 

А щодо того, яким є наше телебачення, краще один раз подивитися, а потім посперечатися. Тиждень чекає на глядацькі відгуки читачів і обіцяє продовжити тему.