Посередині великої кімнати за столом сидять молоді жінки. Вони чистять картоплю, перебирають кухонне начиння, ліплять вареники, інколи співають і говорять, говорять, говорять. По кутках і в імпровізованому амфітеатрі приховалися глядачі, які зазирають через їхні спини, приглядаються до борошна й тіста, мов перевіряючи на смак. Такий тактильний спосіб створення вистав уже вдруге випробовує в Київському театрі на Подолі американський режисер Річард Нельсон. Спершу він поставив у камерній залі імені Ігоря Славінського власну п’єсу «Тускульські бесіди» про Давній Рим 46 року до нашої ери. А ось недавно інший свій текст — «Як стихне шуру-буря зла» про Україну 1920 року.
Багато хто певен, що між обраними Річардом Нельсоном історичними подіями немає жодного зв’язку. В одному випадку на римській віллі змовляються заколотники, а в другому — у центрі броунівського руху українськими землями армій УНР і Пілсудського, червоних, білих і зелених, опиняється мандрівна театральна трупа Леся Курбаса «Кийдрамте» (скорочення в дусі часу від повної назви «Київський драматичний театр»). Але візуальна схожість між цими спектаклями очевидна: усі події організовані довкола столів і вони не вихлюпуються за межі домашніх просторів. Також в обох виставах київські актори стають повноцінними носіями доль, психології, звичок персонажів, наче пірнають у чуже тіло, привласнюють думки й почуття далеких і не знайомих їм людей.
За римським столом політичні справи обговорюють історично-книжні особи Брут (Роман Халаімов) і Касій (Артем Атаманюк), до яких час від часу приєднується Цицерон (Сергій Бойко) і навідуються жінки — дружина й мати Брута — Порція (Марія Деменко) та Сервілія (Марія Рудковська). У теплі й розкоші вони п’ють вино й воду, сперечаються та не знаходять спільних рішень. За українським столом — медійні обличчя майбутніх зірок світової та української сцени: Броніслава Ніжинська (Наталія Кобізька), Любов Гаккебуш (Марія Деменко), Валентина Чистяковова (Катерина Чікіна) та менш відомі акторки Віра Онацька (Юлія Брусенцева), Олена Голіцинська (Марія Кос) і вигадана Марія (Олена Корзенюк). Відчуваючи холод близької осені, жінки ковтають трав’яний чай і самогон, обговорюють дітей, їжу, чоловіків.
Схоже, що американець Річард Нельсон ненавмисне, а технічно, поєднуючи Рим та Україну, підбирався до подій одним шляхом, через психологічні портрети їхніх учасників. Він спонукав кожного виконавця й виконавицю до максимального виявлення індивідуальності персонажа, переконував відійти від емоційних загальників, ескізних замальовок, знайти для відтворення внутрішнього збентеження учасників довгих бесід щось у погляді, русі, голосі. Отже, якщо посадити їх разом за один стіл, то вийде велика компанія стривожених людей, які перебувають у відчаї, ховають страх від самих себе й бояться зазирнути в майбутнє. І ті, і ті перебувають у моменті зламу власних доль, найважливішого життєвого вибору, після якого або так, або зовсім ніяк.
В обох виставах режисерський примус до «занурення в час і долі» спрацював, і невеликий театральний простір увібрав та змішав віддалені часи, епохи, сюжети й події. Але невідомо, що складніше представляти — Брута без пози Брута, Цицерона без промов чи жінок із кола Леся Курбаса, які обговорюють майстра за його спиною, сумніваються, вагаються в правоті. Упізнавані за світлинами з освітянських сайтів, героїні тут украй повсякденні, як перелякані війною жінки, що постійно щось вигадують, аби зберегти дітей і себе. На відміну від «Тускульських бесід», де зустрічі й розмови тривають місяцями, а персонажі поступово психологічно змінюються, у виставі «Як стихне шуру-буря зла» події стиснуті до одного вечора, протягом якого героїні стверджуються у власних рішеннях.
Вечерею в українській хаті керує практична й стримана Любов Гаккебуш — досвідченіша за інших, яка буде триразовою виконавицею ролі леді Макбет на різних українських сценах. Попри шуру-бурю, вона впевнена в собі, навіть у своєму майбутньому, оскільки зібралася заміж за Васю, актора й режисера Василя Василька, який стане знаним діячем українського театру ХХ століття. Не менш прикметна й балетмейстерка Броніслава Ніжинська — цілеспрямована, рішуча, відважна, яка наче передбачає свою унікальну мистецьку місію. А наймолодшою в цій жіночій компанії є юна дружина Леся Курбаса — Валентина Чистякова, рвучка, напружена та знервована. Усі ролі актриси театру на Подолі зіграли винятково делікатно й точно, так, що сталі фотографічні уявлення про відомих українських мисткинь нівелюються, а згадки сучасників про еротоманію Гаккебуш чи непоступливість і гоноровість Чистякової видаються фантазіями.
Ще одна несподіванка від інтелектуала з іншого континенту — Річарда Нельсона: запропонувавши інтимний театр «підглядання», він спровокував нас, сучасних, уважніше придивитися до власного минулого, на яке, як і колись, уже накидається кон’юнктурна пелена. Найбільше суперечливість 1920-х років стосується особистості Леся Курбаса, якого на сцені немає, але про якого весь час говорять, намагаючись зрозуміти наміри та вчинки, до того ж не мистецькі, а політичні. Кажуть, що Курбас домовляється про співпрацю із червоними, тому «Кийдрамте» дістане від більшовиків захист і фінансову підтримку. А на контрасті переказуються жахи про розстріл євреїв, згадуються кумедні зустрічі, арешти знайомих, любовні історії.
А все, про що не говорять, зводиться до вистави «Макбет», яку тільки-но відіграли і, найімовірніше, завтра знову гратимуть для червоноармійців. Отож репетиція відьомської сцени із шекспірівської трагедії — кульмінаційна у виставі, де немає звичного перебігу подій, набір ексцесів та інтриг. Через гострі, скалічені рухи магічних істот, які мовби деформують світ, трагічність остаточного вибору Курбаса проявляється краще за будь-які слова. А маловідома акторка Віра Онацька є найвиразнішою в цьому танці відьом, який хореографка Шарлотта Байдвелл придумала, вочевидь, надихаючись записами й малюнками Броніслави Ніжинської, її згадками про київську «Школу руху», та співпрацю з художниками-авангардистами Олександрою Екстер й Вадимом Меллером.
Ця роль дісталася Юлії Брусенцевій, яка, ставши Вірою, протягом усієї довгої вечері балансує між різними настроями, життєвими позиціями, когось втішає, заспокоює, комусь пояснює добрі наміри інших — словом, існує між краплями, покладається на здоровий глузд. Але те, що персонажка Віра Онацька в спектаклі наче позбавлена впевненості й розуміння моменту, оптика театру перетворює на переконливість героїні: вона не вигадує майбутнього, а передчуває його трагізм. Тож актриса в цій ролі чи роль в актрисі Юлії Брусенцевій існують оптимістично приречено, зі знанням, що «Макбет» для червоноармійців 1920 року в селі між Уманню та Білою Церквою — це пастка, але вибір невідворотний.
Далі у Віри Онацької буде ще мистецьке об’єднання «Березіль», і, натхненна ідеями Курбаса, вона організує агітаційну театральну майстерню — березільську філію в Борисполі. Потім її наздоженуть арешти й табори. Тож серед усіх жінок за столом, двоє з яких залишать Україну, а двоє стануть народними артистками, Віра Онацька пройде найпоказовіший шлях 1920-х — від захопленого мрійництва до відчаю. «Шуру-буря зла» для неї не стихне ніколи, а згадки про Курбаса, його «Макбета», холодні вересневі вечори між Уманню та Білою Церквою, найімовірніше, залишатимуться з нею до останніх днів.