Дозвольте представитися. «Станіслав Васін» – ті два слова, під якими я дивитимуся на вас із цих сторінок. І перше, про що хотів би сказати, – це про неможливе. Про почуття, яке не полишає мене досі, хоча я на жоден день не виїздив із Макіївки від найпершого моменту АТО й мав би вже до всього звикнути. Але відчуття неможливого не зникає. Про що я? Про геть знищений аеропорт, із якого, чистого й блискучого, ще зо два роки тому літав до Києва. Про чудовий ресторан у середмісті Донецька, де колись чемний дідок-швейцар подавав мені куртку на виході, а тепер височіє купа мішків із піском і походжають парубки з гранатами. Про повітря, нашпиговане вибухами й смородом спалених будинків. І, нарешті, про людей, для яких лінія фронту пролягла розломом просто в центрі сімей, зробивши ворогами нещодавніх друзів та знайомих. Усе це неможливо.
Ще якихось два-три роки тому, крокуючи весняними вулицями Донецька зі студентською папкою, я міг би побитись об заклад, що швидше на іншому кінці Землі станеться якийсь глобальний катаклізм, аніж через такий недовгий час на Університетській зустріну колону танків, гаубиць та артилерії. Справді, з якого дива їм тут бути? Це неможливо. І що перед моїми очима тепер? Трупи на плитах, перелякані погляди…
Читайте також: До і під час «перемир’я»
Торік я бачив усі ключові події, що сталися на нашій землі під час проведення АТО: це були й «парад полонених», і перший березневий мітинг, із якого, власне, й почалась урочиста хода сепаратизму нашим краєм… Я чув зойки та стогони серед тіл, розкиданих на узбіччях вулиць після всім нам відомих обстрілів Донецька. Кілька разів і сам бував недалеко від того, щоб поповнити ряди сухої статистики жертв цієї війни. Крім того, мені добре знайомі багато персон, які стояли біля джерел донецького сепаратизму або ж сьогодні перебувають у складі «народної армії Новоросії», будучи записані хто в «казачєство», хто в батальйони «Восток» і «Сомали», а хто в місцеву «поліцію» чи так званий СМЕРШ. Я бачу цих людей майже щодня – тих, із ким колись у дитинстві бавився в одному дворі або ще недавно будував плани та обговорював літню відпустку в Ялті.
Але тепер усе зникло. Тепер вони ходять у старому «степовому» камуфляжі, в міцно зав’язаних берцях, з автоматом через плече й ножем на правому боці. У більшості з них домівки заповнені цілим арсеналом трофейної чи просто краденої зброї, а самі вони перетворилися на такий собі відбиток війни, втративши жалість, співчуття й емоції в місцевих окопах та бліндажах. І, зустрічаючи їх просто на вулиці, мені щоразу доводиться майже виправдовуватися, бо з нашого будинку я єдиний, хто ще не в «ополченні» із зовсім не зрозумілих їм причин.
З огляду на особистий досвід можу впевнено сказати: найскладніше в усій цій ситуації зовсім не тремтіння шибок від «Градів» і не талий сніг замість зниклої води. Річ навіть не в крові та криках, які раз по раз заполоняють вулиці. Пережити можна й стрибки цін, й ночі під звуки «Смерчів». Найгірше те, що є майже невловним для звичайного погляду, те, що ховається від екранів, об’єктивів, репортерських камер, яскравих та гучних статей. Упродовж близько року перебування в окупації поступово я втратив майже всіх друзів: частина повернулася до рідного району в закритих трунах, інші просто перестали зі мною спілкуватися. Приблизно те саме діється з рідними і близькими: час навчив мене тримати язик за зубами, якщо хочу зберігати бодай якусь подобу миру в рідних стінах. Не я один стаю майже тінню у власному місті, мусячи приховувати свої погляди на цю війну, а й близькі мені раніше люди «тануть» із не меншою силою та швидкістю, щезаючи з кожним новим днем АТО.
Читайте також: Ми вас чекаємо!
І ось що вам скажу: не минає і дня, щоб за побутовими проблемами, балачками про захмарні ціни та колючим дротом блокпостів я не поставив собі це запитання: як? Як це стало можливим? Зрештою, це Донецьк, Східна Європа, а не Сомалі чи Ліберія, щоб ми жили в підвалах, мріючи перерізати горлянку тим, хто ще недавно стояв посеред стадіону з таким самим синьо-жовтим обличчям. Мабуть, до кінця я так ніколи й не відповім собі. Аж надто особисте це запитання, занадто просякнуте кров’ю моїх учорашніх друзів, які взяли до рук зброю заради «великої Росії». Я можу перелічити сотні причин, чому вони опинилися в лавах «ополчення», нафантазувати безліч теорій про думки панів Путіна та Обами, вигадати власний погляд на проблеми війни. Але кому, як не мені, знати всю безглуздість таких «розваг», коли ми, немовби знічев’я, вправляємось у власному безсиллі що-небудь змінити, перелічуючи точні відповіді на до пуття не сформульоване запитання? Залишаю вас наодинці із цими думками. Може, наступного разу комусь пощастить більше і він знайде бодай видимість відповіді на те, про що я розмірковую ось уже близько трьохсот днів. Але для нашого з вами знайомства, мабуть, сказаного цілком вистачить.