Трохи більше як тиждень тому сталося те, чого точно не очікувала Росія. Усі бур’яни російської пропаганди, що дбайливо вирощувалися скабєєвими та соловйовими на Донбасі, зів’яли. Ці інформаційні будяки десятиріччями засмічували наші лани. З ними було важко боротися, бо їхня ідеологія добре лягала на підготовлений зросійщенням ґрунт. Але з першим пострілом російських військ по мирних містах України більшість мешканців нашого Сходу позбулася ілюзій. Тепер вже точно назавжди.
Насіння російської брехні було посіяно давно та далекоглядно, а з 2014 року його активно підживлювали усіма засобами гібридної війни, до якої були залучені і “запоребрикові” агітатори, і місцеві політикани, стурбовані “утисками російськомовних”. Як не дивно, ані злидні у зоні окупації, ані виснажливі обстріли прифронтових територій і навіть загибель цивільних з обох боків лінії фронту довгий час не могли розвіяти пропагандистський гіпноз. Багато місцевих вірили у “геноцид мешканців Донбасу”, у обстріли мирних міст українською армією та знущання “бандерівців”.
Але тепер залишатись у зоні світоглядного комфорту неможливо. Бо тепер східняки вжахнулися справжнім, а не вигаданим російською пропагандою обстрілам та руйнуванням. Ілюзії зруйнувалися разом із школами та лікарнями, розбомбленими армією РФ. Створена російською пропагандою картинка розсипалась. Бо Луганськ та Донецьк, які “українська карателі” буцімто нещадно обстрілювали вісім років поспіль, ще й зараз живуть у відносному побутовому комфорті, нехай і в окупації. А тепер всі побачили, як виглядають реальні звірства й військові злочини у виконанні росіян. Житлові квартали Чернігова, Харкова, Бородянки, Гостомеля, Бучі — все це живі свідчення того, чого варта “братня допомога” Путіна.
Виявилося, що проросійські сантименти мешканців шахтарських селищ чи степових станиць були лише фантомними болями за радянським минулим — і злістю через те, що воно скінчилося. Це був наслідок колективних травм, яких тутешнім українцям було завдано чи не більше, ніж усім іншим. Досвід масових репресій, організованого голоду, по-тюремному жорстокої індустріалізації переконував їх: виживеш, якщо зречешся своєї глибинної сутності, пам’яті предків, змішаєшся з натовпом, станеш, як усі. А російська пропаганда підсовувала зручний замінник цінностей — міфи про “братні народи”, велику російську культуру та єдність навколо “Великої Перемоги”.
Але тепер ми бачимо, що за силою свого спротиву наш східний форпост аж ніяк не слабший, ніж у решті регіонів. Бо навіть більшість прихильників “руського миру” (тепер вже колишніх), дивлячись на зруйновані артилерією та авіацією українські міста, розуміють, що так не рятують, так не звільняють, так не об’єднують — так тільки знищують. Й вони чітко усвідомлюють, що Росія розпочала війну проти всіх українців, незалежно від місця проживання, віри, мови чи політичних вподобань. І що нести втрати і перемагати ми тепер будемо всі разом.
За ці вісім років, протягом яких Росія намагалася у різний спосіб підкорити собі Україну, на східних теренах зміцнілі й паростки громадянського суспільства. Не помітити різницю вже неможливо — і нам є з чим порівнювати. В окупованій Горлівці вчителі та соціальні працівники, потрапивши у полон до ЗСУ, зізналися, що пішли прямо в окопи за наказом директора, бо боялися втратити роботу. Колись вони так само покірно йшли на мітинги з прапорами “Партії регіонів” чи їхали на антимайдан. У Росії замість багатотисячних мітингів проти війни з Україною утворилися багатотисячні черги в магазинах IKEA, котрі ось-ось зачиняться через санкції. Окупанти бомбардують та захоплюють наші телевежі, сподіваючись, що інформаційна атака через підключені російські канали одразу зломить спротив нашого народу. Бо саме так керують свідомістю росіян.
Це — вони. Натомість у вільних українських Сватовому та Старобільську сотні беззбройних місцевих мешканців дві доби не дають пройти російським танкам, тримаючи оборону з самими лише прапорами в руках. До лав територіальної оборони в кожному східному місті записалося так багато місцевих мешканців, що ті, хто не встиг, як у інших регіонах, самоорганізовуються у дружини. На захист своїх домівок поруч стають колишні політичні та ідеологічні супротивники. Сусіди, які роками ненавиділи один одного через різне ставлення до Майдану, тепер разом плетуть сітки чи готують “коктейлі Молотова”. Ті, хто ще тиждень тому не вірив, що Росія може напасти, бо ж “вона тільки рятує”, був змушений рятувати своїх дітей з-під обстрілів. “Донецькі” й “луганські” — переселенці першої хвилі — допомагають по всій країні евакуювати та забезпечувати тих, хто тепер змушений тікати зі свого дому, бо вже мають відповідний досвід. І навіть якщо по телебаченню нам покажуть якогось діяча, що закликатиме скласти зброю, в цей примітивний фейк не повірять навіть найзапекліші “ватники”. Бо це — ми. І невже зараз хтось знайде бодай одну ознаку, за якою українську Луганщину та Донеччину можна приєднати до Росії?
Але наш донецький степ не змінився. Він просто позбувся чужорідного і поверхового. Так, ціна очищення неймовірна висока. Але весна іде. І немає жодного сумніву, які саме паростки зійдуть на цій землі, коли ми переможемо.