Як село курортом стало

«Тут сіл майже не було, тільки ліс, тому грибів вистачало, – згадує Андрій Небелюк із сусіднього Делятина. – Ми з друзями, ще коли були школярами, брали велосипеди, щоб від дизеля доїхати до Паляниці, бо транспорт жоден не ходив. А тепер на в’їзді в село взимку бувають навіть затори з легковиків, як на Хрещатику».

 

 

 

За прикарпатською міфологемою, своїм народженням Буковель зобов’язаний відвідинам колишнього івано-франківського губернатора Михайла Вишиванюка й екс-президента Кучми – в ті часи, коли обидва були при владі. Що змусило високих державних мужів поткнутися в лісову глушину? Історія замовчує. Але попередньому гарантові Конституції та губернаторові дуже вже сподобалося мальовниче місце. Згідно з легендою, Кучма так розчулився від побаченого та випитого, що навіть пустив мізерну президентську сльозу. «Хай живе курорт!» – вирішили тутешні аборигени й прийдешні інвестори та й заходилися будувати. Проте посправжньому Буковель розрісся вже після Кучми.

 

Зараз курорт – а він побудований «з нуля» – з червоними будиночками, вкритими дахами «під черепицю» виглядає як швейцарське або австрійське містечко в Альпах. Хіба тільки без численних туристів – улітку паломників меншає.

 

Прикметно, що новобуди ростуть тут як гриби після дощу, а імідж Буковеля змінюється мало не щомісяця. «Я приїжджала сюди три роки тому, тут були два котеджі. Зараз – справжнісіньке європейське містечко», – каже Ліда, туристка з Києва. Однак Ліда зі своєю родиною поселяється на «старому» кінці Паляниці, далі від підйомників –тому що ціни в буковельскому «євротауні» цілком відповідають цінам у справжньому європейському містечку. А то навіть і вищі, ніж в Альпах.

 

Найдешевший номер у місцевих готелях коштує 200 грн. Причому за ці гроші тут можна лише переночувати (плюс прийняти душ, подивитися телевізор – нормальний готельний сервіс), але за їжу потрібно доплачувати окремо. Годують, звичайно, смачно, та найскромніший обід обходиться гривень у п’ятдесят. Тому й не дивно, що ощадливі, як Ліда, вважають за краще жити «в гуцулів».

 

 

Місцевих жителів можна поділити на три умовні категорії: 1) ті, які продали землю та виїхали з Паляниці; 2) ті, які залишились і яких не зіпсували «грубі гроші»; 3) нові мешканці села, які приїхали на курорт працювати і займатися бізнесом. Про мегаприбутки паляницьких у регіоні ходили не вельми добрі чутки. «Продавши землю, вуйко першим ділом купує джипа і так у гумаках сідає в нього, – несхвально каже Петро із сусідньої Яблуниці. – А потім, як усе проп’є, то їде десь у долину (себто з гір – Тиждень) і там купує хату на ті гроші, що залишилися».

 

Але таких персонажів небагато. «Нероба є нероба, а ґазда є ґазда, – визнає Петро. – Скільки б та земля не коштувала». Більшість навчилася поєднувати традиційне літнє господарство – годування худоби, заготівля сіна, збирання ягід і грибів – із зимовим сезоном.

 

Чи не в кожному паляницькому дворі з’явився додатковий зруб на два поверхи, який заселяють лижники з грудня по квітень. Побудувати ці «туристичні» хати допоміг той-таки Буковель – коли валили ліс, прокладаючи лижні траси, спиляні дерева віддавали ледь не за безцінь. «Навіть закопували ті смереки, як ніхто не хотів брати», – емоційно каже Петро, вражений таким марнотратством.

 

Узимку, крім готельних послуг, «продають» і екзотику. Вбираються в кептар, впрягають у красивий возик коня, закосичують йому гриву квітками – й возять пасажирів уздовж долини Прутця й Гнилиці по 5 гривень за кілометр. «Аби й улітку був такий сезон, як зимою, то можна було б і худобу не тримати, лише туристів», – жартують у селі. Але й улітку роботи на курорті не бракує – і не тільки для паляницьких.

 

Зараз Буковель наповнює какофонія будівництва: тут пиляють, б’ють, довбають і матюкаються трударі з усієї України. Завдання: підготувати до зими якомога більше експлуатаційних (тобто в майбутньому – грошовитих) об’єктів. Крім нових будиночків, тут зводять величезний гараж, розробляють кілька нових гірськолижних маршрутів. «Наше керівництво розуміє, що Буковель має функціонувати й улітку, а тому, крім усього іншого, робить ставку і на оздоровчий курорт, – розповідає Тижню Зоряна Дубкович, старший адміністратор готелю «Буковель». – У нас є всі передумови для цього. Зокрема, зараз уже пропонують лікувальні води «Буковельська-1» і «Буковельська-2». Влітку в нас головна ставка на велосипедні й піші прогулянки… Але, звісно, більшість туристів чекають на лижі».

 

Зоряна дивується, скільки тут усього понабудовано, а здається, все мало: інфраструктури бракує, люди хочуть ще й ще. Адміністратор каже, що, крім українців, у Буковелі люблять також відпочивати молдавани та білоруси, трохи менше росіян. Утім, люди їдуть сюди зі всіх куточків земної кулі. За день до приїзду Тижня тут побували американці.

 

 

 

Обслуга курорту – це переважно жителі Івано-Франківська. Практикують вахтовий метод: протягом тижня людина без передиху горбатиться на курортну інфраструктуру, наступного тижня – відпочиває вдома. Сама Дубкович свого часу дев’ять років пропрацювала вчителькою в школі. Вважає, що тепер їй пощастило. Щоправда, взимку на курорті надто клопітно, але це приємні турботи.

 

Толік – фаховий інструктор зі сноубордингу. Це, ясна річ, взимку, а влітку – менеджер з прокату велосипедів. Сам він киянин, однак фактично живе в Буковелі майже рік, і такий його свідомий вибір. «Тут зовсім інший світ», – каже Толік і не шкодує за печерськими пагорбами. До речі, про велосипеди: година оренди двоколісного друга тут коштує 50–80 грн – Європо, відпочивай! Буковель здасть в оренду ролики, тут діють літні одноденні пішохідні маршрути, також організовують сплави по гірських річках.

 

Про те, як змінилося життя мешканців після поширення курортної моди, розповідає голова Паляницької сільради Софія Щерб’юк. «Наша Паляниця, населення якої лише 810 мешканців, фактично межує з Буковелем і розвивається тільки завдяки курорту, – переконана вона. – Раніше наші чоловіки працювали у Ворохтянському лісгоспі, але це не приносило значних статків, тому постійно доводилося їздити на підробітки. Тепер усі наші працюють на будівлях у Буковелі. Зарплату багатьом, напевно, дають «по-сірому», але ж для «білої» потрібна відповідна кваліфікація, а її у наших селян, як правило, немає». Робота – це не єдине, що дає Буковель місцевим жителям. Раптом стала ласим товаром тутешня земля: сотка території біля дороги вже коштує приблизно $10–12 тис., далі в селі – $6–8 тис. Люди частково продають приватизовані городи, на виручені гроші будують котеджі, кімнати в яких здають в оренду приїжджим.

 

«Наші жінки раніше працювали вчителями в селі або сиділи без роботи, тепер вони – в Буковелі. Як же вони тепер називаються?.. В готелях працюють» – не може пригадати пані Щерб’юк новий фах односельчанок. – «Прибиральниці? Пралі?» – підказую. – «Ні, ні… Пригадала! Тепер вони – покоївки».

 

 

 

Те, що жителі Паляниці тепер досить платоспроможні, швидко зметикували на «Прикарпаттяобленерго» – підприємстві, яке поставляє в село електрострум. Місцевим жителям встановили в будинках смарт-лічильники. Коли це відбувалося, ніхто не знав, із чим «їдять» цю техніку. З’ясувалося, халепа.

 

Номери смарт-лічильників занесені в комп’ютер, їх програмує база обленерго. І якщо в споживача лічильник запрограмований, приміром, на потужність у три кіловати (так попервах встановили багатьом селянам), то за одночасного увімкнення, наприклад, бойлера і праски будинок залишається без світла. В такий варварський спосіб підступний прилад заощаджує енергію. А щоб увести в дію хоча б іще один додатковий кіловат, треба заплатити енергетикам 8 тис. грн – мабуть, за інтелектуальні послуги з перепрограмування. Паляницька адміністрація вибила для своїх жителів ліміт по п’ять кіловат. Але ж і цього не вистачає. Зараз майже в кожному будинку є повний джентльменський набір побутової техніки. Тому в селі раз по раз відбуваються відключення. Жителі Паляниці – а лише їм, неборакам, єдиним у всій області поставили такі хитрі лічильники – зараз ведуть боротьбу з «Прикарпаттяобленерго» за кожен зайвий кіловат. Ще один неприємний момент пов’язаний із курортизацією глухого карпатського кута: масове будівництво в Буковелі призвело до забруднення річки Прутець. Звертаюся до пана Юліана, жителя Паляниці, який саме сіткою-рабицею укріплює берег, щоб убезпечити його від зсувів. Він каже: «Річку знищили повністю. Сьогодні цю воду не те що пити, митися не можна: одразу на обличчі з’являється висип». Загалом же Юліан скептично ставиться до змін на його малій батьківщині. «Люди продали землю, отримали гроші, але кращими їх це не зробило», – філософськи помічає він.

 

 

Дисбаланс між «пересічно українським» рівнем сервісу і євроцінами на курорті ще величезний. І нікуди не подітися від реклами горілки «Хортиця» й банку «Приват» (відо- мо, що Буковель забудовують саме «приватівські» структури), що дуже сильно псує нерви. Та все ж Буковель уже приніс Карпатам більше доброго, ніж сумного. Та й жителі, попри їхнє бурчання, мають свою живу копійчину. Зрештою, в Карпатах, де природні умови не дозволяють вести нормальне сільське господарство, традиція туристичних послуг тягнеться ще з австрійських часів – згадаймо Моршин і Яремчу.

 

Економічний бум надав можливість у тій же Паляниці розпочати будівництво нової школи з басейном. Справа, щоправда, рушає повільно. Спочатку заявлена вартість школи становила 4 млн грн, потім кошторис зростав – і сьогодні необхідно вже 12 млн грн. Коли ці гроші з’являться, залежить від того, як швидко адміністрація зможе провести процедуру відчуження й продажу землі курорту. Що ж до «вбитого» Прутця, Софія Щерб’юк сподівається, що річка ще відновиться у природний спосіб. Все поступово ввійде до цивілізованих берегів – потрібен час. І все ж Буковель ніколи не стане по-справжньому загальнонаціональним курортом без потужної автотраси з Івано-Франківська. Інакше, як сюди діставатися? Той манівець, що зараз пов’язує обласний центр із цією периферією, навіть дорогою назвати складно.

 

Тому певні сподівання на Буковель покладають і з іншого боку гір, де є траса із Франківська й Надвірної уздовж річки Бистриця-Надвірнянська. Там ходять чутки, що дорогу продовжать на перевал Столи, а звідти вже на Буковель, у долину Гнилиці й Прутця. Певна логіка в цьому є: такий шлях буде значно коротшим і безпечнішим, але ж перевал Столи, що за 5 км від курорту, – це частина природного заповідника «Ґорґани».

 

«Я тут жив – я тут і вмру, – емоційно каже Іван Іванович, колишній інструктор з туризму, який мешкає в закинутому туристичному притулку на Столах уже другий десяток років. – Буковель унизу, а тут – гори! Тут ще Довбуш із хлопцями ходив». Довбуш – Робін Гуд місцевого фольклору – і справді мав штаб на схилах сусіднього гірського хребта. Зараз із вершини гори Довбушанка добре видно прорізані посеред смерекового лісу лижні траси.

 

Можливо, невдовзі гори проріже ще одна просіка – один із найсенсаційніших проектів покращення транспортного сполучення між Франківськом і Буковелем. За черговими чутками, інвестори збираються возити туристів з Івано- Франківська до Яремчі (поки є нормальний асфальт), а звідти протягнуть канатну дорогу – повз вершини Хом’як і Синяк, з видом на ту ж таки Довбушанку, Говерлу й Петрос. Але ж це – кілька десятків кілометрів! Виглядає неймовірно. Однак хіба ще кілька років тому хтось міг повірити, що в такій карпатській глушині виникне сучасне місто?

 

P.S.: «Гуцулів уже й не лишилося, – скаржився на буковельські порядки якийсь випивоха у придорожній корчмі в Яремчі. – Понаїхали ті київські, набудували своїх палаців! Нічого, прийде ще другий Довбуш, тоді палаців поменшає». Знайомі інтонації…